Цензура це відома річ. Я, власне, про правки літредактора.
А: Ти розумієш, що мої збірки всі, крім «Пісень для мертвого півня», створювалися й готувалися ще при цензурі. Лише «Пісні» зявилися в ситуації цілком вільній, і там уже були винятково мовно-стилістичні правки мого редактора. Натомість усі три збірки з 80-х виходили в ситуації цензури, яка, втім, почала відмирати. Хоч «Екзотичних птахів і рослин» уже, здається, до цензора не носили. Було відчутно, що цензура відмирає, як і вся радянська система. Тому з кожною наступною збіркою я собі дедалі більше дозволяв. Але сказати, що вони виходили у світ якимись ніким не торканими, не правленими, я не можу.
А ти не хочеш видати їх автентичними?
А: Та вже видав під назвою «Листи в Україну». У Малковича.
І вони у первозданній красі чи тепер ти нинішній все ж підредагував себе тодішнього?
А: =Там вони такі, якими я хотів їх бачити сьогодні.
Але це твоя нова редакція. А чи в тебе траплялося таке, як, скажімо, Куліш правив Шевченка, коли редактор додавав окремі фрази?
А: Маю надію, що ні, що я не переочив чогось такого. Слухай, я можу перелічити усіх редакторів моїх поетичних збірок. Василь Герасимюк, редактор першої збірки, який мені багато чого понаписував на берегах, але в той же час він не був моїм, скажімо, суперником, а союзником у цій ситуації, тобто він був, як і я, зацікавлений, щоб моя збірка побачила світ. І я неодноразово психував, хотів забрати її з видавництва, а він усе одно наполягав на тому, що я мушу над цим ще попрацювати, мушу знайти такий вираз, таку форму, таке словесне обрамлення, щоб цензор не бачив того, що я насправді сказав. Ну і з іншого боку, в інше вухо мені так само красиво і переконливо говорив Рябчук, може, навіть переконливіше від Василя. Ну і я таки дався йти цим шляхом, щоб таки та збірка вийшла. А вже з другою було цих проблем набагато менше. Вона вийшла у 1989 році, редактором був Василь Осадчий. Також Василь, також поет. І з ним було якесь таке мовчазне порозуміння. Він був за темпераментом такий собі центрально-українець, тобто такий чумацький склад душі, знаєш, так би їхав возом таким і І я передаю йому той рукопис, кажу, що редаґувати треба, а він на це: «Та що тут редаґувати все виписано, це довершена форма, тут нема чого влазити!», і так трохи зневажливо кинув той рукопис набік. А третій був Михайло Василенко, знову ж таки, сам добрий поет. І то вже фактично без цензури йшло, бо книжка вийшла 1991 року. Хоч і був ще Радянський Союз, але вже вони з видавництва нічого до цензорів не носили. Цензура накрилася. Тому на «Екзотичних птахах і рослинах» 1991 року видання немає цензорського підпису-шифру з літерами БФ. Але про першу збірку. Рік 1983-й. Рукопис я, йдучи до війська, передав у видавництво, а точніше, не у видавництво, а до рук Рябчукові, а видавництво вислало йому лист, що вони його запрошують стати рецензентом. Це була така змова своїх. Тому Герасимюк союзник у цій ситуації. Бо хлопці затіяли авантюру: «А може, ми ще й цього Андруховича проштовхнемо? Якщо вже й Малкович проліз і ми його видали, то, може, і з Юрком вдасться?». У кожному разі той рукопис, який я подав 1983-го перед військом, і та збірка, яка вийшла у 1985-му, це доволі різні речі. Починаючи з назви і закінчуючи дуже багатьма рядками. Жодного випадку вживання слова «Бог», «храм», «чорт» уся, що в мене була, релігійна чи містична лексика геть. Зберігся один-єдиний ангел з дуже багатьох, які там були, але цей ангел, сказати б, реалістичний, конкретний. Бо це начебто скульптурна оздоба на якомусь там львівському старому балконі. Тому ця зміна між рукописом і виданою збіркою була драматична. Але це такий час гнилий, поганий час. У 1985-му, коли вийшла моя перша книжка, цензура ще гуляла на повну.
Ви знали, хто є цензором?
А: Автори не знали. Знали наші редактори, бо вони ходили до цензорів нас відстоювати. В їхні обовязки входило прийти на аудієнцію до цензора і вислухати всі його побажання. Після всіх видавничих етапів, уже після схвалення рукопису головним редактором. У наших спільників-редакторів була купа своїх методів, як обманювати цензорів. Психологія міжлюдських стосунків і літературної творчості в тих ситуаціях ставала чимось єдиним.
Десь в паралельному контексті вони виринали як критики? Колись їхні імена спливали на поверхню?
А: Ні.
Цілковито закрита система?
А: Закрита і засекречена. Прізвища цензорів не публікувалися.
А вже потім, після перестройки і після усіх тих пертурбацій, вони також не світилися як критики?
А: Думаю, ні. Думаю, вони взагалі не займалися цим, вони не були літераторами. Це, як мені здається, був просто підрозділ каґебе, люди в погонах. Люди в невидимих погонах. Які на щодень ходили в цивільному.
Цікаво, чим вони потім зайнялися?
А: Бізнесом. Повідкривали кіоски, генделики. Я з ними як із цензорами востаннє мав діло не безпосередньо коли 1989-го журнал «Прапор» опублікував мої армійські оповідання.
О, Рябчук мені їх дуже хвалив.
А: Ну так, він з першого прочитання став великим їхнім ентузіастом. Але я про цензуру. Останнє з тих оповідань завершується приблизно так, що герой, який перед службою в армії так само, як і я, працював у друкарні, тепер, повернувшися з війська, ніяк не може себе знайти в цивільному житті. Там описано один день з його післяармійського життя. Й от пізня ніч