Говориш, як фідальґо*, Татаурано... Знаєш, що це таке?
Знаю, зморщив носа Татаурана: це ціль для стрілів.
Жаїра так розреготалася над невіглаством молодого дикуна, що аж перекинулася на спину. А він сердито відвернувся й заходився помагати Сабії укладати речі в мішок.
Оки стояли півколом над рікою, що обтікала оселю із сходу; з півдня й заходу на неї наступали стіни лісу, а на північ виднілася широка долина, яку працьовиті ареси вспіли обробити й засадити. Не думали сидіти тут довго, але мусіли використати весну й літо, щоб забезпечитись харчами, на які бразилійський праліс дуже скупий.
Сонце вже майже сховалося, коли мандрівники прибули до оселі, але ареси ще не спали, стривожені довгою відсутністю свого вождя. Тож, коли він зявився в гурті невідомих людей, в оселі загомоніло й заворушилося.
Маємо нових людей! весело повідомив Татаурана, ідучи вперед поміж натовпом. Скликайте ньємонґабу! Дізнаємося зараз про цікаві новини...
Привів подорожніх до однієї з ок і крикнув:
Ірасемо, сестро моя і мамо! Маєш гостей. Подбай, щоб їм нічого не бракувало. Дівчині віддай мій гамак і скажи, щоб звільнили два інших для її батьків. І не докучайте їй вона втомлена. Я йду на ньємонґабу.
А вечеря?
Повечеряємо з мужами окремо не турбуйся...
Ірасема відразу дуже пильно і якось багатозначно подивилася на Жаїру, розплившись у радісній усмішці. Була вже немолода і на перший погляд отяжіла та неповоротна. Але лише на перший погляд. Насправді ж належала до того типу людей, у яких ні один найменший рух не пропадає марно і які під позірною отяжілістю криють велику силу й витривалість. Мала чудесні білі зуби та подиву гідно мякий і мелодійний голос, який становив ніби невідємну сполуку з її постійною доброзичливою усмішкою.
Вона забрала Сабію й Жаїру до оки й заопікувалася ними з усією щирістю свого доброго серця.
Тим часом Татаурана, спішно
вдягнувши на голову пишну корону з піря і взявши таке ж піряне берло* ознаки своєї морубішабської гідности махнув Жаїрі на прощання рукою і пішов на окаету.
На площі довкола великого вогнища вже зібралося радне коло, в якому сиділи також Пірауна, Кумаже й Арусаві.
Дивний був це збір. Усі нагі, лише із скупими перевязками довкола бедер. У багатьох попроколювані вуха і прикрашені китичками піря, костями, сучками. У декого у великому прорізі на підборідді красувалися великі деревині кружки «тем бета» найголовніша відзнака аресів та ще ботокудів чомусь зневажаного й нелюбленого всіми іншими племенами. А майже поспіль у кожного зразки намиста з зубів, кістяних плодів, або скляного. Поміж намистами, або й на окремих шнурочках, хрестики знак, що їхній власник християнин. Та й імена наполовину індіянські, наполовину, особливо серед молодших, також християнські. Ось найбільший серед усіх мужів племени Асу, що означає «велетень», а ось і не набагато менший Тадей; ось невисокий, квадратовий, з жахливою білизною* на пів голови Мадіаі, а поруч нього такий самий коренастий, нервовий і насторожений Маріо. Жоасанон і Леонідас, Екоете і Антоніо, Абаете і Жозе все поруч.
А де Аракшо? спитав Татаурана, окинувши орлиним зором збір.
По Аракшо вже пішли. Вже замітають дорогу для ніг Білого Крука , відповіли з кола.
Татаурана став і чекав. Новоприбулі дивилися на міцну постать молодого морубішаби, і він видався їм зовсім інакшим, ніж при першій зустрічі. Зникла вся його мякість і розчуленість, а натомість виступили якраз ті риси, що значать справжнього вождя: велич, твердість і владність. Видно було, що в племені всі від малого до старого його шанують і побоюються, бо при його появі відразу стихли голоси, і голови похилялися самі собою, коли на них припадково падали очі морубішаби.
З найбільш віддаленої невеличкої оки зближалася своєрідна процесія: кількоро людей промітало пальмовими гілляками дорогу перед дуже старим, одягненим у довгу білу туніку чоловіком, який ступав повагом, підтримуваний під руки двома мужами. Це і був Аракшо найстарша людина і жрець племени. Ніхто не знав його віку, але Аракшо казав, що доживає до четвертого цвітіння бамбука, а перше з них памятає вже хлопцем таку саму тембету, яку носили й ботокуди. І за це всі сусідні племена змовилися, проголосивши нам війну смерти.
Ареси могли воювати з одним племенем, могли воювати з двома, але не могли дати собі ради з усіми племенами. На нас нападали з півночі і з півдня, нас скубли із сходу й заходу, нам палили наші оселі, нам витолочували наші поля, нас переслідували на полюванні. І все за тембету.
Тепер скажіть, брати-ареси, і ви, гості, чи маленька
тембета в підборідді ареса могла пошкодити комусь із чужого племени?
Ні! хором відповіли присутні.
Чи то справедливо було виповідати за неї війну смерти?
Ні-і-і! одностайно покотилося над радною площею.
І я скажу: «Ні»! І всі так скажуть, продовжував Мадіаі. Недобре зробили інші племена, і за це покарав їх Тупан*, бо прийшли білі люди, які били й полювали однаково, як за тими, що носили тембету, так і за тими, що її не мали. Під натиском інших племен ареси залишили свої землі й стали тремембе, але і ті, що виповіли нам війну смерти, пішли нашими слідами. Пішли геть, бо, розбивши аресів, розбили й свою силу. У спілці з аресами вони могли ставити чоло чужинцям, розділені ні. Де вони всі, колишні наші вороги? їх нема вже, їх зїла сила білих, а решту проковтнув праліс...