сирітства й заміряти порожні засіки В. Неборак виявив, що в 1970-х у повному невіданні щодня прошкував до школи повз будинок Калинців, Ю. Андрухович що дожив у Івано-Франківську сливе до тридцятки, ні разу не чувши імені Опанаса Заливахи Звісно, такі відкриття не пізно робити і в дорослому, сформованому віці тільки от е м о ц і й н и м складником твоєї культурної пам'яти в цьому віці вони вже не стануть: маю на увазі те кровне, підшкірно-досвідоме, за Т. Прохаськом мовлячи, «відчуття присутности» попередників, котре, серед іншого, спонукає тебе писати з думкою, як сподобатись не сучасникам, а, насамперед, Митусі й Антоничу Без такої чуттєвої сув'язі культура розпадається, і кожне нове покоління починає зі свого «1917-го року». Дрімуче (і войовниче в дусі «Червоної Просвіти» 1920-х) масове невігластво нинішніх двадцятилітніх («покоління Джинс все й одразу!») це також віддалений історичний наслідок того, що останніх свідомих носіїв «відчуття присутности» свого часу було на 1015 років видалено із суспільства: що моє покоління зростало без Калинця.
То яка ж тут можлива передмова, до цих віршів у 2004-му, в розпалі нашого повального культурного здичавіння?
Адже те, що робив Калинець і в «Пробудженій музі», і в «Невольничій» також, хоч і на іншому рівні, то, властиво, розчищання пожарища, вигрібання з грубої верстви попелу клаптів обгорілого пергаменту й придатних до відчитання сторінок (зрештою, він сам про це сказав найточніше: «я так пекельно / виборював / первозданне / роками поспіль / проступав образ / міліметр за міліметром / із-під фальшивого / золотого / покрову / так відновлюють / ікони / моя кохана»). «Шістдесятницька дитина», я щокрок упізнаю розкидані в цих текстах світляні знаки «культурної топографії» часів мого дитинства нормативний «духовний пайок» тодішнього вкраїнського інтеліґента: фото Мишуги в партії Йонтека, «Не отвержи мене во врем'я старости» Березовського. концерт О. Криси в Київській філармонії («немає зайвого квиточка?»), ранній І.Марчук (той, що з маками! ще не з Лісом, у якому «Сама Темрява про-/креслена просвітленими воло-/концями»), і новорічний гурт студентів-колядників зі звіздою, і ніжно-щемне «коло Мареноньки ходили дівоньки», М. Приймаченко і Г. Собачко-Шостак, пряшівський (передніший од київського!) том Антонича з сонцем і юнаком на білому супері, стишеними голосами повторюване ім'я «Ян Палах» (що для восьмилітньої звучало як «спалах» як і для сорокалітнього поета!), і найголовніше що для дітей, що для ув'язнених поетів, неймовірна, просто-таки запаморочлива, як космос, кількість казок і легенд: куди вони всі потім поділися, в яку чорну діру провалились, щоб вигулькнути ото єдино лиш у Калинцевих уральських снах, у страшні й безкінечні «ночі без ніжности» в засипаному снігом бараці, Іван Побиван, і царівна Місяцівна, і Морозенко, і козак Голота, і Анна Пристоянна, вдень зі свічкою не знайти тепер слідів?.. (Коли сю весну моя чеська перекладачка Ріта Кіндлерова, впорядковуючи збірник українських народних казок, заклопоталась була перекладом слова «Пристоянна» й звернулась до мене за поміччю, то відшук у Києві фахового ф і л о л о г а (!), що знав би цю казку й тямив семантику героїниного імені, забрав мені понад два тижні; ну а вже про те, що, презентуючи свою «Казку про калинову сопілку», я в кожній аудиторії, від Львівського університету починаючи, мусила р о з п о в і д а т и публіці автентичну народну «Калинову сопілку», бо її ніхто з молодших од сороківки слихом не слихав, тоскно й згадувати, і як же тут накажете щось передмовити про «Невольничу музу», де хіба ж такі сопілки озиваються з підземель культурної пам'яти не стилізованою п р я м о ю мовою: голосом древньої коляди, напису на старовинному куманцеві, погребового голосіння, поганського закляття?..)
Тоді, в 19601970-х, оповивати-обсновувати кожен «реабілітований» із погару розпізнавчий знак національно-культурного коду «по-калинцевому» ненастанним, сливе сновидним віршованим бурмотінням (замовлянням, заговорюванням, заповнянням випалених пустот своїми словами) було ще нормальною, природною «реабілітаційною» (в сенсі вже не юридичному, а медичному!) реакцією з боку тяжкопораненої культури своєрідним прискореним самозагоюванням, інтенсивним поділом клітин і нарощуванням на ранах живої словесної тканини. Можна сказати, що Калинцева муза працювала медсестрою, про що й сам він, припускаю, здогадувався, якщо не знав умислом, то інстинктом поета прекрасно розумів свою місію здорового органа в травмованому тілі: «а воно калина / моя батьківщина / а я її калинець» самовизначення-бо куди тонше, значущіше, аніж
просто ефектна гра словами Зрештою, поет же й є насамперед органом мови, артикуляційним апаратом своєї культури. Але коли божевільний хірург вирізає з недужного тіла акурат оті здорові органи, а потім поки у «великій зоні» триває великий шухер і табірні стукачі поспішно займають місця адміністрації, ласкаво дозволяє «вшити» їх назад, то така «насадка», щоб бути успішною, має здійснюватися принаймні так само на живу тканину. Калинця було нашвидкуруч «підшито», сказати б, «з вивороту» на біографію шістдесятника-дисидента, політв'язня 35-тої зони на Північному Уралі: міф шістдесятництва був в українському поспільстві кінця 1980-х початку 1990-х іще і живий, і соціально запотребований. Одначе для відновлення перерваного кровообігу культурних символів Калинцевої поезії, для продуктивного перепомпування їх із шістдесятих у дев'яності самого тільки «ідеологічного» міфу було рішуче замало. Характерно, що дотепер у нас так і не з'явилося друком жодної більш-менш пристойної «калинцевознавчої» студії а це прецінь найпевніший знак утрати культурного коду, загублених ключів Щоб бути відчитаною, поезії Калинця сьогодні конче потрібен драгоман-тлумач: із української первозданної на українську «постмодерну» (точніше, «пост-без-модерну»: з європейським перешумілим аналогом тільки й спільного, що втрата больової чутливости, але в нас це не від «перегодованости» культурою, а, навпаки, від її браку: від зяяння пустот там, де мав би надійно розташуватися весь міфологічний пантеон Калинцевих персонажів).