Кобилянська Ольга Юліанівна - Ніоба стр 4.

Мамо!..

Вона не розкривала очей, лиш кивнула головою, на знак, що почула його.

Мамо! – повторив він стиха, – тепер розумієте мене чи не до глибини душі?..

– Розумію, мій красний, колись такий себе певний сину! Розумію, і бачу, що жінка може з душі чоловіка зробити. Та хоча й як благала я тоді, після твого від’їзду Господа Бога охоронити тебе від горя й недолі, і хоча й як начувалася я й батько, що нещастя не мине тебе, одначе що злука твоя з невірною поставить тебе в таке пекло – цього а ні я, а ні він не сподівалися!

Це одно, мій сину. Одно, що я розумію і розуміти мушу, але одного я все-таки не в силі собі з’ясувати. Ти, сину мій, свого часу такий честолюбний і гордий, – такий вражливий на всяке, навіть найменше слово, що дратувало твою гідність, – як міг ти, в свідомості твоєї доброї колишньої слави і чести, допустити, щоб тая жінка, її деспотизм, взяли до такої міри над тобою верх?!

Я розумію, сину, – тягнула вона далі, – що істоту, для котрої стільки пожертвувалося, як ти пожертвував… і все надаремне, можна, помимо всяких її хиб, завше любити; але що твоя мужеська честь і гідність зносили так довго всякі особисті зневаги з її боку терпливо, я, при твоїй колишній гордості й палкій вдачі, не розумію… І, по-правді кажучи, – простити тобі не можу!

На це розповів він їй цілий ряд сцен, які йому вчиняла і які зносив терпливо задля сина, щоб не розлучити його з матір’ю, до котрої був, ще в перших літах свого каліцтва, мов мала дитина прив’язаний. Не хотів, отже, його виривати з обставин, котрі, будь-що-будь, все-таки, завдяки її маєтку, були для хлопця корисними і більше уможливлювали вигідніше життя, ніж коли б він, розлучившися з нею, забрав його з собою й удержував з власної праці. А без нього він не мав би сили жити. Він же в нього його дитина, хоч і нещасна, без вини нещасна, але його дитина, син дорогий його! Чи мати його тепер розуміла?

Розуміла.

Мати мала право йому за те докоряти, мала сотню разів право, – відповів він з поважною покірністю, – і був би навіть дивувався, коли б вона йому цього, остаточно зрозумівши його нужденне життя, не зробила.

Всі, що його в життю коли-небудь шанували й цінили, ба навіть любили, мали те питання проти нього в душі, але ніколи йому не було так гірко при тім питанню, як уперше перед нею, матір’ю, котру і батька колись так сильно вразив. А вдруге, – він усміхнувся гірко, – коли це питання пішло до нього око в око, з молодих дівочих уст!

Так дивно іноді укладається нам життя, мамо, – розповідав він далі, – що чоловік, переживши десятки літ, доперва приходить до пізнання, що він у світі і в життю ніщо інше, як тільки якийсь автомат або низки випадків, або якої одної могутньої сили, що ним орудує, і чоловік проти неї, в своїй немічній вдачі – ніщо.

Одна далека своячка Рут, його жінки, – оповідав далі похмуро, – вихрещена вже, і при тім учителька, перебувала одного разу довше в їх домі, готуючись до останнього свого іспиту. Була вона, мамо, тонка й чутлива вдача, і я помічав часто, як вона терпіла під час сцен, що відбувалися між нами, і як уникала залишитися з нами обома на самоті, щоб не бути свідком прикрих і не раз дуже бурхливих сцен між нами. Була б напевне й скоріше від нас утекла, але що лагодилася, як кажу, до іспиту і Рут її мало не силоміць при собі держала, то зосталася вона в нас довше.

Чи ви слухаєте, мамо, що я вам розказую? – спитав син нараз[14], коли вона сиділа непорушно, вслухаючись уже тепер більше в дорогий їй голос сина, ніж у його слова.

Слухайте, – додав відтак живіше. – Мені хочеться цей дрібненький скарбик, що я його від часу того одружіння з Рут у життю найшов, із кимсь поділити. Він такий ніжний і малий, що хіба в ваше святе перемучене серце, що ніколи не зрадило й не зрадить, на віки заховаю, – і більш нічого.

Все, що нам життя в своїм бігу дає, все воно не те, що нам дійсно потрібне, а, звичайно, щось інше. Тільки тоді, коли нашу житьову енергію вже зламано, і ми наново свою долю перебудувати не годні, – кидає воно нам квітки на груди, мов на розраду за наші гіркі розчарування. Слухайте, мамо!

Мати слухала.

– Одного разу зібралося, – оповідав далі, – в їх домі численне товариство, і гості бавилися до того, що розгулялися.

Дівчина, про котру він згадував, не гуляла, відмовляючись, що гуляти не вміє, і вступила до сусідньої кімнати, де якраз непомічений знаходився він. Він підсунув їй крісло і дивився мовчки хвилину на неї. Вона мала щось симпатичного в своїх рисах для нього, щось тонкого і доброго, хоча, по правді, не можна було її гарною назвати. Лиш очі її він любив, хоч і вони завсігди проти нього зоріли, неначе з хорої душі, щó він їй не раз говорив, а вона його за те висміювала.

Нараз, без усяких інтродукцій, ставить йому таке питання:

Чи вам щось важить одвертість жінки?

Він здивувався на таке питання.

Ну, як же? Так, чи ні? – спитала, звертаючи свої милі оченята на його уста.

Ну, – відповів він, ухиляючися від прямої відповіди, – власне, мало що поклав би на те. Жінка не буває ніколи одвертою, хіба в дуже рідких і критичних моментах. Звичайно вона удає, бо акторство лежить в її натурі.

Може, правда й на вашому боці, – відповіла вона задумано, одвертаючи очі від нього, а відтак сказала: чи думаєте, Йосипе, що воно мусить так бути, що тільки мужчині вільно про свою любов заявляти жінці, тим часом коли їй це не личить?..

Ні, відповів він, я цього не думаю, тільки воно не в звичаю, щоб…

«Порядні», – впала вона йому іронично в слово.

Так, – говорив він далі, бодай в звичайному розумінню слова, «порядні» жінки це робили. І воно може, з деяких причин, і ліпше так. Великим, значним жінкам, це, щоправда, сказати б минається безкарно. Вони це нам, як історія іноді учить, доводили. Але такі жінки відповідали і відповідають взагалі самі за себе і за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справді, ліпше так, як тепер буває. Але, – перебив він враз сам себе, глянувши мимоволі на її ніжне серйозне лице, – чому ви так питаєте? Чи маєте замір якому мужчині свою любов виявити? (Тут усміхнувся, хтозна чому, вимушено).

І вона усміхнулася. Але відтак спитала, та цим разом уже цілком поважно:

Чи думаєте, Йосипе, що така річ має принизити честь дівчини?

Ні, – відповів він, – цього б я не сказав. – Честь – ні. Але в кожному разі – гордість її. Вона цим виступає проти звичаю, а в деякому розумінню й проти виховання; тому все-таки такий крок упокорює її. Але такий вчинок, на мою думку, позбавляє її чести. В моїх очах такого роду упокорення – то щось гарне й велике; розуміється, коли воно походить від шляхетної жінки, яку власне маємо на думці. Мені уявляється воно так, неначеб вона клала йому букет білих лілій до ніг.

Які він може підняти, або ні, – відповіла дівчина живо, швидко спускаючи погляд.

Цілком слушно. – Він гадає, що таке упокорення гідне пошанування; тільки правдива й велика любов може так покоритися. Поверховне чуття завсігди викликає опір і примхи. – Але скажіть мені, мила дівчино, – спитав її після того, – чи хочете ви такий крок учинити?..

Вона відвернула свій погляд від його, і почала щось неначе по столі очима шукати.

Я б це вчинила, бо любов зовсім не є щось страшне, як її часто уявляють. Але мужчина, бачите, – сказала, – що його я маю на думці, той мужчина мені забоязкий, щоб міг прийняти таке виявлення. Подумайте собі тільки: він має семиголову змію за жінку, котра його з природи чудово успособлену душу мучить і нищить і той боягуз не має ніколи настільки відваги, щоб покарати її хоч один раз.

Він пильно подивився на неї. Вона ж не могла тут його на думці мати!.. Одначе вона мала справді на думці його. При останніх своїх словах зблідла так сильно, неначеб з її лиця зникла остання краплина крови.

Що вчинили б на місці того чоловіка ви? – спитав він її, замість усякої відповіді.

Я?.. Я б їй за кожний раз після зневаги, що ображала б мою честь і гідність, відбила одну з її зміїних голів!