У племені панувала сувора дисципліна і взірцевий порядок, підтримувані залізною рукою молодого морубіщаби. Але влада його дуже різнилася від тієї, яку, наприклад, мав Маврикій у домі де Лара, чи й сама Жаїра. Татаурана не ходив з канчуком, нікого не бив і ні на кого не кричав, але всі йому корилися без найменшого застереження, навіть без нехоті, а якось охоче і дружньо.
Ранком всі виходили на океату і спільно молилися до сходу сонця. Потім снідали,
а по сніданку Татаурана давав точні розпорядження, хто і що має робити. Чоловіки ділилися на групи: одні йшли полювати, другі збирати мед від диких бджіл, ще інші ловити рибу. Жінки під охороною кількох мужів ішли працювати в поле, слабші й старші мали пильнувати дітей в оселі, а при тому прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки, плести коші, виправляти шкіри, сушити овочі, вудити мясо й рибу, збирати лічничі зела та ліпити з глини посуд, який пізніше випалювалося спільно у спеціяльно зробленій подобі ганчарської печі. Роботи було багато, але вона нікого не втомлювала, ні в кого не викликала нехоті, як це було в домі де Лара, де напевно ніхто з рабів і пальцем не кивнув би, коли б не страх перед канчуком.
Оселя прокидалася із схюдом сонця, і всі її мешканці раділи на зустріч новому дневі. Не чути нарікань на те, що ніч була коротка, що сьогодні чомусь побудили раніше, як звичайно, нема сонних, похмурих облич, зідхань, лінивости в рухах і ненависти в очах. Всі встають свіжі, бадьорі, раді, що ніч минула і стрімголов біжать до ріки, оживляючи околицю веселими вигуками. Моляться з непід- робленою побожністю, їдять із смаком, беруться до роботи охоче, ніби до розваги; по обіді солодко сплять, потім знову їдять, купаються і працюють. Перед вечором кожний може робити, що кому подобається, але не відходити далеко від оселі; тож поміж оками повно гамору, сміху й співів. А вже коли стемніє, більшість чоловіків лишається на площі біля вогнищ і веде дружню розмову, в той час, коли жінки й діти вже сплять, заколихані хиткими гамаками.
Жаїра спостерігала це все і прийшла до переконання, що тут є справжня воля. Але чомусь вона не захоплювала дівчини зовсім. Не розуміла цілі цього життя, не знаходила смаку в ньому і, коли не попадала в розпуку, то лише тому, що покищо якраз власне дуже потребувала цілковитого спокою. А спокою мала досить. Не несла на собі ніякої відповідальности, не мала потреби нічим журитися, не обовязана була нікому годити, нікого не боялася і ні з ким не сперечалася. Мати й Ірасема подавали їй готове до гамака, дотримуючи розпорядження Татаурани, не докучали їй, пильнували, щоб в оці було тихо і взагалі ходили біля неї навшпиньках.
Жінки відразу дуже подружили між собою, інстинктовно відгадуючи глибоку підставу до своєї приязні, робили все разом, а при роботі розмовляли безугаву. І з цих розмов Жаїра довідалася дуже-дуже багато цікавого.
По трьох днях в оці сталася радісна подія: Жабуру дала життя своєму першому синові. Ірасема, Гонга й Сабія зараз же скупали новонародженого, пофарбували цілого червоною фарбою, обложили найкращими квітами й кольоровими перами та поклали біля щасливої усміхненої матері. Гордий і неменше щасливий Аканґасу сидів при вході до оки й приймав поздоровлення. Згідно із звичаєм, чи повірям, він, поки дружина чекала дитини, не мав права важко працювати, ані полювати, ані їсти мяса. Тепер був подвійно вдоволений: і тим, що мав ще одного сина, і тим, що повернеться до нормального життя мужа племени.
Ціле племя приходило подивитися на нового члена родини, кожен щось приносив у подарунку, а діти не відступали маляти. Кожне намагалося вложити в дрібненькі, безвладні пальчики новонародженого щось із своїх «скарбів»: мушлю, пірячко, свищик, а навіть стріли.
Він ще маленький, пояснювала дітям щаслива мати. Він не вміє брати руками.
А коли він виросте, скоро? питали діти.
О, він скоро виросте, з глибоким переконанням відповідала Жабуру. Він буде великий і сильний, як його тато.
І як наш тато, додавали діти Асу, що були дуже горді з велетенської будови свого батька.
Так, буде великий і сильний, як обидва разом... мріяла вголос молоденька мати.
І буде морубішабою, як Татаурана, кінчили її мрії діти.
Жаїра лежала, слухала і раптом відчула себе страшно самотньою серед цього гурту, обєднаного спільною веселістю. Здавалося, ще більше самотньою, ніж тоді, коли її зіпхнули із становища пестійки й похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара до становища рабині. Бо тоді вона принаймні знала всіх людей, які її оточували, знала їхні вдачі, розуміла і панів і рабів, а тут вона не розуміла нічого і нікого не знала. Там, навіть і в становищі рабині, вона могла плекати якісь мрії, могла мати якісь пляни на майбутнє, а тут усе скінчилося.
І їй нараз набридло лежання, забажалося руху, свіжого повітря й простору. А все ж лежала. Лежала і підшукувала претекст, під яким могла встати й вийти з остогидлої оки.
І тоді несподівано, мов би вгадавши її бажання, до гамака підійшов Татаурана.
Добридень, Жаїро, привітався, стримуючи морщенням носа нервовий трепет своїх крилатих брів.