Бо його немає в англійській мові.
А: Зате є в польській, але це в них роман. Гаразд, не в тому річ. Велика проза це дуже складна душевно-розумова механіка. Що там де поставало і з якої суміші, як усе виношувалося треба докопуватися дуже глибоко. Логічно й закономірно, що велику прозову форму я виношую довго. Це видно хоч би й за тією жалюгідною кількістю романів, які я написав за такі довгі роки.
Як на такого великого письменника.
А: Це ти сказав!.. У будь-якому разі одна історія з «Рекреаціями» й цілком інша з «Перверзією». Хоч їх у часі між собою розділяють якісь 4 роки: «Рекреації» то осінь 1990-го, а «Перверзію» я почав у грудні 1994-го. Але то вже був зовсім інший письменницький досвід.
Ти кажеш: зявляється рима, і в цьому вже закодовано цілий вірш. Цей вірш вже сидить у твоїй підсвідомості, і тобі треба його лиш витягнути звідти, чи ти все-таки більш-менш раціонально конструюєш вірш на основі цієї вдалої рими?
А: Зараз скажу. Я бачу словами. Риму використовую як частину того, що можна б назвати
Настроєм?
А: Я дуже не хочу вживати слово «натхнення». Я сказав би краще, як
Як сигнал якогось катарсису, що в підсвідомості щось таке сидить і його треба видовбати, і ти мучишся, як його видовбати?
А: Не знаю, чи аж видовбати. І чи справді мучився. Це все відбувалося внутрішньо. Маю на увазі створення вірша. Римовані вірші я сідав записувати аж тоді, коли вірш повністю склався у мене в голові. Тобто всі чорнові варіанти викреслював і переписував подумки, й це іноді тривало дні і ночі. А часом і тижні. Протягом яких я нічого, жодного слова не записував. Тримав усе в голові.
Скільки ти строф можеш отак тримати в голові?
А: Добре питання. Але тут мусить бути згаданий ще один критерій. Пересічна довжина мого римованого вірша не перевищує 56 строф. Це повязано з візуальним сприйняттям вірша. Дуже бажано, щоб ти схопив його оком відразу і в цілості. Тобто він має поміститися на сторінці. Й тому це виношування не було надзусиллям памяті. Тут не йдеться про якусь феноменальну память. Просто це тотальна включеність у внутрішню роботу зі словами. Бо мене, коли я ділився іноді цим «досвідом незаписування», бувало, запитували: «І ти не боявся забути?». А я казав, що не зміг би забути, це було виключено, це було поза можливим, тому що я весь час там, у цій роботі, всередині. Навіть коли сплю. Як я можу забути те, всередині чого перебуваю?
А опісля, як вірш вже написаний, через скільки часу ти можеш його забути?
А: Достатньо його завершити, видати й не перечитувати, не повертатись до нього. Але з моменту, коли ми почали виступати зі сцени як бубабісти, зявився
інший мотив: практика частого читання вголос такого собі базового віршового репертуару. Це кілька десятків віршів, які постійно звучали на наших вечорах плюс мінус одні й ті ж.
Цілком напамять?..
А: Напамять. А сенс був тільки в тому, щоб читати їх напамять. Тому що було важливо не читати з папірця.
Ти імпровізував під час читання чи йшло повністю, як було написано?
А: Ну, мабуть, з часом я став виразніше інтерпретувати, якісь робити щораз інші акценти. Бо на початку ж була ще недосвідченість, скутість, усякі там психологічні моменти, незвичність.
Я про те, чи текст завше був ідентичний первинному, всередині якого перебував у процесі написання, чи ти міг відходити від нього, продовжити його творити?
А: Радше ні, не відходив. А якщо й так, то лише коли допускав і такий, скажімо, епітет, і такий. Але загалом це були настільки вже опановані тексти, що я й сьогодні кожен з них легко відтворюю напамять. Але є повно таких віршів, які я на жодному з вечорів ніде вголос не читав
Але памятаєш?
А: Ні, бо я не мав потреби знати їх напамять.
А коли пригадуєш собі вірш, то бачиш його графічно, буквами?
А: Бачу, так.
Але коли вірш народжується, то у формі звуків, хіба ні?
А: Ні. Ні. Я бачу ці написані слова. Я казав уже.
Написані, надруковані на сторінці книги. Цікаво, в новій культурі смартфонів, коли вірші будуть відображатися
А: Ти маєш на увазі, з усіма іконками?
Ні, я не про іконки, я про сторінку, про обсяг. У книзі сторінка це 56 строф, а в смартфоні вже менше. Чи це матиме вплив на поезію?
А: Це треба питати в інших поетів. Уже, мабуть, з десяток років або й більше в кожній мові, культурі і країні є поети, які пишуть тільки в телефон. З нього ж і читають. Треба запитувати їх. Хтось і колись зробив це перший, і це стало доволі поширеною практикою. На сьогодні смартфон, мабуть, цей допустимий формат збільшує, бо він більший монітор має, ніж мобільники нульових років.
Коли писали есемесками?
А: Так, смс-поезія й тому подібне. Але про це краще запитувати самих смс-поетів. Я ще не договорив чогось, на мій погляд, суттєвого. Бо говорив, що я записував начисто, коли вірш уже сформувався, був у мені готовий. І тому, казав, мої чернетки всі в голові. Але насправді я потім уже до записаного вносив усілякі зміни. Тому могли зявлятися варіанти й під час читання напамять.
У поезії були редакторські, не твої, правки?
А: Ще й які! Але вони значною мірою диктувалися цензурою, а не літературною доцільністю. Тобто диктувалися позалітературними мотивами.