Ольга Мак
Бібліотека Видавництва «Гомін України» Ч. 6
народженим у кайданах неволі,
але вільним духом, присвячую свою працю.
Авторка
Вступ
Отже, вскорі після відкриття Нового Світу, що його спочатку прийнято за східню Індію, між двома найбільшими морськими потугами того часу Еспанією та Португалією виринуло питання про розподіл майбутніх колоній. А що в ті часи всі християнські католицькі країни були тісно звязані з Апостольською Столицею, то ж уряди Еспанії й Португалії і на цей раз звернулися до неї за рішенням. Папа Олександер Шостий вирішив це питання в той спосіб, що своєю булею з дня 4 травня 1493-го року затвердив так звану «Олександрійську Лінію» («Олександрійська» від імені Папи Олександра), яка мала б проходити мерідіонально на 100 миль західніше від Азорських островів і островів Зеленого Рогу. Еспанії призначалися у володіння всі простори в гемісфері на захід від цієї лінії, Португалії на схід.
Однак, при практичній перевірці виявилося, що португальські «володіння», визначені за Олександрійською Лінією, складаються з... безмежних просторів Атлянтійського океану з додатком кількох архіпелагів. Обурений таким фактом, португальський король Жвон Другий оскаржив рішення Апостольської Столиці й погрозив у обороні своїх інтересів виповісти Еспанії війну.
До війни не дійшло, але Олександрійська Лінія була уневажнена, а замість неї в 1494 році уложено так званий Тордезільський Трактат з далеко кориснішими для Португалії умовами. Згідно з цим трактатом межа знову мала йти по уявній меридіональній лінії, але вже не на 100, а на 370 миль західніше від островів Зеленого Рогу.
Але, як Олександрійська Лінія, так і лінія Тордезільського Трактату, ділили те, чого ніхто не знав, а у висліді Португалія і вдруге залишилася скривдженою: межа Тордезільського Трактату знову йшла здебільша морем, а на південно-американському материку теоретично мала б починатися на півночі біля одноіменних острова і затоки Маражо (тепер штат Пара) й кінчатися біля затоки Паранаґва (тепер штат Парана), відділяючи для Португалії територію, меншу, як третина сучасної Бразилії, і рівну приблизно одній семій частині всієї Південної Америки. Але це виявилося щойно пізніше.
Після подорожі Педра Алвареса Кабрала, коли він повернувся з навантаженими на кораблях трофеями нововідкритої землі (1500-ий рік), офіційно було проголошено відкриття Бразилії, названої спочатку Землею Святого Хреста.
За першу чверть 16-го століття Південна Америка була лишень принагідно візитована різними єспанськими й португальськими кораблями, але ще ніхто не важився
закладати тут колонізаційних осель. І щойно в 1526-му році Крістовон Жакес, висланий королем Португалії Жвоном Третім для охорони Бразилійського побережжя від французьких корсарів, спробував був заснувати перші осередки з португальським населенням. Пізніше за це взявся Мартінь Аффонсо де Соуза і зорганізував дві перші оселі: Піратініньґу і Сан Вісенте. Коли ж у 1534-му році наказом короля Бразилія була поділена на 15 капітаній з призначеними у кожній губернатором із спадковими правами, з Португалії почався жвавий переселенчий рух у нову колонію. Особливо ж посилився він з моментом, коли був відмінений наказ про спадковість капітаній, а натомість на всю Бразилію було призначено головного губернатора Томе де Соуза. Сталося це в 1549-му році і відтоді наступила для Бразилії нова епоха. Насамперед, з новим губернатором прибуло 6 священиків-місіонерів, що заходилися коло організації і освоєння диких індіянських племен. Потім почали прибувати й колоністи, що розбудовували оселі, закладали плантації й бралися до торгівлі. Дикий край ступив на дорогу цивілізації. Уряд на свій кошт вивіновував різні експедиції, звані ентрадами , які мали своїм завданням проникати вглиб незнаної землі й вивчати всі її таємниці.
Побачивши, які плодотворні висліди приносить робота місіонерів-єзуїтів, Еспанія й собі пішла за прикладом Португалії та спровадила на свої землі велику кількість священиків єзуїтського ордену, даючи їм всебічну підмогу й широкі повновласті.
Після кількох десятиліть у найгустіше заселених індіянських околицях виросла ціла мережа місійних осель, або редутів, біля яких гуртувалися величезні маси індіян. Досить лишень згадати, що на території сучасного штату Парана на початку 17-го ст. в тринадцятьох єзуїтських редутах, розташованих біля річок Паранапанема, Іваї, Пікірі, Тібажі та Іґвассу начислялося понад 100,000 індіян. Вся околиця називалася Індіянсько-Християнською Провінцією Ґваїра, мала кілька добре розбудованих міст з головним Сіюдад Реал де Ґваїра на чолі. Ця провінція підлягала окремим законам, мала свою власну адміністрацію і взагалі творила ніби окрему державу, включно з биттям власних грошей.
Річ ясна, що єзуїтсько-індіанські твердині у планах Еспанії мали далекойдучу ціль і згодом мали б стати її підставовою базою, з якої в майбутньому можна було б зовсім викинути португальців з Південної Америки. Але португальці, ставши міцною ногою на східньому побережжі Бразилії, особливо у її північній частині, й зорієнтувавшись, як невигідно випала дла них Тордезільська угода, почали на місці мечем і кровю нову коректуру кордонів.