Кобилянська Ольга Юліанівна - Ніоба стр 5.

При тих словах дівчина махнула, спалахнувши очима, так сильно рукою, що коло нього мов холодом повіяло.

Так! – вона відітхнула глибоко, неначеб у тій хвилі відбила одну зі зміїних голів. І постоявши ще хвилину непорушно на місці, вони дивилися протягом тої хвилини розгорілими очима одно на одне.

Далі обізвалася вона ледве чутно.

Але він, окрім того, може дізнатися, що я його з усієї моєї душі любила. Це може він. Я хотіла йому тільки це виявити. Це було мені потрібно! І я думаю, що я не согрішила тут ані проти добрих звичаїв, ані проти гідности жіночої. А щодо упокорення, – додала вона, – то я годна його перенести. В мене честі і гордости доволі, – о, доволі! При тім піднеслася на пальцях так високо, що майже його перевищила, стиснула брови мов з фізичного болю, і не кинувши на його більше ані жодного погляду, пішла.

Вона пішла, а він зостався неначе громом прибитий на місці. Через хвилину стало йому в душі ясно, мов його блискавка пронизала. А тоді став шукати її очима.

Вона стояла в другій кімнаті, висока й ніжна, оперта плечима до стіни й слухала молодого чоловіка, про котрого знав він з певністю, що той її любив.

– Ні, мамо, – сказав, – вона не мала на своїй голівці корони, але я був би й без того кинувся їй до ніг і поцілував їх. Чому не притиснув я її зараз після її гордого признання до своїх грудей? Її душа належала мені. Одначе були це її велика інтелігентність та гідність душевна, що поклали мені палець на уста й наказали мовчати. І я мовчав, мамо, від тої хвилини до сьогоднішньої днини; запізно послав мені її Бог на мій шлях!.. А коли незабаром Рут справила мені сцену, що про неї я тобі згадував, то мені здавалося й здається, що це була біла рука дівчини, котра підвела раптом мою правицю і відбила одну зі зміїних голів. Так, мамо, так чудно укладаються іноді пригоди в життю, і, вірте мені, оця одна хвилина самим спогадом ставала мені не раз пізніше правдивою розрадою на мою зранену душу. Оці молоді уста поставили мені те саме питання, що й ви, мамо, хоч і з іншим змістом, і дівчина та мала слушність робити мені закид за мою боязкість. Вона б таких зневаг від свого чоловіка, коли б його мала, ніколи не зносила б! Була б уже скорше або йому, або собі якого лиха заподіяла. Її характер можна було порівняти з афоризмом, котрий мені з ваших уст і досі в пам’яті задержався: «так, або не так, – одна лінія, одна ціль». І такі люди доходять завсігди до своєї мети. Але ми, мамо, ми всі проти них – каліки.

Старенька мати кивнула головою і згадала знов свої діти. Всі дванадцятеро, всі вони були свого роду каліки…

Скажи мені, сину, – спитала, коли син, немовби відпочиваючи після якихось спогадів, що його мучили, мовчав, – чи ти ніколи не відчував, як я тебе любила та які муки переносила за тебе, заким ти став таким безталанним? Я все твоє горе серцем наперед відчувала, і тільки Господь один знав, скільки мук я за тебе натерпілася!.. Господь один… А тепер я стара і немічна і не можу тобі вже ні в чім стати помічною, – ти сам це бачиш.

– О, моя мамо! – відповів він їй, зворушений, схиляючись і цілуючи щиро їй руку, – тисячами разів відчував я, скільки ви за мене натерпілися, і що правда була з самого початку на вашому боці, так що ваш жаль і гнів проти мене був самий правдивий! Ваша й батькова любов була сама безкорисна й ясновидюча, але все, що сталося, вже минулося й не може повернутися…І оце я повернув назад до батьківщини й до вас, – правда, вже не той Йосип, що вийшов з дому, гордий і певний свого щастя, та все-таки – вашим сином. Обоє ми нещасливі, ані я, ані Рут, хоч і як вона намагається своєю безжурною вдачею заглушити порожнечу свого серця, котре все кривавиться, коли вона бачить нещасного сина. Все ж вона нещаслива!

Мати не відповідала. Не хотіла. Бачила, що все ще любив ту жінку в поодиноких, неспостережених хвилинах; але вона вже не хотіла більше нічого про неї з його уст чути. Відчувала, що коли б їй мала ще яка прикрість в життю трапитися, то вона пішла тільки від «невірної», бо за свої діти вона вже давно витерпіла…

IV

Опісля став син просити матір переїхати до нього. А коли вона, мало не жахаючися, відмовилася, пояснюючи це неможливою для неї невісткою, котру й на очі не хотіла бачити, став він покликуватися на свого нещасного сина. Не її зневаги бажав він, – виправдувався, – ані жадного упокорення з боку його та немилої для неї його жінки; вона відокремлено в нього житиме, спокійно та в пошані, відвідуватимуть її тільки він та його нещасний хлопець, – а більш нічого. Для нього бажав він її: Рут так само буде їй вдячна за її приїзд, бо вона рада б бачити коло сина когось щирого й прихильного до нещасного. В тій одній точці вона не кривить душею.

– Змилосердіться, мамо! – молив, – і не відкидайте мого прохання! В мене, за обов’язками фаху, мало часу, і бідний сліпий живе мовби під шкляною вазою. Коли б він ще не мав свого інструмента, котрим, сказати б, дише, та свого учителя, що вчить його, то я справді не знаю, що сталося б з його душею, бо товаришів у нього жадних нема.

Він потребує живої, щирої опіки, безнастанного лагідного товариства, і для нього зробите це, мамо, коли приїдете, а не для мене. Забудьте тяжкий жаль, який справив я вам колись, згляньтеся на мою безталанну долю! Думаєте, мамо, – мовляв дальше, – що бачити свою одніську[15] дитину сліпцем, бажається ще чого в життю? Іноді мені так тяжко на душі, що коли б не безталанний мій син, я б своє життя давно закінчив. Але на кого мені його лишити? На гурт самолюбних[16] жидів? Скоріше вже потягнув би і його з собою в могилу. Ви, мамо, з вашою доброю душею, що через[17] ціле своє життя зазнавала лиш терпіння, ви будете йому найліпшою товаришкою – і, знаючи це одно з моїх уст про вас, він вас дожидає. Змилосердіться, мамо, над моїм і його великим горем! О, господи! – вирвалося гірко з його грудей, коли вона все іде не обзивалася, – до чого дожив я в своїм життю, розпочавши його такими надіями на щастя! Краще волів би я спочивати в чорній землі замість мого старшого брата, ніж дивитися на нещастя своєї безвинної дитини!..

Так розпочав і благав матір, доки не виблагав, чого хотів.

На його останні гіркі слова мати усміхнулася. Але її усмішки син не зрозумів.

Він бачив, що вона лиш з болю усміхнулася, і що того, котрого так гірко згадав, – свого старшого покійного брата, – вона, хоч минуло стільки років, не забула.

Лиши його в супокою! – обізвалась врешті якось твердо, – лиши його в супокою! Господь потребує також чогось доброго, і я цим потішала себе довгі літа; дай йому спокій!

Він одійшов на самому початку праці й житьових мук, – почала вже знов вона йому оповідати. – Нехай буде йому земля пером! Я за ним так само побивалася, як опісля за тобою. Але в той час, коли ти міг бути врятований, і боровся проти розлуки з твоєю недолею, мовби проти смерти, він лежав сам, безпомічний, у великому чужому місті, мов та мурашка, і боровся з недугою, далеко від батька й матери.

Тиф пожер Івана, – закинув Йосип більш до себе.

– Тиф, – повторила мати. – Відтак, помовчавши хвилину, неначе відпочиваючи, як перше син, з болючого спомину по дорогім померлим, дала вже опісля внутрішньому бажанню волю виговоритись перед кимсь по довгім часі німого терпіння – і тягнула далі:

– Він був по третім правничім іспиті. Це либонь ти сам знаєш, бо тоді ти належав ще до нас. Вижидав лише по іспиті грошей на подорож додому, щоб тут дома, коло нас, відпочити якийсь час. Тож і ми всі вижидали нетерпеливо, радуючись уже вперед тією хвилиною, в котрій зможемо притиснути ту щиру й чесну дитину до серця. В тиждень перед його смертю приснився мені сон, якого ніколи не забуду, хоч би мені Господь дав ще раз стільки горя перенести! Так запам’ятала я собі той сон у всіх подробицях. Не смійся, сину, з мене старої, але слухай: мені вже тепер не до байок!