А: А є ще й такі, яких не знають навіть у Львові.
Б: Є й такі. Або у Чернівцях. Можу розказати випадок зі свого читацького досвіду. Памятаєте видання Бруно Шульца, здається, 1994 року? Андрій Шкрабюк переклав. Я тоді польської ще в зуб ногою не знав. І взявся читати того Шульца. Ну, і не дочитав. Бо в тій дивній мові перекладу не все міг зрозуміти. Я чув, що перекладач мав свою свідому концепцію, що він не напартачив, а навмисне так переклав, бо й мова Шульца для сьогоднішніх поляків звучить трохи дивно. Це правда. Але що говорити про концепцію, коли читач, який не знає польської мови, не може прочитати переклад? Тоді для кого цей переклад? Для того, хто знає польську? Той, хто знає польську, прочитає Шульца в оригіналі, пощо йому переклад? Тобто переклад робиться все-таки, передусім, для читача, який не знає мови. І хоч би який він був блискучий і концептуальний, але якщо читач його не розуміє, то доведеться визнати, що цей переклад не виконує своєї основної функції. Можна сказати, що я тепер, перекладаючи, уявляю себе
тодішнього і намагаюся робити такий переклад, який би я тодішній зрозумів і загалом прочитав із задоволенням. Щоб цей переклад ще й не видавався мені неприродним. Тут знову нема однозначної відповіді, як цього досягти, але, наприклад, слово «ровер» я можу вжити в перекладі, а, припустимо, «поґратулювати» замість привітати радше ні.
Але парадокс в тому, що більша частина твоїх читачів живе якраз у Західній Україні, а ти перекладаєш для меншості.
Б: Але та більша частина прекрасно зрозуміє хоч так, хоч сяк.
І таким чином, власне, виходить, що ти мову зсуваєш в бік тої меншості, ближче до російської мови.
Б: Твої би слова та в лівобережні вуха. Щоб вони почули, що це я заради них стараюсь.
А: Я знав такі випадки це я не як перекладач, а як автор кажу, коли до мене підходили читачі з російськомовної України і (хай це буде нескромно) зізнавалися, що взагалі читати українською почали з моїх книжок і їх це затягнуло й вони мені дуже вдячні за те, що якось ті мої тексти їх розвернули обличчям до української мови, її пізнавання. І ще вони казали: «Ви в мені пробудили зацікавлення незнайомими словами. Тобто я на той час недостатньо добре і глибоко володів українською, але знаходив у вас такі цікаві слова, значення яких не знав, і розшукував їхні значення». Я говорю тут про страшенно рідкісний тип людей, особливий тип читачів. Але я вже багато років живу і маю багатолітній досвід спілкування зі своїми читачами, бо чимало виступаю. Тому я можу сказати, що це не були поодинокі випадки. Це така лінія, яка мене, можна сказати, супроводжує вже віддавна. Тому це хоч і рідкісний тип читача, але його значення недооцінювати не варто. Треба про нього думати і для нього писати. Давати йому цю пружину здивуватися якомусь слову, полюбити його, шукати значення, запамятати.
Б: Головне в міру.
В міру це скільки? Одне слово на сторінку?
Б: Одне чи кілька. А якщо забагато, то може відштовхнути От ти кажеш «більшість, меншість». Мій уявимо, що є такий львівський чи чернівецький читач зрозуміє мене і західноукраїнською, і київською мовою. А київський західноукраїнською не обовязково.
Ага, а якщо напишеш по-російськи, то зрозуміють ще й у Донецьку, і в Сибіру, і на російському Далекому Сході. Тоді, може, просто пиши російською.
Б: Донецьк, Сибір і російський Далекий Схід мене не цікавлять. От якби китайською
Бачиш, з китайською та маленька проблема, що ти її не знаєш.
А: Навіть у китайської є свої межі.
Сашко, а коли ти пишеш для «Країни» і для «Збруча», чи є різниця у використанні лексики?
Б: Але туди й туди я пишу трохи в різних жанрах
Я розумію, але все ж питаю про лексику.
Б: Лексика також залежить від жанру. Для «Країни» я пишу сюжетні фейлетони, там є персонажі, і в їхніх діалогах виникають буковинські словечка. Але не галицькі, бо часто місцем дії якоїсь мініатюри є саме Буковина. А коли я пишу тобі, для «Збруча», то знаю, що ти не викинеш жодного «галицизму», тому можу і «ґратуляцію» вставити.
Я його, розумієш, питаю про речі засадничі, а він мені: ґратуляція
А: А взагалі я звертаю вашу увагу на те, що ми вже дві години
Б: Так, давайте зробимо паузу. Хто як, а я мушу за розкладом якусь канапку зїсти. Слово «канапка», до речі, я би дав і на «Збруч», і в «Країну»
* * *
То, може, знову почнімо з початку, з самого процесу народження твору. Як він зявляється в голові? Кожен раз інакше чи є якісь спільні риси? Як у поезії і як у прозі?
А: Це, само собою, доволі різні речі. Оскільки я не писав ніколи великих поетичних форм, не писав поем, то можу узагальнити так, що в поезії для мене дуже важливий початковий імпульс,
якийсь поштовх, який дуже часто виникав, наприклад, просто з якоїсь красивої рими. Ця рима вже містила в собі певний прообраз того, яким буде вірш. А от коли настала пізніша стадія віршописання «Пісні для мертвого півня», то мені вже йшлося про більш усвідомлену диспозицію. Щоб отими засобами такої трохи брутальної поетичної мови, свідомо невишуканої, а десь і примітивізованої, переказати якусь історію, а точніше, відтворити стан довкола неї. Багато які з «Пісень» народжувалися просто від назви. Майже всі назви в «Піснях» англійські, як ти пригадуєш, і вони містять певну конотацію чи до старої рок-музики, чи до фільму, чи до джазової, чи до поп-культури. Для мене це був цікавий ефект: як та англійська назва може співвідноситися з якоюсь моєю ситуацією, історією. Яку поетичну якість можна витиснути, наприклад, з назви «Girl You Will Be A Women Soon». Хоча це не було стовідсотково так, тобто не завжди все вирішувала назва. Я тому так розмито відповідаю на це запитання, що не можу вивести якийсь єдиний принцип. Нема чогось одного. Але все ж хочу підтвердити, що виникнення і написання віршів це для мене щось одне, а прозових текстів щось інше. Ну, але з прозовими теж неоднаково, там є своя диференціація. Одна річ оповідання, інша роман. Хоч я ще пригадую той час, коли «Рекреації» я називав не романом, а повістю. Але потім цей термін у нас поступово вийшов з ужитку.