Добридень, морубішабо, жартівливо
відповіла дівчина й усміхнулася.
Відпочила вже? Хочеш встати? Дуже гарний день сьогодні. Вставай!..
О, коли суворий морубішаба лише накаже встаю зараз же...
Татаурана стягнув свої тріпотливі брови і холодно-ображеним голосом відповів:
Даремно ти кпиш, дівчино. Наказувати я вмію, але тобі не збираюся наказувати покищо. Хочеш вставай, не хочеш лежи. Твоя воля.
Жаїра стрельнула на нього лукавими очима й усміхнулася ще раз, ховаючи пустотливі іскорки в очах:
Ну, то дай мені руку. Спробую встати...
Властиво, їй зовсім не потрібна була поміч. Навпаки, в той момент почувала такий приплив сил та енергії, що сама могла когось підняти. Але така вже жіноча вдача, що змушує мужеську силу служити, як не своїй слабості, то своїй хитрості.
Татаурана не чекав повторення прохання і не обмежився поданням руки. Перехилився вперед, підняв Жаїру, як пірїнку, підніс високо вгору й обережно поставив на землю.
Жаїра розсміялася.
Але ж у тебе сила, Татаурано! вирвалося у неї захоплення.
Але Татаурана, помітивши на собі пильні погляди всіх присутніх, змішався й розгубився, як цнотлива сеньйорита.
Ходи, підемо до ріки, запропонував дівчині, дивлячись у землю.
Ходімо, куди хочеш, погодилася Жаїра. Ось я лише виберу якийсь подарунок для малого велетня...
Кинулася до клуночка, перебираючи одну річ за другою, але нічого відповідного не могла знайти: те було непридатне, того жаль. Врешті вибрала червону оксамитну стяжку і з болем у серці пожертвувала разок найгіршого скляного намиста. З тим підійшла до Жабуру.
О, який гарний хлопчик! скрикнула з удаваним здивованням. Він мусить бути дуже міцний.
Жабуру не помітила штучности і щасливо засміялася.
Так, думаю, що він буде дуже міцний, згодилася вона поспішно. Дивись які в нього широкі плечі й високі груди!
Жаїра поклала біля малого подарунок, поплескала дитину по голенькому животику, а матір по плечі, і підійшла до Аканґасу.
Гарного сина маєш, сказала йому облесно. Цілком подібний до тебе.
Гарні й твої слова, дівчино, приязно усміхнувся Аканґасу. За них обіцяю тобі шкіру з першої пантери, яку забю на полюванні.
Супроводжувані доброзичливими поглядами, молоді вийшли з оки. Їх відразу вхопив у обійми радісний ранок, обтулив теплом сонця, затріпотав на обличчях свіжими крилами вітру, обвіяв свіжістю пробудженої ріки й ароматом дрімаючого лісу. Линув у жили бадьорість, викликавши в Жаїри нестримно веселий настрій.
Я хочу скупатися, грізний морубішабо, заявила Татаурані. Чи нема в ріці кайманів?
Ріка цілком безпечна, запевнив Татаурана. Іди просто і купайся, а я почекаю тебе он за тим горбочком.
Жаїра підстрибом побігла до ріки, скинула одежу й бухнула у воду. Плюскалася, плавала, поринала, як дика качка, і сміялася-сміялася, сама не знаючи, чому.
Викупавшись, вилізла на берег, одягнулася й гукнула:
Татаурано!
Я тут, Жаїро, обізвався Татаурана і підійшов до неї. Добре скупалася?
О, чудово!..
Не змовляючись, пішли вздовж берега ріки і незабаром, вибравши відлюдний кутик, посідали проти сонця.
Дивні речі я довідалася, сказала Жаїра, витискаючи воду з волосся.
А саме?
Ти вчився в колегії?
Татаурана насупився і зморщив свого мякого носа.
Вчився, відповів неохоче.
Довго?
Пять років. І що з того?
Дивно!
Дивно, що я міг вчитися?
Навіть і це дивно.
Ну, то дивуйся ще більше, коли хочеш: я був найліпшим учнем серед усіх, що їх знали священики колегії.
Направду?!
Піди їх спитай, коли хочеш.
Тоді я взагалі нічого не розумію...
Чому?
Гм! Бути найкращим учнем колегії, мати можливість вийти у світ, а замість того втекти в праліс. Ти ж утік, каже твоя сестра.
Втік! хитнув головою Татаурана. І ти також втекла...
Я? Я інша річ: я була рабинею.
А коли б не була?
Не мала б чого тікати...
Так?! ворожо зиркнув Татаурана на дівчину й відсунувся від неї далеко. Отже, коли б не рабство, то ти б лишилася в світі білих?
Лишилася б! запальчиво і з викликом підтвердила Жаїра. Мене ніколи не вабило дике життя, і тепер, коли бачу його на власні очі, переконуюся зайвий раз, що воно не для мене.
А чого б же ти хотіла?
Хіба не розумієш? Хотіла б жити так, як живуть білі. Ти бачив їхнє життя, і я не потребую тобі про нього оповідати.
Дійсно не потребуєш, іронічно згодився Татаурана, бо я його знаю глибше, ніж ти. Ти не бачила світу поза своєю Паранаґвою, а я його бачив трохи більше і ще більше довідався про нього від людей
та з книжок. А тому дивуюся, що тобі так припало до вподоби життя тих покидьків, що їх змушено втікати з усіх держав Европи... О, не переч! Більшість тут саме таких, а ті, кого уважається нині порядними, волею, чи неволею мусять тримати спілку з грабіжниками та бандитами. І тобі подобається їхнє життя? Тебе вабить їхнє середовище? Не викликає в тебе обридження й образи гідности? Та ж наш дикий індіянин може бути під кожним оглядом прикладом для білих! Чим вони живуть? Грабіжництвом, поневоленням, інтригами й розпустою.
Жаїра враз відчула, як її недавня веселість зміняється гірким смутком.
Може, зідхнула вона. Але все ж білі мають певну мету в житті, як кожний зокрема, так і всі вони разом. А який сенс має існування диких? Для чого вони живуть? Мене розпука огортає, коли подумаю, що до смерти доведеться блукати по пралісах, животіти в нужденній оці, ходити нагою і дбати виключно про те, щоб наситити голод. я збожеволію від такого життя! крикнула на кінець і розплакалася.