– Скільки примірників плануєте продати?
– Мільйон, може, більше.
– Тоді я хочу, щоб роялті зросло до дванадцятьох із половиною відсотків після перших ста тисяч продажів і до п’ятнадцяти відсотків, коли продадуть чверть мільйона примірників.
– Я ніколи не давав таких гарних умов для першої книги, – запротестував Аарон.
– Це не перша книга, а остання, одна-єдина.
– Гаразд, я погоджуюся, – здався Аарон, – але за однієї умови.
Гаррі чекав.
– Коли книга вийде, ви здійсните авторський тур, адже громадськості буде цікаво дізнатися, як вам вдалося вивезти рукопис із Радянського Союзу.
Гаррі ствердно кивнув, двоє чоловіків підвелись і потисли навзаєм руки. Іще щось спільне було в Аарона з батьком: рукостискання було цілком достатньо, щоб визнати угоду закритою. У контракті Гінзбурґа не було варіантів вийти з неї.
– І поки ви тут, мені потрібно укласти новий контракт на три наступні книжки із серії про Вільяма Ворвіка.
– На тих же умовах, що й Бабакова, – сказав Гаррі.
– А це чому, він також буде їх писати?
Чоловіки засміялися, перш ніж потиснути одне одному руку вдруге.
– Хто видає «Дядька Джо» в Англії? – поцікавився Аарон, сідаючи в крісло.
– Біллі Коллінз. Ми уклали з ним угоду минулого тижня.
– На тих самих умовах?
– Навіщо вам знати? Майте на увазі, коли я повернусь додому, він поставить мені те саме запитання.
– Й отримає таку ж відповідь, без сумніву. Тепер, Гаррі, коли ваші умови не можуть бути ще кращими, мені треба конфіденційно поговорити з вами на іншу тему.
Гаррі відкинувся на спинку фотеля.
– Я завжди хотів, щоб «Вікінґ» об’єднався з якимось видавництвом, яке друкує літературу в м’якій обкладинці, щоб мені не доводилося щоразу укладати окремі угоди. Кілька компаній уже пішли цим шляхом, я впевнений, ви це знаєте.
– Але якщо мене не зраджує пам’ять, ваш батько завжди виступав проти цієї ідеї. Він боявся, що це задушить його незалежність.
– Він і досі так вважає. Але він більше не директор, а я вирішив, що настав час підняти ставки. Нещодавно мені зробив привабливу пропозицію Рекс Малберрі з «Малберрі-хаус».
– «Старий порядок відходить, поступаючись місцем новому».
– Нагадайте мені, звідки це.
– Теннісон[9]. «Смерть Артура».
– Отже, ви готові поступитися місцем новому?
– Хоча я і не знаю Рекса Малберрі, з радістю підтримую ваше рішення, – промовив Гаррі.
– Гаразд. Тоді мені негайно підготують обидва контракти. Якщо зможете вмовити пані Бабакову підписати свій, я підготую ваш до повернення з Пітсбурґа.
– Вона, мабуть, чинитиме опір отриманню авансу або навіть роялті, тому я буду змушений нагадати їй останні слова Анатолія перед тим, як його витягли з камери: «Переконайтесь, щоб Олена витратила решту свого життя в тюрмі іншого типу».
– Це, мабуть, такий виверт.
– Можливо. Але я знаю, що вона все ще вважає своїм обов’язком зазнавати тих самих злиднів, що і її чоловік.
– Тоді необхідно їй пояснити, що ми не можемо видати книгу, якщо вона не підпише контракт.
– Контракт вона підпише, але лише тому, що хоче, щоб увесь світ знав правду про Йосифа Сталіна. Але не впевнений, що вона коли-небудь обміняє чек.
– Спробуйте застосувати свій непереборний шарм Кліфтона, – підвівся з-за столу Аарон. – Пообідаємо?
– В Єльському клубі?
– Аж ніяк. Тато досі харчується там щодня, а я не хочу, щоб він дізнався, що я задумав.
* * *
Гаррі рідко читав ділову вкладку будь-якої газети, але сьогодні зробив виняток. «Нью-Йорк таймс» присвятила об’єднанню «Вікінґ-прес» і «Малберрі-хаус» половину шпальти поряд із світлиною, на якій Аарон тисне руку Рексу Малберрі.
«Вікінґ» отримував тридцять чотири відсотки нової компанії, тоді як «Малберрі» набагато більше – шістдесят шість відсотків. Коли кореспондент «Таймс» запитав в Аарона, як до цієї угоди ставиться його батько, він відповів: «Кертіс Малберрі і мій батько були близькими друзями упродовж багатьох років. Я дуже радий, що налагодив партнерські стосунки з його сином, і сподіваюся на таку ж довгу та плідну співпрацю».
– Дякую, – сказав Гаррі, коли офіціант налив йому другу філіжанку кави.
Він глянув у вікно, помітивши, як хмарочоси Мангеттена дедалі меншають в той час, коли потяг продовжував мчати до Пітсбурґа.
Гаррі відкинувся на спинку сидіння, склепив повіки й подумав про свою зустріч із Оленою Бабаковою. Він лише сподівався, що вона виконає бажання свого чоловіка. Тож намагався пригадати точні слова Анатолія.
* * *
Аарон Гінзбурґ піднявся рано, схвильований перспективою свого першого дня на посаді заступника директора нової компанії.
– «Вікінґ-Малберрі», – пробурмотів він у дзеркало для гоління. Йому сподобалося, як це звучить.
Перша зустріч того дня була призначена на дванадцяту годину, коли Гаррі мав повідомити про результати свого візиту до пані Бабакової. Аарон планував видати «Дядька Джо» у квітні і був радий, що Гаррі погодився поїхати в турне. Після легкого сніданку – тости й оксфордська мармуляда, яйце, варене три хвилини, й горнятко чаю «Граф Ґрей» – Аарон удруге прочитав статтю у «Нью-Йорк таймс». Він визнав, що деталі його домовленості з Рексом Малберрі висвітлені достовірно, і був радий переконатися, що його новий партнер повторює те саме, що багато разів казав і Аарону: «Я пишаюся тим, що об’єднався з видавництвом, яке має такі чудові літературні традиції».
Оскільки був ясний погідний ранок, Аарон вирішив пройтися на роботу пішки й насолодитися думкою про те, що розпочинає життя заново.
Він замислився, скільки часу мине, перш ніж його батько визнає, що син ухвалив правильне рішення, якщо компанія зможе грати у вищій лізі. Чоловік перейшов дорогу й опинився на Сьомій авеню, і його посмішка ширилася з кожним кроком. Підходячи до знайомої будівлі, він помітив двох шикарно вдягнених швейцарів, які стовбичили біля входу. Такі витрати його батько не схвалив би. Один із чоловіків ступив крок уперед і віддав честь.
– Доброго ранку, пане Гінзбурґ, – Аарон був вражений, що вони знають його ім’я. – Нам доручено, сер, не пускати вас усередину.
Аарон остовпів.
– Але це якась помилка, – врешті-решт спромігся сказати він. – Я заступник директора компанії.
– Даруйте, сер, але такі маємо вказівки, – озвався й другий охоронець, ступивши вперед, аби перекрити йому шлях.
– Але це якась помилка, – повторив Аарон.
– Ніякої помилки немає, сер. Вказівки були вкрай чіткими. Якщо ви спробуєте увійти до будівлі, ми маємо запобігти цьому.
Аарон трохи повагався, перш ніж відступити. Він витріщився на нещодавно викарбувану вивіску, на якій красувалася назва «Вікінґ-Малберрі», а потім ще раз спробував увійти до будівлі, але швейцари не поступилися ні на дюйм. Тож неохоче відійшов, гукнув таксі й назвав водієві свою домашню адресу.
– Пояснення мало бути простим, – казав видавець собі, коли таксі під’їжджало до 67-ї вулиці.
Опинившись у своєму помешканні, Аарон узяв слухавку й набрав номер, який не треба було довго шукати.
– Доброго ранку, «Вікінґ-Малберрі», чим можу вам допомогти?
– З’єднайте мене з Рексом Малберрі, будь ласка.
– Хто питає?
– Аарон Гінзбурґ.
Він почув клацання, і миттю пізніше інший голос промовив:
– Приймальня директора.
– Це Аарон Гінзбурґ. Покличте мені Рекса.
– Пан Малберрі зараз на зустрічі.
– Тоді викличте його звідти! – звелів Аарон, нервуючи.
Ще одне клацання, короткі гудки. Він набрав номер іще раз, але цього разу не дістався далі комутатора. Впавши у найближче крісло, чоловік спробував дати лад думкам. Минув ще якийсь час, перш ніж він знову взяв слухавку.
– «Фрідман, Фрідман і Яблонський», – озвався голос.
– Це Аарон Гінзбурґ. Мені потрібно погомоніти з Леонардом Фрідманом.
Його негайно ж з’єднали зі старшим партнером. Аарон неквапливо розповів, що сталося, коли він з’явився у своєму офісі цього ранку, і про результат двох наступних телефонних дзвінків.