Я вже хотів заплескати в долоні, коли ми почули знадвору:
Кава холоне!
Бабуся кличе! сказав прадідусь. Вона дожидає нас із гарячими булочками. Ходімо!
Ми взяли кожен свою дошку під пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкіряній Лізбет «до побачення» й пішли в дім, де горішня бабуся на мою честь подала каву в кімнаті. Гарячі булочки пахли розкішно. Та перше ніж допастися до них, я прочитав бабусі обидва вірші й пояснив їй, чому такі абеткові вірші особливо важкі для складання. Та вона тільки сказала:
Їж і пий, а то булочки вихолонуть.
А тоді обережно взяла обидві дошки й винесла в сіни.
Розумієш, сказав прадідусь, вона зовсім не знається на поезії. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.
Нічого, ще навчиться, заспокоїв я його й заходився їсти.
Після кави, коли горішня бабуся пішла до себе в кухню, ми взяли дошки під пахви, гукнули бабусі, що булочки були дуже смачні, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадідусь був дивно мовчазний. Крім того, він примружував очі та випинав нижню губу. З цього я побачив, що він придумує якусь нову оповідку. І справді тільки-но ми зайшли до вершівні, як він сказав:
Сідай. Зараз я тобі розкажу ще одну оповідку. Я сів на коркові пластини, а прадідусь примостився на верші й почав таку оповідку:
«СІ» та «ЙО», або ЧУДОВІ ДНІ НЕАПОЛЯ
Ця пригода сталася понад сто років тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крім того, розповідав її моряк. А моряки, як відомо, не брешуть ніколи чи майже ніколи.
Отже: понад сто років тому жив у Гамбурзі хлопець на ім'я Андреас. Він був великий мастак латати вітрила, найкращий в усьому портовому місті. Тому його залюбки брали в плавання на великі трищоглові кораблі. На тих кораблях він не мав іншої роботи, як латати вітрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й більше в чужоземній гавані, Андреас міг сходити на берег і роздивлятись там усе досхочу.
Якось він поплив на вітрильнику «Любонька» до Неаполя. Вітер був ходовий, дні погожі. Тільки на широті Біскайської затоки попали в шторм, і Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, від чого в нього лишився шрам на лівій щоці.
Коли вони через тиждень увійшли до неапольської гавані, капітан Карстен Петерсен сказав молодому латальникові вітрил:
«Ми простоїмо тут два тижні, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполітанському королівству».
«Гаразд!» відповів Андреас, узяв свою матроську торбу, в якій зберігав сувеніри з багатьох рейсів, і зійшов на берег.
Коли він вийшов на площу, яка називається П'яцца Вітторія, то побачив там силу людей, що, за італійським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталі богині квітів Флори стояв якийсь чоловік у розкішному барвистому мундирі й щось кричав до тих людей по-італійському.
Андреас пропхався крізь натовп аж до статуї, бо хотів краще роздивитися пишно вбраного чоловіка. Ну, й випробувати, чи зрозуміють його самого, коли він заговорить по-італійському. Бо він знав двоє італійських слів. Одне слово «сі», що означає «так», а друге «йо», що означає «я».
Андреас дочекався слушної миті, й коли чоловік на п'єдесталі неначе запитав щось таке, на що ніхто не міг відповісти, голосно гукнув: «Йо!»
А вся річ була в тому, що неаполітанський король помер, і його син, принц Анджело, вже два тижні як десь пропав. Ніхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. І коли Андреас вигукнув: «Йо!» кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.
«Він у Неаполі?» спитав окликач.
Андреас відповів: «Сі!» А це означає: «Так!»
Окликач дуже здивувався й спитав: «Може, він тут, на майдані?»
«Сі!» гукнув Андреас.
«Але хто ж тут принц?» почали питати люди й стали оглядатись на всі боки, шукаючи його.
«Йо!» гукнув Андреас. А це означає: «Я!»
Юрба здивувалась і спершу не повірила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, підійшов до Андреаса, обдивився його з усіх боків і сказав: «Чорняві кучері зробились білявими. Дивно! Але в нього на щоці довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!»
«Сі!» відказав юний моряк, бо розібрав тільки ім'я «Анджело» й вирішив, що так буде «Андреас» по-італійському.
А люди вже тиснулися з усіх боків, щоб роздивитись віднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполітанцям просто цікаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому він казав то «сі», то «йо», потім розв'язав свою матроську торбу й став показувати всім сувеніри, які привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного
слоника з Індії, намисто з горіхових шкаралупок, добуте на Ямайці, ебенового сфінкса з Єгипту та перламутрову люльку з островів Фіджі. Але найбільше враження на глядачів справив ляльковий матросик із Гамбурга, що вимовляв: «Агов!», коли йому натиснути на животик. Коли неаполітанці побачили ті коштовності з матроської торби, в них розвіявся будь-який сумнів у тому, що Андреас це принц Анджело. Його провели до королівської карети, що стояла на краю майдану, і сказали обшитому золотими позументами візничому, що це віднайдений королевич, який привіз зі своєї подорожі повну торбу коштовностей.