Коньяк повільно зігрівав, обгортав теплом. Сани колисали, Платон то занурювався в сон-дрімоту, то виринав із неї на короткий час, аби вкотре погодитися з Сержем. Товаришеві ж, схоже, відпала потреба в співбесіднику. Він накрутив себе до певної межі. Бубонів щось під носа й навіть не завважив, що вже прикладається до фляги сам, не пропонуючи товаришеві. Якби Чечель за час знайомства з Ковалевським не пізнав цю суперечливу натуру, у нього б зараз склалося враження: обуренням той старанно прикриває заздрість. Теж кортить робити щось супроти суспільної моралі а не випадає. Бракує пороху в порохівницях, куражу, ще й озиратися треба на благовірну. От аби дали одного разу волю
Під
акорд таких думок Платон закуняв.
Прокинувся, коли сани різкіше, ніж зазвичай, сіпнулися, звертаючи з широкого шляху. Не втримав рівновагу, повалився на бік. Як випростався, побачив: Серж заснув, розвалившись на лавці й закутавшись у шубу. Порожня фляга саме зсувалася на підлогу. Чечель нахилився, підхопив, поклав поруч із собою. Спробував роздивитися, що там назовні.
За сіткою візерунків удалося розгледіти поруччя деревяного мосту. Їхні сани були в кортежі третіми, точно посередині. Тож побачив попереду обриси двох попередніх, зрозумів: від мосту дорога знову повернула. Зараз по обидва боки виріс засніжений ліс, та коридор із дерев тягнувся недовго: сани знову виринули на відкритий засніжений простір. Із протилежного боку блиснув на вранішньому сонці церковний купол. Далі окреслилися дахи сільських хат, але вервечка з саней потягнулася в протилежний від них бік. Ще трохи і знову ковзали між деревами.
Цього разу ліс виявився густішим. Стіна дерев затуляла сонце, у фургоні навіть потемніло. Скільки так їхали, Чечель не визначив. Ураз промені знову засліпили сани минули лісовий коридор. Бігли не так жваво, сніг сипав уночі й сповільнював рух. Незабаром візник пригальмував ще трохи. Немов відчувши прибули, Ковалевський розбуркався, пирхнув, крекнув, протер очі, позіхнув і потягнувся.
Кортеж зупинився.
Платонові набридло сидіти.
Штовхнувши дверцята, він вибрався назовні першим і опинився на подвірї, що являло собою акуратний, геометрично правильний прямокутник. Таке враження справляли викладені по периметру снігові гірки. Опецьок у розкритому сірому кожусі й збитій набакир смушковій шапці старанно притоптував його лопатою. Вгледівши Чечеля, дядько припинив роботу, стягнув шапку, оголивши пострижену під глек кучму, вклонився. Уже хотів працювати далі, та назовні вже вибрався Мухортов, одразу за ним Лавров, трошки згодом виткнувся Авакумов.
Винокур стояв до Платона найближче, і той мав змогу розгледіти: мороз не позначив його щік зовсім. Обличчя покровителя мистецтв лишалося кольору житньої муки, лиснилося, немов намащене кремовим шаром, але при тому відбивало жвавий інтерес до всього довкола. Схрестивши погляд із Чечелем, поважно кивнув, наче старому знайомому. Платон мовчки привітався у відповідь.
На втоптаний сніг вистрибнула Люсі. Покрутила головою, відбила каблучками чечітку. Далі нахилилася, згребла рукавичками й зліпила маленьку сніжку. Замахнулася жбурнула в дверцята, щойно з них висунувся Мішель Григоренко. Той зіграв переляк, поспіхом заховався назад. Дівчина дзвінко, смачно зареготала, повернулася до решти чоловіків, закликала:
Панове, а давайте гратися у війну!
Награєтеся ще, тихо, щоб почув хіба Платон, пробурчав Авакумов. Для неї війна іграшки. Де він їх тільки бере
Чечель вирішив поки мовчати. Тим часом, кахикаючи й чортихаючись, на волю вибрався Ковалевський. Одразу нахилився, черпнувши голою рукою снігу, і Платон подумав: зараз Серж вступить у гру. Але той потер холодним заспане лице, пирхнув, мов коник, повторив процедуру.
Нудні, виснувала Люсі.
Щоб не звертати на неї уваги, статечні чоловіки заходилися допомагати своїм половинкам виходити з саней. Не так зрозумівши, як відчувши загальний настрій, дівчина задерла кирпатий носик, пішла до покровителя, котрий уже топтався біля багажу.
Тепер Чечель зміг краще роздивитися довкола.
Перед собою побачив двоповерховий особняк, фасад якого пофарбували світло-бірюзовим. Головний колір відтіняв світло-зелений шпилястий дах. Колони біля входу зливалися з кольором снігу. По обидва боки широкого ґанку спали мармурові леви, а з-під шпилів грізно дивилися середньовічні горгульї. Забудова, здавалось, хизувалася змішаним стилем. Але чомусь на несмак схожим не було. Навпаки, у такій мішанині вбачалося щось нове, бажання виглядати не схожим на інших і при тому не перегинати палицю, не ставати вульгарним.
Нічого більше розгледіти Платон не встиг. З-за рогу, від господарської забудови, вийшов моложавий кремезний чоловік у валянцях, незмінному в такий мороз кожусі, та чомусь із непокритим волоссям. Він наближався з сонячної сторони, очі сліпило, і Чечелю здалося: у нього трикутна голова. Зблизька зрозумів оптичний обман: лице оздоблювала гостра клиноподібна борідка. Вуса, легенько забілені інієм, стирчали перпендикулярно бороді. А вся зовнішність чомусь асоціювалася в Платона з геометрією.