Твої аркуші можна розібрати внизу, в кімнаті, сказав він. Ти зразу й прочитаєш мені свою оповідку?
Так вона ж іще не готова, дідусю! відказав я.
Тим ліпше, Хлопчак, тоді я допоможу тобі докінчити її.
Я зрадів, зібрав аркуші, поклав альбом «З історії Німеччини» на матрац і спустився з дідусем та Ураксом у пташину кімнату.
Мій долішній дідусь мав чорного кучерявого чуба, ніби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Він любив грог і був дуже добродушний.
Моя оповідка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її і вдвох-таки придумали для неї кінець. Уракс стояв поруч і завзято молов хвостом, ніби й він щось тямив у складанні оповідок.
Коли ми нарешті впорались, бабуся принесла дідові грогу, а мені тришаровий пудинг.
Цей пудинг мав такі кольори, як прапор нашого острова. Долішня бабуся сама придумала його рецепт якось уночі, в ліжку. Тому пудинг і називався «Анна». Зісподу він був зелений від маренки, посередині червоний від полуниць, а зверху білий від збитого білка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.
Потім я, скрутивши свою оповідку дудочкою, взяв її під пахву й побіг скільки духу в горішнє селище. І все ж я запізнився на вечерю. Горішня бабуся страшенно насварила мене.
Коли я сказав їй, що вже з'їв у долішньої бабусі цілу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.
Ну як можна робити отакі дурниці давати дитині цілу миску пудингу! закричала вона. Цього ж вистачило б сімдесятьом сімом домовикам! І що собі думає та долішня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?
Так, так, пробурчав прадідусь із-під вусів. Ціла миска пудингу це трохи забагато для дитини, правда, правда!
От бач! переможно вигукнула горішня бабуся. Твій прадідусь теж сварить тебе!
Ну що ти, Маргарето, я зовсім не сварив його! Я тільки сказав
І досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у ліжко! І щоб зразу вимкнув світло! Та не бери з собою «Моряцького щорічника»! Ну, гайда!
Я вирішив, що краще послухатись, бо горішня бабуся аж кипіла. Сказав «добраніч усім», збіг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсім забув ще раз перечитати свою оповідку.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ,
Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечері, бурчала вона. Твоя долішня бабуся нерозумна жінка. Так і скажи їй, коли знову підеш до неї.
Ну що ти, Маргарето, докірливо мовив прадідусь. Хіба так можна? Хлопчак, ходімо в наш Содом і Гоморру!
Можна, можна! Так і перекажи їй, як я сказала! гукнула горішня бабуся навздогін нам. Це їй тільки на користь буде, як трохи проти шерсті погладити.
Жінки не можуть без сварні! промурмотів прадідусь крізь зуби,
а потім ми пішли через вулицю до рибальської комори. У вершівні я зразу вийняв з кишені свої аркуші й сказав:
Моя оповідка називається «Старе дерево в далекій долині».
Помалу, помалу, не квапся так! гукнув прадідусь. Коли щось розповідаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слід на корок! Отак, а тепер починай!
І я повільно прочитав прадідові ту оповідку, що її написав удвох із долішнім дідусем.
СТАРЕ ДЕРЕВО В ДАЛЕКІЙ ДОЛИНІ
В одній далекій, відлюдній долині стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловіки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому дереві розчепірене, ніби п'ять пальців на людській руці, а пишна крона навесні вкривається білими свічками суцвіть. Потім замість них виростають схожі на їжачків зелені плоди.
У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тієї відлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собі гарненьку курточку з козячого хутра, мав ім'я Урасик. Осінній день був сонячний, і обидва лягли спочити в холодку під деревом. Та ледве-но вони заплющили очі, як довкола щось почало загрозливо стукати й тріскати. Уракс, батько, вмить зірвався на ноги й ухопився за важезний кий. Він подумав, що десь поблизу суне ведмідь або вовк. Урасик також підскочив і вхопив товсту ломаку, що лежала на землі.
Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили ніякого небезпечного звіра. Зелена долина мирно дрімала під сонечком. Але стук і тріскіт не стихали. То стукне ліворуч, то лусне праворуч
Уракс і Урасик повертали голови з боку в бік, ніби сарни, що зачули небезпеку, і їм уже стало трохи моторошно.
Та зненацька Урасик вигукнув: «Та! Та! Тук! Тук!» тобто: «Тату, тату! Диви, диви!»
Старий могутній Уракс у ведмежій шкурі, що стояв, зіпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, і побачив, як з гілля дерева падають шипуваті зелені плоди, стукають об землю і з лускотом розбиваються.