ОксанаЗабужко
Хронікивід Фортінбраса
0Слово
1Входить Фортінбрас
2Комплекс Ітаки
3Мова i Влада
4Мова і Право
5Філософія ікультурнапритомністьнації
6Жінка-автору колоніальнійкультурі
7ПсихологічнаАмерика
8Прощання зІмперією
9Польська Культура
--------------------
СЛОВОДО ЧИТАЧА
Чомуце, — спитаєчитач, — хроніки?І чому — відФортінбраса?
Заразпоясню. Точніше,спробую.
Одноговечора ранньоїосени 1954-го року"вєчний", за58-ю статтею,"ссильнопосєлєнєц"містечка БалєйЧитинськоїобласти, а колись,"в миру", студентЛьвівськогоуніверситетуСтефко Забужковертався зроботи до себена квартиру(натоді він ужежив "вольняшкою",працював електрикомі навіть справивсобі першого"вільного"костюма, в якомуй ходив). Містечкобуло, що називається,"призонне",замешкане людомто "полублатним",то засланчим,і кожна сезоннаамністія стрясаланим, як пробудженийвулкан: випущеніз табору вуркаганипочинали зтого, що розживалися"на нове життя"— пороснувшивипадковогоперехожоголезом по горлузадля піджакаабо чобіт, і таосінь мала бутивласне такою,Стефка попереджалине ходити поночісамому, алещось його в тойвечір затримало,— і, щойно вінзвернув у навпомацкизнайомий міжпарканнийзавулок, як упітьмі розітнувсяпронизливийзаливчастийпосвист, дватіла безгучношурхонуливодночас зобабокичерез паркан,і вдарив у вічі,засліпивши,наче прожекторомз "вишки", ліхтарик,— все трапилосятак разом іблискавично,що він, як розказувавпотім, не встигі злякатися— тільки й почув,як схитнулоповітря потойбічліхтариказдушеним, сливещо нажаханимвидихом:
—Палітіческій!..
І— щезло, вимкнулось,провалилосьназад у ніч —як примарилось(професіонали!..)— Стефко хвилькупокліпав, розганяючисліпі плямив очу, й рушивдалі — крок закроком потрохувсвідомлюючи,на якім волоскуод леза бритвизависло булооце перед миттюйого заледведвадцятип'ятирічнегорло.
...Докінця своїхднів мій батькотак і зоставсяв переконанні,і мені цей епізоднаводив якдоказ, що ГУЛАГівські"блатні" — до"політичних",58-ої статті,ставилисьшанобливо із острахом (засуто кримінальноюлогікою: "боишься— значит, уважаешь").I тільки дорослою,прочитавшиСолженіцина,я дізналася,що це, м'яко кажучи,не зовсім так— що, цитую"АрхіпелагГУЛАГ", "всідвадцяті, всітридцяті, всісорокові роки"політичні"Укропи Помідоровичій Фан Фаничі"складали в очах"блатних" небільше ніжкомічну своєюлегкоприступністюздобич, покірнийпредмет безкарного(до того ж ревнозаохочуваноготаборовимначальством)ґвалту й розбою,і щойно в 1953-54-муроках становищерізко переломилося— коли в ГУЛАГвлилися, ґрандіознимзабуренням,ОУНівськіетапи. Солженіцинуне бракує ніспостережливости,ні фактографічноїбезсторонности,щоб визнатирушійну ролюсаме цього"поповнення"— незліченногонапливу бандерівськихпартизанів— у розв'язаннітаборовогоруху опору,упродовж "всіхдвадцятих, всіхтридцятих, всіхсороковихроків" геть-тонепомисленного,і етапи цьогоруху він фіксуєвельми чітко— від по-військовомунещадної повсюдної"рубилівки"(винищеннястукачів) до"сорока днівКенґіра", найбільшогоповстання вісторії ГУЛАГу.— йому бракуєтільки знанняісторії української(що для росіянина,зрештою, недивина), абивпізнати вметодах організаціїтакого руху— пряме продовженняОУНівськоїпартизанськоївійни, для всякого,бодай з чутокіз нею знайомого,яснісінькеяк на долоні:акурат така-бо"рубилівка"стрясала булаЛьвовом кінця1940-х (кажуть, жоденновопризначенийшеф обласногоНКВД не виживавдовше трьохмісяців, навітьходячи виключнов цивільному!),і та "конференція",котрою розпочалосьКенґірськеповстання, —коли до блатних"паханів" прийшлипредставникамивід "політичних",цитую за оригіналом,"выдержанныеширокоплечиехлопцы (розрядкамоя: Солженіцинне уточнює, щото були за "хлопцы",лише шкодує,що імена їхні"не збереглисяв протоколах",та й не вгадатийому в такій"позапротокольнійдипломатії"почерку добревишколенихбоївкарів. —О.З.)" — і запропонувалидо вибору: зними, політичними,а чи з таборовимначальством,але якщо з цимостаннім, тоначувайтеся,блатні, бо "насбільше", — ця"конференція"звучить тежвельми знайомо,початки її —в 1930-х роках, упольськомуконцтаборіБереза Картузька,що виявивсядля наших"выдержанныхширокоплечиххлопцев" (мали-такиде навчитисявитримки!) тількирепетицієюГУЛАГу... Осьці-то безіменніперед історією"хлопцы" йзробили "58-мустаттю" в очах"блатних" —"мужиками",авторитетнимий шанованими,а після того,як союз їхнійбуло скріпленокров'ю Кенґіра— ще й абсолютно,під страхомпорушення"блатного"закону, недоторканними.
Оскількиможу тепервирахувати,від 25 червня1954-го року, колистрайкуючийКенґірськийтабір булоприцільнимартилерійськимвогнем стертоз лиця земліі під гусеницітанків ляглипліч-о-пліч ужене "блатні"й "політичні",а просто — беззахиснілюди, що заявилипро своє правозватись людьми,і до того вечора,коли на темнійвулиці сибірськогомістечка двоєозброєнихбандюг одсахнулиножі, впізнавшив наскоченійжертві "політіческого"(по чім тілький визначилитак зразу, наоко — невже поневитравнегімназіальній,"нерадянській"манері "хлопчиказ доброї родини"носити костюмчик?..),минуло десьмісяців зо два(в таборовомусвіті інформаціяширилася, черезпересилки, кудишвидше, ніж наволі, — мені-от,щоб дібратиглузду в тійпригоді, знадобилосьне одне десятиліття...).Себто, на стокотрийсь "деньКенґіру", колисамого таборувже не існувало,коли й їх самих,найпевніш, небуло вже насвіті, безіменнігаличани йволиняки, ініціаториспілки з "блатними",сном-духом непередбачавшитаких далекосяжнихнаслідків своїмдіям, — урятувалиодному львівськомустудентовіжиття.
Черезшість роківпотому врятованийстав моїм батьком.Так що, в певномусенсі, я можувважати себе— дитям Кенґіру.Так воно виходить.