Кобилянська Ольга Юліанівна - Ніоба стр 7.

Коли ж розбурхані вітром сніжини билися жмутками до вікна, привиджувався їй перед очима п’яниця Андрушка, що ніби він десь бродить в снігу по полях. Боялася завсігди зими: вона була для нещасного п’яниці найгіршою порою в році. Він був слабкий на здоровля і, підпивши трохи, тратив свідомість, блукав годинами по полях, заким приволікався врешті напівзамерзлий до хати, що стояла далеко від села, окроме посеред приляглого до неї поля. Тому переживала зимою, коли він виходив або виїжджав на довше з дому, самі гіркі хвилини несупокою. Він міг десь упасти (уявляла собі), або забрести в снігу (хто його знає, куди він там ходив), міг де небудь у снігу лежати без пам’яти й морозистими ночами замерзнути.

Скільки то ночей перевела вона дожидаючи, ще за життя мужа, як він, все хоруючи, не знав, що навколо нього діялося, а Андрушка за господарськими справунками, до млина, або в ліс, або на закупно в місто виїжджав – і не вертав! Тоді минався вже з його від’їздом і весь її спокій! Ніхто не знав і не бачив усе так добре, що воно з ним буде, як вона. Ніхто не вгадував так добре наперед, як вона. Неначе їй хто все пророчив. Вона знала результати кожного його від’їзду з дому.

Вона одна й Господь Бог знали, які бували в неї ночі через от таке дожидання… Чи привезуть коні його цілого, чи пораненого, чи пошматованого, кров’ю облитого?.. Бо вже й таке з ним траплялось, що привозили його напівмертвого, без свідомости. І як то вона мусіла все перед хорим таїти, залагоджувати, щоб гризотою хорого ще більше не нищити. Всі докори та вговорювання не помагали нічого. Горе і нахил до того в їх нещасному синові були сильніші за всякі постанови з його боку та умовляння й погрози з їхнього боку. Він був навіки пропаща дитина.

Таким уже й постарівся при них у господарстві; і, не зважаючи на науку, перестороги й пильне наглядання батька та її, вийшов з Андруші справжній п’яниця, яких на селі, окрім нього, ледве чи було ще кілька.

VI

У кімнаті панувала глибока тиша. Старенька мати не ворушилася, а Йосип, запаливши собі цигарку, придивлявся задумливо до заметільниці на дворі.

Здавалося, що мовчання було тепер обом пожадане; та ще обоє неначе про те саме думали тої хвилини.

Син обернувся враз до матери та завваживши стомлений вираз в її обличчю, немов відгадав течію її думок.

– Де дівся знов нині Андрушка? – спитав, – на дворі розпочинається заметільниця. Гляньте, мамо, завтра будуть дороги знов завіяні. Мені здається, що йому було вчора замало пиятики, і він хоче собі ще нині надолужити. Це ж підлота крайня! – скипів, – зважаючи на те, що ви тут ледве ще день-два зостанетеся! – Йосип кинув сердито цигаркою об землю, заклав руки на плечі й задержався на хвилинку в ході, коло вікна замовк сердито.

Стара мати прокинулася на його слова, мов сполохана, та лиш на те, щоб у дальшій хвилині, немов зламана, перехилитися вперед. Від тону, в якому брат про брата говорив, заболіло їй серце, хоча вона відчула добре правду синових слів і мусіла йому ту правду признати.

Одначе!..

Що знав він з того, що знала вона, що відчувала вона!

Що знав він!

Тут існувало стільки тисячів і тисячів ланцюгів, котрі самі з себе укладалися, викликаючи мимоволі все, що опісля за кожним разом витворювалося й нещастя з собою приволікало! Але кожного разу, коли котре з дітей, або навіть сам батько, висловлювався зневажливо, або з докором про п’яницю, падала її душа геть закривавлена, обличчям додолу. Її біль був червоний, як кров, і жадна людська душа не хотіла її в тім пожаліти й зрозуміти. Це була її кривава тайна, при тій безталанній дитині її найтяжча драма, котра не хотіла ніколи кінчатися й усе щораз трагічніше поновлялася.

Здавалося, жадне з її дітей не держало її душу в такім болючім руху, як цей слабосилий чоловік! І який був він при всім своїм нещастю добрий! Як рідко траплялося, щоб яке гостре або нездержливе слово вихоплювалося з його уст! Лиш коли був зачеплений або вражений по п’яному, тратив всю свою, йому властиву, доброту й терпливість, хапав, що в руки попадалося, хоча б і сокиру. В таких хвилинах дрижала навіть сама перед ним, хоч могла його іноді як шовк круг пальця обвивати.

Тепер сиділа все ще неповорушно й мовчала. Нараз обізвався син:

Мамо, – сказав, – я би хотів оці всі листи, що я їх упорядкував, з собою забрати, бо лишати їх тут нема рації: Андруша ледве чи буде їх коли читати; я взагалі сумніваюся, чи він ще читати й писати вміє, особливо ж писати. Хіба що може ще коли підписується. Йому бували, оскільки я собі ще давніші літа пригадую, книжка й перо завсігди дуже немилі. Чи він читає подеколи що-небудь?

Календаря… – відповіла мати несміливо.

Все ж таки? Ну, на таке воно в нього й показує!

В душі старенької матері задрижало болючо. Скільки разів бував понижений, вона все за нього терпіла.

Скажіть, будьте ласкаві, мамо, куди то він нині поїхав знов? Він, як бачу, фурман тілом і душею!

Це він і є. Коні в його єдина річ, до котрої він справді з усеї душі прив’язаний. До якої міри, скажу тобі такий приклад. Одного разу обіцяв йому батько купити доброго й дорогого коня, коли утримається цілий рік від усяких напитків, – і він утримався. Як неймовірно воно здається, мій сину, а він витримав обіцяний цілий час! Але за те, коли кінь стояв уже в стайні, допився він так страшенно, що його очі аж позапухали, і він три дні з стріхи в стайні не злазив. Там був його сховок для спання після таких пригод. Потім поділив собі час на три частини: пильна праця, кінь і корчма…

Мамо, як давно напивається властиво той чоловік?

Стара мати похитала сумно головою й відповідала ніби виправдуючись:

Ти думаєш, Йосипе, що Андрушка п’є справді так багато? Він потребує лише один келишок, і вже готовий; він цього ніколи не признає, але про це знають усі, тому то й бувала та буває в господарці через нього утрата й шкода. Одну частину проп’є він сам, а три витуманять та вкрадуть у нього добрі його товариші, або хто вже там має в намірі загарбати в нього те, що кому якраз треба… А розпився він властиво з того часу, коли був в одного лісничого за помічника. Батько через рік після твого від’їзду, коли пересвідчився, що його школою й книжкою нема що мучити, віддав його до одного знайомого лісничого, котрий якраз потребував молодого хлопця на практику; а він, пробувши там ледве рік, закохався в сестру лісничого, старшу якусь дівчину, і давай мучити її, щоб вийшла за нього.

Дівчина, розуміється, про таку річ і слухати не хотіла; раз – він був від неї молодший, а по-друге, за кого й було там виходити заміж?.. Тож замість усякої надії просто відмовила йому, наказуючи доволі суворо поводитися на службі, як слід, добиватися кусника хліба, а вже потім і женитися, з ким там йому захочеться; «а мені дайте спокій», – ніби відказала.

Він взяв собі ту її, – як сам оповідав, – погірдливу відмову так до серця, що почав ночами напиватися, щоб свій жаль забути…

А що там не обходилося без товариства, а перед тим усім гострішого догляду не було, то допився він уже там так сильно, що батько, не вижидаючи на його поправку у лісничого, поїхав сам по нього й забрав з собою додому. Наскільки це було ліпше, що він зостався опісля вдома, а не між чужими, я нині добре розсудити не можу. Знаю лиш тільки, що він тут не гамував себе більше, ніж там. До того вічне товаришування з простими сільськими парубками, до котрих його вже більше тягнуло, як до інтелігенції, а зрештою і в добре лихо затягнуло, – і поволі, поволі дійшло до того, що він став уникати ліпшого товариства цілком, а від батька, котрий з ним немилосердно суворо поводився, почав ховатися, мов від свого ворога. Звертав це все на суворість батька, котрий, щоправда, раз у раз ловив його на неправді й пиятиці, і так виходило, що хоч як бажали ми йому добра й іншого життя, він все-таки мав свої причини ходити до корчми, крадькома чи одверто, і напиватися. Пізніше почав гніватися, що батько надто багато втручається йому в господарство й не дає самому господарські справи провадити, – і знов була причина між приятелів ходити і всякі жалі запивати… На всякі умовляння й благання батькові й мої не марнувати в такий огидний спосіб найкращі літа й здоровля та майно, що йому віддано в руки, виправдувався тим, що в нього нема ні жінки, ні дитини, для котрих мав би маєтки збивати, та що він доволі вже літній, щоб знав, що становить для нього щастя, а що нещастя.