І що зробила горстка аресів на чолі із своїм вождем? тут Мадіаі боязко озирнувся і сквапно перехрестився. Не називаю його по імені, щоб не тривожити духа померлого і не накликати нещастя, але ви всі знаєте, як він називався... То що зробили ареси на чолі із своїм вождем? Вони пристали до місійної оселі святого Антонія. Пристали, бо, як казали нам отці з оселі, ніхто нас не зачепить, коли ми будемо жити мирно і приймемо Білого Бога. І ми послухали. Білий Бог сильний і добрий. Він справедливий і любить усіх. Але білі люди не шанують ні Його, ні нашого Тупана, ні законів, ні дружби, ні миру нічого. Інші племена виповіли нам війну смерти за тембету. Але за що завзялися на нас білі? Вони прийшли на наші землі і почали нас нищити, не виповівши нам ніякої війни просто так. Вони нищили і тих, які жили вільно, і тих, що пристали до місійних осель.
Напали вони і на нашу оселю. Перший раз ніби за те, що в нас скрився батько теперішнього морубішаби, оповідач вдруге спішно перехрестився і знову боязко зирнув у нічну темряву, якого не хочу називати по імені... Багато тоді полягло, багато потрапило в полон, багато порозбігалося в ліси, а решта лишилася, щоб відбудувати наново оселю. І я лишився також. Дивіться, показав на свою страшну близну, підставляючи її під відблиски багаття: ніхто не може сказати, що я не памятаю того нападу. Я його памятатиму до смерти. Але я лишився. А малого Татаурану принесли згодом також...
Мадіаі замовк на хвилину, сумно схиливши голову, потім потер свою близну і продовжував:
Не забувайте ніколи, ареси, що добрий падре Мансілья і добрий падре Масета йшли вслід за бранцями. Вони йшли довго, довго і далеко до найбільших білих морубішаб і скаржилися на тих, які напали на нас. Вони домагалися повернення всіх бранців до оселі. Але що їм казали? Посилали від одного морубішаби до другого, від одного до другого, і все далі й далі. І що потім? Тільки десять і ще два з наших братів віддали білі, а решта пропали...
А що було потім?..
Перший раз білі напали ніби за те, що у нас укрився батько теперішнього морубішаби. Але чого нападали ще раз і ще раз, поки не перетворили нашої оселі у велике попелище. Від вогню, що там горів, міг зайнятися праліс, але вогонь був згашений кровю наших братів і сльозами малих дітей; від крови і сліз, що там пролилися, могли постати ріки, але їх висушив вогонь. Тепер там нема ні вогню, ні рік нема нічого. Там тепер пустка. Там нема кому плакати над порозкиданими костями, бо всі, хто лишився живим, вже не вернуться на попелище: одні пішли в неволю, інші послухали отців і пішли далі будувати нові оселі, тікаючи від білих, а ми, навпаки, пішли білим назустріч. Бо так сказав наш морубішаба: «Небезпека не зникне від того, що від неї тікають. Небезпека зникне тоді, коли її знищити». І ми йдемо її шукати. Ми йдемо, щоб зустріти її і зробити з нею те, що вона робить з нашими оселями. Нас мало. Але іскра також мала, а часто буває причиною, від якої загоряється праліс. Ми, ареси, є іскрою!
Я скінчив. Хай радять інші...
Мадіаі вклонився на всі боки, зокрема Татаурані й жрецеві, і пішов на своє місце.
Хвилину панувала мовчанка. Сиділи тихо ареси, сидів нерухомо старий Аракшо, який із своєю сивиною і білою тунікою справді нагадував білого крука, мовчав і Татаурана, дивлячись задумано в багаття.
Нарешті поворушився і оглянув присутніх.
Мадіаі скінчив, сказав. Хто ще хоче радити?
Я! обізвався похмурий велет, дуже подібний до Арусаві.
Ти, Асу? Гаразд, даю тобі право говорити, махнув знову берлом вождь. Слухайте Асу, ареси, і ви гості. Асу рідко забирає голос на нарадах. Почуємо, що він сьогодні скаже.
Асу вийшов на середину кола й задумався.
Зараз буду говорити я, Асу, почав по хвилині. Але ви знаєте, що в мене сила в руках і ногах, а не в устах. Я хочу говорити про нашого морубішабу...
Татаурана був зовсім малим, коли його підібрали в лісі й принесли до оселі. Білий
Бог любив його і тому відібрав йому силу, коли його разом з іншими гнали в неволю. Малий Татаурана впав і не міг іти. А білі сказали: «Навіщо він нам? Киньмо його. Він має тонкі ноги, і з нього ніколи не буде сильного раба».
Але в Татаурани не були тонкі ноги. Він умів скоро бігати й довго ходити. Він повернувся до оселі й ріс між нами. Ми всі його любили і добрий падре також. Падре вчив Татаурану чорних знаків, накреслених у книгах, і Татаурана навчився їх усі пізнавати. Він умів їх пізнавати і малювати також. Тоді падре послав Татаурану до далекої і дуже великої оселі білих, що називалася «школа». І так сказав падре: «Педро наймудріший з усіх індіянських дітей. Він мусить навчитися всього того, що знають білі». І Татаурана був серед білих стільки літ, скільки в мене пальців на одній руці, і стільки зим, скільки у мене пальців на другій руці. Він навчився всього. Він міг бути найбільшим морубішабою серед білих, але не схотів. Він утік від них і вернувся назад до нас. І так сказав Татаурана: «Миліше мені бути простим юнаком серед своїх братів, ніж морубішабою серед білих. І присвоєному тигрові все миліший праліс, ніж оселя». І ще так сказав Татаурана: «Я знаю, в яку берлогу ведуть сліди від нашого нещастя: ми впустили ворога під свою стріху і не поможе нам від нього укриватися, ані не поможе з ним приязнитися. Може приязнитися онса з онсо і олень з оленем, але ніколи не може приятелювати онса з оленем».