Кобилянська Ольга Юліанівна - Ніоба стр 6.

Снилося мені, отже, що я була десь у малім гостиннім покою нашого приходства, обтирала комоди й інші меблі з порохів, особливо ж старе бюрко до писання, яке батько казав внести зі свого покою для хлопця, щоб мав усе вигідно; так дуже любив і шанував він свого найстаршого сина. І коли ж я отак по кімнаті туди й сюди вештаюся, влітає нараз громадка чорних круків вікном всередину і, вважай мій сину, ділиться вона на чотири часті. Одна частина сідає на ліжку в головах, друга на ліжко в ноги, третя на пульті над столиком, а четверта кинулася, закрякавши, до дверей. При оцім видовищі я остовпіла, і моє серце з якогось болісного почуття защеміло так, що я, як стояла, опустилася навколішки й почала, молитись. Саме посередині молитви відчинилися двері й увійшов Іван. Весело й живо, з пачкою книг під рукою, як, мабуть, часто за часів студентських ходив, і приступивши, так прямо до мене, заговорив: «Мамо дорога, добра наша мамо! Завсігди молитеся ви за нас, маєте щось для нас у бога випрошувати! Моліться, матінко, моліться до Господа й подякуйте, що я вже позбувся своїх іспитів. Цим разом приходилось мені тяженько працювати. Але вже тепер я готов і свобідний і прибув до вас, бо довго приходилося мені ждати на те, щоб свобідно між вами відидхнути».

Він говорив живо й радісно, одначе, між його словами я вибухла сильним плачем і плачучи, аж збудилась. Слідуючого дня оповіла я сон батькові. Ти знаєш, батько не терпів ніколи, щоб у його домі піддержувано забобони, як і, взагалі всяку містику, лаючи й осуджуючи за те строго; одначе, вислухавши мій сон, замовк і споважнів. В кінці сказав: «Жінки все більше вгадують чуттям, ніж ми; вони як тії діти або звірята. Борони нас, Боже, перед нещастям! Але щоби це могло відноситися до Івана, я зовсім не думаю; покинь і ти таку неспокійну гадку. Хлопчисько здоровий й молодий, мудрий й загартований, і коли його бог стереже, то нічого лихого йому не трапиться!» Так потішав він мене, і з тим я пішла собі. Через чотири дні потім прийшов лист від одного з його приятелів з вісткою, що Іван лежить тяжко хорий на тиф… все інше ти й сам знаєш. Знаєш, як батько вибрався зараз сам у дорогу й поїхав. Як то все ще в тодішніх часах двигалося звільна вперед. Тоді залізниця не йшла ще, як тепер, впрост від нас до Відня. Треба було вперед ще три дні кіньми до Л. їхати, і тільки вже звідти залізницею. А коли врешті добився до місця, було все надаремне. Іван лежав уже в агонії, не пізнав його, і таки перенісся нещасний на тамтой світ. Перейшов від нас усіх, немов на дно моря потонув… Ані його мати, ані ви, всі інші дорогі діти, не могли йти за його домовиною й відпровадити до вічного спочину.

Бідний батько! Сам стояв він при смертельнім ложі свойого найстаршого сина, свого любимця, всеї своєї надії. Сам один. І, може, тепер зможеш собі уявити, що він тоді втерпів! А, одначе, він це переніс. Був сильний духом, до життя добре пристосований, і мудрий чоловік! А все ж таки, коли опісля утратив і тебе, на котрого неначе всі надії по Йвані переніс, покладаючись на твою поміч у вихованню своїх молодших дітей, мов на другого батька їх, – подалася його душа. Тоді хотів, з розпачу й першого шаленого болю, голову об стіну розбити. Та Господь Бог охоронив його. Але вже те лихо, що його ще після того всього з іншими дітьми спіткало, – гризло його й підмулювало, а вже Андруша, – вона кивнула головою в той бік, де знаходилося мале господарське обійстя, – підтяв його останні сили…

Всього надіявся він по нім – і все не було добре, чого сподівався; але що з-поміж гурту його обдарованих і гарних дітей вийде один крайній п’яниця… Не надіявся ніколи, а воно прийшло…

Стара замовкла й сперлася спиною. Її руки склалися мимоволі до молитви, але її уста не молилися.

По втраті чоловіка й по драмах, що після його смерти наступили, вона втратила свою давню, до подиву витривалу силу й енергію. Стала втомлена й тиха; дістала гострі риси лиця, а лінія болю, що вибігала півлуком з-за ніздрів і злучалася з кутиками уст, загострилася ще глибше.

А помимо всього, зосталася оця стара жінка гарною, гарною й симпатичною. Це мусів перед нею сидячи й син також завважити. Він не звертав погляду з лиця матери, аж доки не перемогло його нараз якесь дивно-сильне зворушення. Тоді заховав раптом, мов молодий хлопець, голову в подолок матери і якось болісно застогнав.

– Мамо, ти наша дорога мученице! – мовляв він, – за що натерпілися властиво ви стільки в вашому життю за нас! Ви, що бажали завсігди лиш саме добре й шляхетне, і лиш добре робили! Мамо, ви стороже наш! Як вас колись Господь покличе, то, здається, сам спаситель перепровадить вас на тамтой світ!

Біла, як сніг, голова матери схилилася низько над безталанним сином, і обоє мовчали, не ворушачися. Старенька мати рішилася врешті на благання сина переїхати бодай на який час до внука й узяти його під свою опіку.

V

Кілька день перед від’їздом сиділи з сином Йосипом у своїй малій кімнатці. Однак не в кімнаті парахвіяльного будинку, а у власній маленькій, низенькій хатині, котру поставила ще за життя чоловіка, а власне перед недугою його, щоб мали колись свій власний спокійний куточок і не поділяли завше парахвіяльного дому з молодим сотрудником[18]. Її чоловік, що через свою недугу не міг уже свої чини[19] відправляти як слід, відступив сотрудникові добровільно все помешкання, а в додатку й усі прибутки, а сам з жінкою, Андрушою, та двома молодшими доньками, Лідією та Оленою, переселився далеко від села, до малого свого домика, щоб мати цілковитий спокій, як це вимагав стан його здоровля. Тут проживала вдова після його смерти з сином Андрушою, ось досі, себто до повороту підстаршого її сина Йосипа. Убого й запущено виглядало всюди, навкруги малої хатини з обійстям. Малі низенькі кімнати, освічені дрібними вікнами, хоронили ще деякі меблі з давніших, ліпших часів, але знадвору вражав брак господарської руки. Стара, колись така славна господиня, утратила вже свою силу і ледве що могла справлятися з своїми хатніми ділами, а через те, що господарка вимагала так само знадвору хазяйської руки, як і в хаті, а її там не доставало, – падали на перший погляд в око всюди нелад і недбалість.

Молодший від Йосипа син, колись то названий «господарем», Андрушка, був тут самовладець і його панування робило прикре й сумне вражіння цілковитого занепаду. Тимчасом як саме тепер, перед вечером, був син занятий упорядкуванням кореспонденції свого батька з дітьми, – сиділа мати, відпочиваючи недалеко від теплої печі, похиливши голову на груди, як чинила це від смерти мужа несвідомо й мала свойого «пияка»[20] ввесь час перед душею.

Її думки були такі: останніми днями намовляв її Йосип переїхати в його дім задля його нещасного сина; бо навіть горда її невістка, «невірна Рут», упокорилася запросити стару незначну матір свого чоловіка гарним листом, прибути до них і заопікуватися бідним її сином…

Одним словом, неначе завзялися на неї, щоб її вирвати з отцього глухого закутку світу, де неначе непомітно западалася з літами у землю до свого чоловіка. І все було б воно вже добре, вже була б з усім тим помирилася й дала собі раду – вона ж не одно вже перебула на своїм віку, але як мала залишити тут свого молодшого сина, свого «пияка», котрим не займався, окрім неї та її сільської товаришки, старої Катерини, ніхто; про те не думало жадне з них. Тому що його життя було в очах усіх «звихненим», то кожний уважав за зайве займатися його долею, життям. Вона сама одна не забувала про нього, а особливо ж були її думки останніми часами при ньому.

І тепер, як сиділа зі старшим сином, відпочиваючи після хатньої праці (слуги бо вже в них не держалося віддавна), поглядала несупокійно в вікно. На дворі заносилося на завирюху й сніговицю, і вона, вичікуючи Андрушу, терпіла мовчки. Завжди терпіла найглибше, коли мовчала. А присутність старшого сина неначе спиняла й заважала їй в тім терпінні. Вона була звикла все терпіти сама.