Я записую кулінарного рецепта!
А ви вже прочитали наші вірші, бабусю?
Так, відповіла вона, глянула одним оком. Непогано! Я б не повірила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловіків і про моторний катер, то є час на такі речі. А я, бідолашна жінка, мушу день і ніч надсаджуватись, і варити, і латати, і прати
І записувати кулінарні рецепти, докинув я.
Аякже, підхопила бабуся, І записувати кулінарні рецепти теж доводиться.
Але вона мовила це трохи збентежено, і я здогадувався чому. Та не сказав нічого, а слухняно поніс миску з картоплею в лушпайках до вітальні.
Потім ми пообідали.
Після обіду прадідусь ліг поспати. В такому віці складний вірш, мабуть, утомив його. А я скористався цією нагодою, щоб провідати своїх хворих сестричок Аннекен і Йоганнекен.
Зайти до них я не міг, бо кір хвороба заразна. Тому я засвистів на вулиці, а вони підбігли до вікна й хихотіли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькі дівчатка. Дивилися собі на кінчик носа, щоб очі сходились докупи, або начісували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.
З півгодини я витримував усе це й дивився з вулиці на них. Та коли нагодився Джонні-Свистун і почав реготати до сліз із моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вікна. І вони справді щезли. Але спочатку висолопили язики.
Джонні-Свистун сказав:
Дівчиська всі дурні. Ходімо на берег, пограємось у краб'ячі перегони.
Я залюбки погодився й пішов із Джонні вузенькими вулочками горішнього селища до сходів, що зигзагами спускались у діл попід червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залізничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге цікавіше.
В долішньому селищі ми пішли не завулочками, а широкою Кайзерівською вулицею, що веде до причалів. Там уже висіли на каштанах маленькі зелені їжачки. Але Джонні сказав, що каштани ще не достигли. Він завжди знав такі речі. А ще він знав, що каштанові дерева бувають дуже старі, й розповів мені, ніби в Італії є одне таке дерево, що стовбур його має в обводі шістдесят метрів.
Те дерево росло ще за часів Нерона! докинув Джонні.
Невже? здивувався я.
Точно! Мені вчитель розказував, відповів Джонні.
Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерівською вулицею, мені не сходило з думки те дерево.
І раптом Джонні спитав:
Хлопчак, чому ти примружуєш очі й випинаєш нижню губу?
Хіба?
Тепер уже ні, але щойно так робив.
Ой, Джонні, це означає, що в мене є якась думка! Мені треба чимскоріш до моєї долішньої бабусі! А в краб'ячі перегони пограємося завтра!
І я побіг. Джонні-Свистун зовсім сторопів і гукнув мені навздогін, що так робити нечесно, а завтра він не схоче гратися. Та мені було байдуже. Мені спало на думку, як скласти оповідку про каштанове дерево. І я хотів записати оповідку.
Долішня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутні каштани. Вона була куди веселіша за горішню бабусю. Крім того, в неї був собака сенбернар Уракс.
Коли я прийшов, Уракс лежав у сінях і куняв. Та як тільки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав передні лапи мені на плечі, мало не поваливши мене.
Молодець, молодець, Ураксе! гукнув я. Тільки не заважай мені. У мене є одна думка.
Собака зрозумів мене вмить. Відчепився від мене й тільки тихенько прослизнув у двері вслід за мною, коли я зайшов до пташиної кімнати.
Там стояли під скляними ковпаками набиті тирсою птахи: кулички, чайки, горобці, одна вивільга й дві морські чайки. Серед тих птахів сиділа моя долішня бабуся й гаптувала подушку.
Добридень, бабусю! Мені треба паперу й олівця! вигукнув я.
Ти що, знов хочеш віршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний біль на все життя. Нездорово в такі юні літа віршувати.
Та ні, бабусю, я тільки хочу записати одну оповідку, що почув від Джонні-Свистуна! гукнув я.
Джонні-Свистун тобі не товариш! Учора він вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острів знає.
Так боцман із причалу сам лається негарними словами! відказав я. Хіба він має право так лаяти Джонні?
А якими ж словами лаявся боцман?
Як дасте паперу й олівця, я напишу.
Ну гаразд, візьми в секретері паперу й олівець.
Я шаснув до секретера, і Уракс услід за мною; взяв кілька аркушів паперу та довгого олівця й написав на маленькому папірчику ті негарні слова, що ними лаявся боцман з причалу.
Долішню бабусю глибоко обурили ці слова. З обурення вона навіть уколола голкою великого пальця.
А я побіг із папером та олівцем на горище й зачинив двері перед носом в Уракса. Коли записуєш оповідки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти ні.)
Коло невеличкого круглого віконця на горищі я вмостивсь на старому матраці, поклав на коліна альбом «З історії Німеччини» й почав писати оповідку про каштанове дерево. Час від часу я розгортав альбом і списував з нього те, що мені підходило.
Коли вже смеркло і я майже дописав свою оповідку, на горище прийшов мій долішній дідусь і сказав, що я зіпсую тут собі очі, та вже й годі віршувати. Уракс, що ввійшов за ним, гавкнув і, як звичайно, поклав мені на плечі передні лапи, так що списані аркуші посунулися з моїх колін і розсипались по підлозі. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долішній дідусь сказав, що Уракс не хотів зробити шкоду, а коли його бити, він почне боятись людських рук.