Жаїро, присунувся ближче Татаурана і торкнув її за плече, Жаїро... Я тебе розумію... І, власне, викликав тебе, щоб поговорити з тобою... Не плач, обітри сльози і послухай, що казатиму. Від того, чи ти зрозумієш, залежить все твоє життя...
Жаїра відразу затихла, зацікавлена словами Татаурани.
Ну? спитала, хлипнувши востаннє.
Бачиш, дівчино, трохи нерішуче почав Татаурана, я не знаю, чи ти, як жінка, можеш по-справжньому розуміти мету життя... Хоч було і є багато таких жінок, що мають душу мужів, і вміють ставити перед собою великі цілі, а навіть керувати державами. Коли б і ти мала таку душу ти б знайшла справжній сенс життя і свою мету, навіть живучи в нужденній оці, навіть голодною блукаючи в пралісах...
Жаїра здивовано дивилася на Татаурану і зневажливо кривилася: що він плете?!
А Татаурана, дивлячись у далечінь своїми пронизливими очима, над якими гостро заломилися густі, мов волохата гусінь, брови, вів далі:
Хто зна? Може й краще для тебе, що ти опинилася тут... Невдоволення життям спонукує думати над його поліпшенням, а небезпека шукати оборони. Терпіння сприяють розвиткові людського духа, вдоволення й ситість вбивають його. Святі, шукаючи наближення до Бога, тікали від світу, ховалися в печерах і жили в голоді. Вони умертвляли тіло, але розпалювали духа. Навіть наш старий Аракшо, поганин, і той живе окремо, живиться самими овочами і спить на твердій землі, хоч племя радо влаштувало б йому вигідне життя.
Жаїра нетерпеливо відмахнулася:
Для чого ти це говориш мені?! Я не свята і не піяґа. Я молода дівчина і хочу жити так, як живуть грішні люди цивілізовані!
О, Жаїро, коли ти ще схочеш, щоб так жили всі, то для тебе буде мало твого життя! Але того мало хотіти, до того треба змагати цілою своєю душею, коштом посвяти, терпіння, болів і навіть розчарувань. Я також змагаю до того, і це змагання стало змістом мого існування...
Татаурана захопився, і його крилаті брови тріпотіли, готові, здавалося, ось-ось зірватися й полетіти.
Нас ще чекають важкі дні, Жаїро, продовжував він піднесено, бо ж війна смерти не жарт. Чи ти знаєш, що ми покинули редут і пішли на схід з метою підняти всі племена на війну проти білих? Ми осягнемо того, що ні один наїзник не лишиться на нашій землі. Ми...
Жаїра раптом схопилася на ноги, не давши Татаурані скінчити. Ще так недавно, скоштувавши канчуків, вона готова була власними руками різати кожного рабовласника. Але тепер, коли канчуки забулися, а примітивне життя серед племени стало перед нею в усій своїй непривабливій наготі, коли її душа всією силою рвалася назад до цивілізованого світу, слова Татаурани видалися їй святотатськими.
Що?! крикнула вона, граючи твердими жовнами на спласлому, посірілому обличчі, і, пронизуючи свого співрозмовника ворожим поглядом, що чорними мечами вискакував з вузеньких прорізів. Ти хочеш війни?! Ти хочеш знову обернути великі міста, плантації та майстерні в дикий праліс?! Ти хочеш, щоб знову на цих просторах не було ні одної цивілізованої людини, а блукали канібали, озброєні танґвапемами?!
Жаїро... Спробував її зупинити Татаурана.
Мовчи!!! ще голосніше крикнула дівчина. Як бачу, дикуна до дичини й тягне! Шкода було пятьох років науки, коли ти й далі залишився тим, чим був! А я, слава Богу, народилася вже в цивілізованому світі й буду перша ворогом того, хто хоче цивілізацію знищити! Така ідея може прийти в голову тільки дикунові, варварові, канібалові, такому, як ти!..
Випаливши все це одним духом, Жаїра крутнулася і, обпікши на прощання Татаурану повним ненависти поглядом, кинулася бігти.
Загналася Бог-зна куди, і, важко дихаючи, впала на землю. Була схвильована
й перелякана. Прийшла їй думка, що брехня перед племенем каріжо випала в якусь фатальну хвилину. Чи своєю видумкою не спровокувала вона долі на злий жарт? От тобі й «великий морубішаба», що наміряється підняти війну смерти проти білих! Бракувало б тільки, щоб Татаурана її посватав і все сповниться точно... А воно зовсім правдоподібне: чи ж не подарував їй квітів і свого серця при першій же зустрічі? Ха-ха-ха!.. От і буде з неї «шляхетна сеньйора донна Жануарія Татаурана»! Ха-ха-ха! Це справді трагікомічно!
Ну, так, воно, звичайно, смішно, але може бути дуже гірко. Адже дикуни це бочка пороху, і їм небагато треба, щоб вони зворохобилися*. Чи ж то вже раз так було, що на величезних просторах лишилися самі пожарища й трупи? Правда, згодом білі брали знову перевагу, і все верталося до попереднього стану. Але тим нема себе що дуже потішати, по-перше тому, що опинитися в самому центрі війни це вже жахливо, а по-друге, Татаурана це не якийсь там дикун Аімбіре, чи канібал, як Кунямбебе, або Карамуру. О, з Татаураною не так легко буде дати собі раду, і він зможе осягнути те, чого не осягли його попередники!
А може ж, Святий Господи! може все скластися так щасливо!
Ось, наприклад, на них нападає бандейра й бере всіх у полон. Її, Жаїру, відразу помітять і відрізнять від інших це ж певно! А серед бандейрантів є завжди молоді, гарні й багаті кавалери... Нема сумніву, що вона комусь, і то не одному! впаде в око. Вона ж знає собі ціну і знає, що стара Квевезу недарма назвала її богинею лісу Каа. Жаїра нічим не гірша від якоїсь там дикої Кунумі Маніпуера Ґвара, чи Марії де Соуза Бріто. Тим пощастило просто з пралісу доскочити шляхетського титулу чому ж би не пощастило Жаїрі? Плекана роками мрія може здійснитися тут скоріше, ніж у Паранаґві, бо ж тут вона, Жаїра, не рабиня і ні від кого не залежить.