Яка ж тут, на ласку Божу, передмова?!
Так і скажу видавцеві, от зараз візьму, зателефоную й скажу: передмова ні, неможливо. Impossible. Unmöglich.
І ось там-то, від тої химерної «дзвінкової пані» (це ім'я теж знайшлося для неї саме собою з Антонича: всі порізнені скалки моєї культурної пам'яти в чарівний спосіб відновлювалися й стягалися докупи
в цільне мозаїчне панно, мов на кожну було від початку приділено своє місце!) я й почула формулу, яка мене приголомшила: поезія, сказала Дзвінкова Пані (не пам'ятаю вже, як саме ми перейшли до поезії, здається, вона тлумачила орнаменти на дзвіночках, щось цитувала з колядок про Дажбога і сонцеворот), «поезія, це Божа мова, а проза княжа мова: тільки в поезії можна т в о р и т ь».
Це було так, наче мені зненацька вручили ключі од тисячі замків нараз.
І, властиво, так воно й було.
Тільки одне забула тоді додати Дзвінкова Пані: щоб бути почутою звичайними земними людьми в їхніх трудах і ділах, «Божа мова» поезія завжди потребує посередництва «княжої», подібно як і слова Святого Письма доносяться до мирян не навпростець, а через проповідь з амвона, через писання екзегетів, через напучування духівника Коли в поспільстві гору беруть смерди, «княжа мова» заникає, а поезія робиться невчутною. Такі «смердівські» епохи не раз випадали в історії й лишали по собі хіба що туманний образ «темних віків»: власне тому, що нічого не вміли «створить» і губили навіть сам предковічний людський подив перед чудом творення той подив, котрий єдиний відрізняє нас від тварин і котрий, як запевняли ще давньогрецькі філософи, і є першопочатком всякої культури.
Здається, я знаю, в який спосіб сьогоднішній читач ще може з д и в у в а т и с я Калинцеві. Можна навіть обійтися без видавничих коментарів і документальних додатків на півтома тобто воно, звичайно, добре було б, і ще й як здалося б, але де ж нам, грішним, добра сього взяти Проте є й простіший спосіб і, смію вважати, не менше надійний.
Із томом Калинця треба приїхати до Києва, прийти на Андріївський узвіз і розшукати там Дзвінкову Пані. Треба стати коло неї й слухати гру її дзвіночків доти, доки слух тобі промиється настільки, що почнеш розрізняти бодай половину з двохсот шістдесяти трьох кольорових відтінків звуку. Треба послухати її оповідок а говорить вона, як ворожить: кожному охочому, не на те, щоб люди в неї купували, а «щоб знали» по-проповідницьки, «княжою мовою» говорить: про гончарів і кожум'як, що дали ймення тутешнім урочищам, про таємну символіку орнаментів і колядок, поганських і християнських свят, про єдиний колобіг земних трудів і небесних світил, за кожним поворотом оповіді занурюєшся все глибше й глибше. І ось тоді, коли відчуєш, що вільно й безперешкодно пливеш у часі, як по ріці, щойно тоді розгорнути Калинця.
І прочитати «Тринадцять алогій»: від «Різдвяного алогійного» аж по «Звуки», і «Числа», і «Мій азбуковник», і «Орати метеликами», не минаючи ні титли, не перериваючи плавби. І «Міф про козака Мамая», і «Ладі і Марені» власне, всю «Невольничу музу». Тоді стане видно, що в ув'язненні з поетом сталося, по суті, те саме, що оце щойно з тобою, тільки в незрівнянно драматично укрупненому, дольовому, кармічному масштабі: силоміць вирваний зі свого соціального часу, «зека» Калинець просто відсунув його, як «пустушку», що враз перестала «довліти дневі» своєю злобою, і поплив за часопотоком Дзвінкової Пані, в якому все, що записано в Книгу Життя, тисячоліттями зберігається незмінним. У цій Книзі поет із княжим іменем залишив і свої письмена.
Ну а вже потім уже тримаючи в умі цю, раз віднайдену, як казали в 1920-х, «точку погляду», прочитати ранню «Пробуджену музу»: вона значно більше «заземлена» на свій час, свою добу, і ту добу таки належить знати й розуміти, щоб почути крізь рядки її хрипкий, прискорений віддих («маєм вуха повні галюцинацій / раптом зривається хтось мамо / раптом зривається хтось Ірино / Стефо Михайле Славку Іване / раптом зривається хтось оглядається / відчиняє двері визирає у вікно»), але ж зрілий поет завжди є найпевнішим ключем до себе-раннього, і, крім того, раз відчувши непроминальне, відчути минуще вже не становить для душі завдання непереборної складности.
Ось такий-от метод, яким тільки й можу поділитися з читачем Калинця в літо Боже 2004-те замість передмови.
Метод, задля якого зацитькавши всі «неможливо, impossible, unmõglich» я й списую ці сторінки.
Бо Дзвінкова Пані ще стоїть на Андріївському узвозі. І книжки Ігора Калинця ще виходять друком. В обложній, ядушно гуснучій довкруги димовій хмарі смердівського «темного часу» ще горять порізнені, розкидані світляні знаки первозданної культурної топографії як цятки калинового вогню.
На це світло ще можна йти, можна видибати
2004 рік