Історія приписала Вінграновському роль не на його амплуа. Простіше сказавши, його «прийняли не за того»: не за Моцарта, і не за Артюра Рембо, а за щось таке «тіпа Маяковського», чи що Можливо, цього не сталося б, якби йому пощастило вдатися незграбним тишком (бажано в окулярах з товстющими лінзами), одначе обдаровано його було понад міру щедро, і зі своїми дебютними «Атомними прелюдами» він постав перед ясні очі громади в такому готовому леґендарному вигляді, що ніякому Маяковському й не мріяти: не просто «красивим, двадцятишестилітнім» ніби вмисне призначеним трощити дівочі серця з потужністю зброї масового нищення! а вже кіноекранно трансформованим у божище, у вітчизняну версію Брюса Вілліса, тільки ой яку ошляхетнену й інтелектуалізовану! Адже не в кого-небудь, а в самого Довженка вчився Вінграновський у московському ВДІКу, і сам Довженко знімав його, пекучого красеня Івана Орлюка, в «Повісті полум'яних літ», і от цей Іван Орлюк, виявляється, пише не тільки кіносценарії, а й в і р ш і!!! Та ще й які геніальні, і як болить у них Україною («Болиш? Боли ж!» громохкий, як початок бетховенської П'ятої, зачин трагічної «Ночі Івана Богуна»), і гнівно кидає у вічі старим сталіністам «прокляття, страшніші од водневої війни», а старим псам соцреалістичної критики, що налетіли на нього цілою зграєю, плетучи лапті «формалізму» (вирок, як на ті часи, майже політичний), з усім темпераментом «полум'яних літ»: «Я формаліст? Я наплював на зміст? Відповідаю вам не фіґурально: Коли народ мій числиться формально, Тоді я, дійсно, дійсний формаліст!..» Це негайно підхопив самвидав, це переписувалося від руки й декламувалося на інтеліґентських кухнях (я цитую це з пам'яті!) соціальна роль була складена. Залишалось її грати. А Вінграновський, як-не-як, був фаховий актор.
«Я сів не в той літак»
Як по-іншому, якою пронизливою історичною інтуїцією резонують сьогодні ці рядки після довгих, глухих десятиліть вимушеної «інтравертної еміґрації» поета в себе, такого наскрізь «неестрадного», такого «не від світу цього», та й узагалі «не для цього світу» Нещасна та нація, де поети змушені грати не свої ролі, результат такої гри приречений наперед: «Пропало десь далеко, не видно вдень вночі» Гірко, що сьогоднішнім хлопчикам і дівчаткам у нових, значно «камерніше», аніж у масштабі всієї країни, сформатованих театральних залах Поета Миколи Вінграновського «не видно». Як не видно по книгарнях його збірок, навіть отого, насущно необхідного, мов вітамін для духовного зросту, «Андрійка-говорійка», з яким виростала я (тим менше шансів у сьогоднішніх Андрійків колись-то зрости повноголосими «говорійками» при тому, що шансів тих, як усі ми знаємо, і так, гай-гай, небагато!).
Це ювілейна стаття, і не годилося б завершувати її на гіркій ноті. Тож хай читач завершить її сам, просто знявши з полиці перший-ліпший худенький томик Вінграновського й розгорнувши на першій-ліпшій сторінці. А в кого немає вдома, зверніться до знайомих «шістдесятників» у тих точно знайдеться
Листопад 2001 року
Замість передмови: дві алогії на калинову тему
Щоб хоч трохи відчути, наприклад, яким до дрожу пронизливим, трансфізичним любовним посланням горять у спустілій спальні помаранчеві штори, куплені, коли дружина сидить у в'язниці, треба водночас тримати в умі образ тої в'язничної камери
чорно-сірої, позбавленої будь-яких кольорових плям. А це людині, чий зір змалечку атакований супернасиченими барвами комп'ютерної реклами, вже не до снаги, не до снаги навіть уявити, якою монотонно-сірою була не то пенітенціарна, а й цілком «цивільна» радянська дійсність і, відтак, яким потужним засобом екзистенційного бунту може бути колір: у Калинця він саме таким і є всюди, не лише в «Записках до тюрми» чи «Додатках до біографії» Або взяти, скажімо, цикл «Обеліски диму» де «колони диму / донині / підтримують / склепіння інквізиції», де в димовій заслоні «блукають / душі нечестивих книг»: куди вони діваються, у що переходять? питання, яке мучить не тільки Калинця, а всіх книжників світу, либонь, чи не від часу спалення Александрійської бібліотеки, та тільки ж Александрійська горіла давно й далеко, а от київська Публічка, нині ЦНБ, тутечки, перед очима наших батьків, навесні 1964-го: загадкова триденна пожежа в центрі міста, якої ніхто чомусь не гасив, поки не вигоріли всі до щирця україністичні фонди 600 тисяч томів, стародруки, архіви, в сучасних українських підручниках про це ні словечка, і тому поруч цього циклу годилося б розмістити бодай самвидавний матеріал про «справу Погружальського», щойно тоді вірш розчахнеться углиб прямої перспективи, як джоттівські полотна, і вирветься на яв, неперерваною й суцільною, «димова заслона історії»:
Можливо, я помиляюсь, але сильно підозрюю, що таким безілюзорним самоусвідомленням серед шістдесятників відзначалася, кажучи вже не Калинцевими, а Стусовими словами, іно «горстка», «дрібнесенька щопта», більшість же, з біологічним оптимізмом молодости й короткозорістю інтеліґентів першого покоління, не обтяжених спогадами ні про які «крематорії на городі», ще зовсім щиро бадьорилася, маючи себе за таких собі нових Гамлетів, покликаних направити вивих колись збоченому часоплинові виправити, цебто, «допущені партією помилки» й рушити далі в світле майбуття курсом «очищеного соціалізму» Саме ту «щопту», здатну бачити крізь усі понавішувані «димові заслони», й було ретельно відділено «соціальними хірургами» від маси та ізольовано за колючим дротом: як пояснював свого часу на допиті моїм батькам підполковник КҐБ, «чтоб не было базы роста» (!!!). Розрахунок був точний: поки потенційна «база роста» сиділа по карцерах і одиночках, пролетарські квартали наших, оспіваних згодом «Плачем Єремії», «русифікованих міст» вивергали на-гора нову партію «інтеліґенції першого покоління» ту, котрій для «роста» було зоставлено вже єдино шкільний підручник і портвейн за руб десять. Щойно по двадцяти роках ця ґенерація спромоглася озирнути масштаб свого вимушеного культурного