І все ж, коли я поліз на драбину, він захотів трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадідусь хотів заманити мене у вершівню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звідти не так легко. Тож я пішов за ним до вершівні, де стояли круглі й чотирикутні кошики з дерева та мотузяної сітки, що тоді сягали мені до грудей. То й були верші, в які ловлять омарів, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цілу ніч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, і по тій линві вранці знаходять, бо вона плаває на поверхні, схожа на величезний разок намиста із кминових перепічок. На кінці в неї великий поплавець із барвистим прапорцем. Мій прадідусь за свій вік зробив дуже багато верш. Він часто й лагодив їх, коли які пошкодить буря. Майстерня, де він їх робив чи лагодив, називалась вершівнею; ото там ми з ним і розмістилися вигідненько.
Сідай на корки! мовив прадідусь.
Я сів на стосик довгастих коркових пластин, із яких вирізають кминові перепічки для линви з вершами. Прадідусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стіни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирізати поплавці та кидати в кошик для білизни.
Я обіцяв Крішонові Кульзі повний кошик поплавців, сказав він. А заразом можна розмовляти й навіть, коли хочеш, віршувати!
Так, так, давайте звіршуємо щось! зрадів я.
Спершу я розкажу тобі одну оповідку. А тоді для розваги трохи повіршуємо. Ну як, хочеш послухати оповідку?
Ще б пак я не хотів! Прадідусь умів дуже гарно розповідати. Він спочатку спитав мене, як по-справжньому звуть Крішона Кульгу. Але я того не відав. Майже всіх на нашому невеликому острові я знав тільки на прізвисько.
Насправді Крішона Кульгу звуть Крістіан Бродерс. Але всю їхню родину вже років зо сто прозивають Кульгами. І знаєш чому?
Не знаю.
Ну що ж, дізнаєшся з моєї оповідки.
І прадідусь розповів мені таке.
КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН
Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив він не рибу, а омарів. Він трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волів лишатись на самоті зі своїм човном.
Якось у травні, потрусивши поставлені на ніч верші, він вертався з уловом на Гельголанд. І раптом йому почувся з моря чийсь жалібний крик. Він приклав руку дашком до очей, бо сонце сліпило, і побачив удалині якусь чорну рисочку на воді. Та рисочка не була схожа на людину скорше вже на морську змію. Але Йонатан не вірив у морських змій. Тому він, не довго думаючи,
рішуче повернув човен і поплив до чорної рисочки.
Йонатан швидко розгледів, що то просто колода, і дуже зрадів, бо на острові Гельголанді дерева обмаль і воно дуже дороге.
Та що ближче підпливав Йонатан до тієї колоди, то виразніше чув знову й знову жалібне волання. Озирнувся ще раз адже за веслами він сидів обличчям до корми і жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й дві тонкі білі руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась і вислизнула з тих рук.
Тоді Йонатан наліг на весла щосили і гребків за сотню доплив до колоди. А людина, що була в воді, виринала чимраз рідше. Саме коли він укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тоді перехилився через борт, лівою рукою підхопив людину під пахву, а потім правою під другу і насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дівчину. Вона розтулила рота, хотіла щось промовити, але тільки застогнала.
«Н-н-не г-г-говоріть! затинаючись, сказав Йонатан. Це д-д-ду-же стомлює!»
Дівчина, хоч була ледь притомна, неначе всміхнулася з Йонатанового заїкання, і рибалка це добре помітив. Він почервонів і не сказав більше ні слова. Мовчки скинув із себе товсту куртку, згорнув її, підклав дівчині під голову, а цератяним плащем укрив її.
Потім він перейшов на ніс човна, вийняв з-під лавки мотузку, зробив на ній зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидві лавки та через дівчину переліз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кінець мотузки.
Дівчина, бліда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помітно всміхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жінками, від збентеження тільки супився й був радий, коли нарешті сів за весла спиною до дівчини.
Рівномірними змахами, вкладаючи в них усю силу, він погріб до острова. Пливти довелось добрячих три години адже він тяг на буксирі важелезну колоду. Інколи він крадькома озирався на свою дивну пасажирку. Але дівчина вже заплющила очі. Вона заснула.
Коли аж надвечір шлюпка зарипіла днищем по піску коло берега, врятована від поштовху прокинулась, розплющила очі й кволим голосом промовила:
«Д-д-дякую в-вам!»
Йонатан спантеличено обернувся.
«Що в-ви с-с-сказали?» швидко спитав він.
«Я я я с-сказала: «Д-дуже д-д-дякую!» відповіла дівчина. А потім, видно, її знову здолала млість: вона заплющила очі й довго не розплющувала їх.
Але рибалка відтоді дивився на неї зовсім іншими очима, її заїкання звучало для нього райською музикою. Бо на всьому острові ніхто, крім нього, не заїкався, а тепер доля принесла йому на хвилях вродливу дівчину, що заїкалась точнісінько як і він. І це страшенно схвилювало його. Серце в нього шалено закалатало, руки затрусились. Він узяв непритомну дівчину на руки, широко розставляючи ноги, переступив через борт на берег і відніс мокру незнайомку до свого домочка, що стояв на північному кінці острова біля підніжжя високої скелі. Всім людям, яких зустрічав дорогою, він гукав: