Десь через годину він побачив їхнього човна, а через дві години й вони помітили його в зорову трубу і спустили вітрила. А ще за півгодини Йонатанів човен із хлюпотом підплив борт у борт до їхнього і вони зчалили обидва човни линвами.
І зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, від хвилювання знову заїкаючись:
«П-п-перке, т-ти п-підеш за мене за-за-за-заміж?»
Дівчина побіліла на обличчі, як вітрило їхнього човна, й відповіла, на жаль, теж почавши заїкатись:
«П-п-піду, Йо-йо-йонатане!»
Брат Перке реготав до сліз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.
Згодом, одружившись, вони більше ніколи не заїкались і не кульгали, й діти їхні, семеро хлопців та чотири дівчини, теж усі були здорові й дужі. Тільки прізвисько «Кульги» лишилось на острові за всією родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!
Прадідусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, і нарешті сказав:
Тепер ти знаєш, чому Крішон, що для нього я оце вирізаю поплавці, прозивається Кульга: по своєму дідові Йонатанові.
А чому Йонатан, переставши заїкатись,
перестав і кульгати?
Розумне запитання, Хлопчачок! сказав прадідусь. У ньому вся мораль моєї оповідки.
А чому?
Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить і взагалі поводиться. Спочатку Йонатан був несміливий та сором'язливий і тільки через це кульгав та заїкався. А коли він позбувся несміливості, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здорові. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачі. У кожного своя мова, так, як і погляд та хода. Оце і є мораль нашої оповідки.
Прадідусю! Може, тепер повіршуємо? спитав я.
Давай повіршуємо. Але в мене зринула одна думка. Історія з Йонатаном, як щойно пояснив я тобі, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповідатимемо оповідки й складатимемо вірші тільки про мову?
О-о-ох! зітхнув я. Так це ж нудота. Як граматика в школі.
Чого б то? Невже оповідка про Йонатана Бродерса була нудна?
Ні, прадідусю, ні!
От бач, про що ж тоді суперечка? То вирішили: про мову?
Вирішено! погодивсь я.
І ми почали готуватися до складання віршів. Тобто піднялися в токарню, до Шкіряної Лізбет, узяли по сосновій дошці й по товстому теслярському олівцю і сіли в різних кутках, щоб не підглядати один у одного.
Які вірші складатимемо? спитав зі свого кутка прадідусь.
Абеткові, зразу відповів я.
Він погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка це ніби коробка іграшкових кубиків, із яких складаються слова. Тому якраз до речі було на початку тижня складати абеткові вірші.
Такі вірші ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тільки придумати назву: про що будуть вірші.
Прадідусь сказав:
Я звіршую «Чоловічу абетку» на хитромудрий лад.
Гаразд, відповів я. А я «Жіночу абетку», але на простий лад.
Згода!
І ми заходилися віршувати.
Прадідусь умів це робити краще за мене. Та він узявся за вірш на хитромудрий лад, а я на простий, і впорались ми майже одночасно.
Кинули жеребок, кому читати першому, і я виграв. Отож я й прочитав із соснової дошки свою «Жіночу абетку».
Жіноча абетка
Чудово, Хлопчак! сказав прадідусь. Цього разу ти змайстрував кращого вірша, ніж я.
Я запишався, хоча й не дуже повірив. Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вірша. А прадідусь обрав собі хитромудрий лад. Тобто він мав гарненько перелічити за абеткою чоловіків, які справді жили на світі або були в книжках, а це нелегке діло.
Але для мого прадідуся то була дурничка. Він трохи відсунув дошку від очей, бо був далекозорий, і повільно прочитав свою «Чоловічу абетку».
Чоловіча абетка