Хвилину всі стояли мовчки, вражені такою несподіваною зустріччю, а потім молодий Татаурана скочив до Пірауни й міцно-міцно його обняв.
Чи ж правда це? Як звуть тебе, хоробрий муже? засипав він питаннями Пірауну. Чим я можу віддячитися тобі бодай трохи за свого батька?
Пірауна, також дуже зворушений, відповідав, питав і посадив гостя біля вогнища.
Не будемо сидіти довго, сказав Татаурана, все ж присівши. Збираймося скоро й підемо до нашої оселі. Туди ще шмат дороги, а до вечора недалеко.
Він переводив радісні очі з одного обличчя на друге і раптом, ніби спіткнувся, зупинивши їх на Жаїрі.
Хто це? спитав.
Моя донька.
А-а-а... і враз цілком по-дитячому зніяковів, так зніяковів, що Жаїрі стало смішно й жалко його: такий кремезний, такий сильний, а такий соромливий!..
Справді Татаурану можна було б назвати велетнем: високого росту, широкий у плечах, а кожний мускул нагого тіла, оперезаного тільки широким набедренником, чітко рисувався при кожному русі хоч перечисли усі!
Казав збиратися скоро, щоб іти до оселі, але, присівши біля вогнища, здавалося, забув про оселю і про поворотну дорогу. Дивився задумано в огнище і говорив, мов би сам до себе:
Памятаю, памятаю... Загинув тоді старший брат, загинув батько, а мене, малого, причепили тоді до пояса якогось чоловіка й погнали разом з усіми бранцями... Я був. голодний і спраглий, я був зляканий і запаморочений, я гукав за батьком і за братом, а плакав так рясно, що по моїх сльозах можна було відшукати мою дорогу. Тільки ж плакав не я один, і на мої сльози падав дощ інших сліз потоки сліз... Сліз і крови... Я збивав ноги до крови, до костей, спотикався і падав, і тоді моє тіло волочилося по землі... Тут і там знесилені бранці непритомніли й колодами валилися під ноги іншим. Їх тоді відчеплювали й лишали на поталу долі... Прийшла черга і на мене: хтось мене підняв, ніби здохлу рапозу, і відкинув далеко набік, де я пролежав до ночі...
Ех! отямився і потер чоло. Що там згадувати! Ви вже готові в дорогу?
Але ніхто й не збирався в дорогу, слухаючи сумного оповідання.
І що було далі з тобою? спитала цікава Сабія.
Нічого. За пару днів підібрали мене священики, що йшли вслід за валкою, і повернули до редуту. А там я знайшов свою сестру. Найстаршу доньку мого батька від його найстаршої жінки, що лишилася в редуті, коли батько покинув його. Батько мав кілька жінок, а моя мати була наймолодшою.
І де ж твоя мати? знову спитала Сабія.
Нема. Мати померла в неволі, і я її не памятаю. Мені за матір стала Ірасема моя сестра. Старші її діти попали в неволю, а наймолодшого сина мого однолітка
забито при погромі редуту. Тож Ірасема в мені знайшла сина, а я в ній маму...
Товариство, забувши про все, пильно слухало Татаурану і слухало б до темної ночі, коли б він знову не пригадав, що треба йти.
Куди ж підемо? спитав з острахом Пірауна. Знову до місійної оселі?
Ні, відповів Татаурана. Підемо до нашої оселі.
А ви ж, хіба, не є мешканцями оселі святого Антонія?
Татаурана нахмурив брови і так по-дитячому зморщив носа, гірко усміхаючись.
Були... зідхнув. Але оселі святого Антонія тепер нема спалена... Оселя спалена, частина мешканців у рабстві, частина врятувалася і пішла з священиками шукати безпечнішого місця, щоб закласти нову оселю, але я не схотів. Досить з мене! Я пішов. Зі мною пішли майже всі ті, хто памятав мого батька, або їхні діти всі ті, хто не схотів більше тікати, ховатися й оборонятися. Зі мною пішли ті, хто хоче боротися й нападати...
То ви виповіли війну смерти білим? затер руки Кумаже.
Татаурана заперечливо похитнув головою.
Ні?
Ні.
Чудні твої слова, морубішабо, хай мене мавпа оближе, коли брешу! здивувався Кумаже. Хочете боротися й нападати, а війни не виповідаєте. Як отже?..
Татаурана підвів на Кумаже важкий погляд своїх чорних очей, в яких відсвічувало червоне полумя багаття:
Війну смерти білим виповіли ще наші предки, і ніхто її не відкликав. Як, отже?..
Добре! знову затер руки Кумаже. Хай мене мавпа оближе, коли не добре. Ходімо до вас! Де ваша оселя?
Наша оселя тільки тимчасова, задумливо і з відтінком гіркоти в голосі відповів Татаурана. Ми не маємо сталого осідку, ми тремембе тепер...
Зовсім, як і ми! зрадів Кумаже. Хай мене мавпа оближе! Збираймося, збираймося!
Татаурана підвівся і підняв свій ніж. Подивився на нього і простягнув Пірауні.
Візьми, приятелю, сказав. Хай це буде тобі памяткою про зустріч з «духом». О, не лякайся! Я не зійшов з Блакитних Гір я тільки маю в собі духа свого батька і навіть перебрав його імя, хоч моє християнське імя Педро.
А вас, приятелі, звернувся до Кумаже й Арусаві, не маю чим обдарувати тепер, але зроблю це в оселі. Моя добра і щедра сестра не лишить певно без подарунків і тебе, жінко мужнього Пірауни... А тобі, чудова орхідеє пралісу, схилився несподівано до Жаїри, здіймаючи з руки віночок, дарую оці квіти й моє серце з ними...
Жаїра вражено відсахнулася, але зараз же опанувала себе й засміялася, засвітивши лукаві вогники в очах.