«У мо-мо-морі врятував!»
Йонатанів будиночок був білий, з зеленими дверима та віконницями і з яскраво-червоним черепичним дахом. Йонатан жив там із своєю сестрою Гінтьє. Та аж очі вирячила з подиву, коли брат вніс у дім мокру непритомну дівчину.
«Що це таке?» злякано вигукнула вона.
«У мо-мо-морі врятував! відповів Йонатан і обережно поклав дівчину на канапу. А тоді потягся й радесенько додав: В-в-вона теж за-заїкається!»
«Що? спантеличено перепитала Гінтьє. Заїкається? Тобто як? Вона ж напівмертва! Ти її з води витяг?»
Йонатан кивнув головою.
«А де омари?»
«В ч-ч-човні».
«Ну, то йди принеси! наказала Гінтьє. А я тим часом подбаю про цю бідолашечку!»
Йонатан слухняно вийшов, але на порозі ще раз оглянувся на врятовану й зіткнувся з двома сусідками, що вже бігли до них із укривалами, подушками та ліками.
«От телепень!» сердито гукнули обидві. А потім шуснули повз Йонатана до кімнати й пошепки сказали Гінтьє, що про врятовану вже говорить весь острів. Йонатан за подушками, укривалами та спідницями нічого не бачив; він зітхнув і пішов. Подався назад на берег, щоб витягти з води колоду й забрати омарів.
За кілька днів дівчина помалу оклигала й розповіла, що вона живе на сусідньому острові. Вона з братом пливла в човні, й погода була по-весняному чудова, коли раптом де не взялась підступна хвиля й перекинула човен. Що сталося з братом, вона не знала, бо коли човен тонув, її затягло під воду. Аж за кілька хвилин вона виринула, ледве притомна, і чіплялась за плавучу колоду, поки зовсім знесилилась. А тоді, на щастя, нагодився Йонатан.
Слухаючи дівчину, всі переконалися,
що вона справді заїкається, а крім того що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як він входив, вона жвавішала й ставала балакучою.
Сусідок це дивувало.
«Вона ще, мабуть, не отямилась як слід», казала та сусідка, що з лівого боку.
«А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!» додавала та, що з правого.
«А втім хтозна, може, вона й сама кульгава!» хихотіла ліва сусідка.
І справді: коли врятована дівчина уперше встала, всі побачили, що вона трохи накульгує.
«Я ж казала!» засміялась ліва сусідка.
А права зашепотіла, прикриваючи рота рукою:
«Яке брело, таке й стріло!»
Насправді врятована дівчина доти не кульгала й не заїкалась; і те, й те почалось у неї тільки після пригоди в морі. І тому вона з усієї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала відучити себе від заїкання. Говорила тільки зовсім повільно, а часом, узявши в рот камінець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, і проказувала довгі вірші.
На це лікування вона часто брала з собою і Йонатана. Вона казала собі: «Хай і він разом зі мною відучується заїкатись. За одним заходом!»
І Йонатан, хоч він усе життя думав, що заїкатиметься вже довіку, несміливий кульгавий Йонатан раптом справді твердо повірив, що може відвикнути від заїкання. Взагалі його не можна було впізнати. Він жартував, хоч доти з ним такого не бувало; він сміявся в вічі Гінтьє, коли та за звичкою починала бурчати, і попідруч водив дівчину, що вже дозволяла йому називати її просто на ім'я Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволість іще не могла.
Обидві сусідки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке і Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тільки тоді, коли дуже хвилювались, а до кінця місяця й зовсім перестали заїкатись.
Але найдивовижніше було те, що разом із заїканням припинилося й кульгання. Обом сусідкам це просто в голові не поміщалось.
«Якісь чари!» казали вони.
Але на їхні теревені не зважав ніхто навіть забобонна Йонатанова сестра Гінтьє, і сусідки невдовзі навіки посварилися з нею.
Поки Перке видужувала, надійшла звістка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, він спромігся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло під воду. А дізнавшись про її чудесне врятування, одного дня в середині липня приплив по неї вітрильним човном.
Йонатана, що вже звик до веселої дівчини, це засмутило. Його сестра Гінтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домі.
«Але вільному воля», сказали обоє, і Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.
«От і нема її», зітхнув Йонатан, сидячи в кухні з сестрою після прощання.
«А сумна була, буркнула Гінтьє. По-моєму, навіть плакала».
«То чому ж не зосталася?» спитав Йонатан.
«Бо так не годиться, відповіла Гінтьє. Якби вона була твоєю дружиною, тоді б могла й зостатись, а так»
«То, може, вона б і захотіла стати моєю дружиною?» вигукнув Йонатан спантеличено.
«А ти хіба не питав її про це?
«Ні, Гінтьє, ні!»
«Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вітрилом! Баран, недотепа, телепень!»
Поки Гінтьє за звичкою бурчала, Йонатан збігав до швагра, взяв у нього ключа від повітки, побіг туди й узяв там стерно від човна, прибіг на берег і сам зіпхнув важкого човна у воду. Потім підняв усі вітрила й поплив навздогін за Перке та її братом.