* * *
Гаррі зрадів, коли побачив, як його шваґер привітно базікає з Ґріффом Гаскінсом, агентом Лейбористської партії від Бристольських доків. Можливо, хитрий старий лис усе ж зумів переконати Джайлза рухатися вперед, незважаючи на отруйне втручання майора Фішера. Врешті-решт, Джайлз зміг довести, що цей лист пересичений напівправдою і явно має ознаки зведення рахунків.
– Тож ти нарешті прийняв рішення про довибори? – запитав Гаррі, коли Джайлз відірвався від Ґріффа, щоб приєднатися до нього.
– У мене не було іншого вибору, – визнав Джайлз. – Два розлучення та стосунки зі східнонімецькою жінкою, котра може виявитися шпигункою Штазі, не роблять із мене ідеального кандидата.
– Але преса, схоже, переконана, що ким би не був кандидат від лейбористів, він, без сумніву, здобуде переконливу перемогу, доки теперішній уряд торі залишається таким непопулярним.
– Не преса й навіть не електорат обиратимуть кандидата, а група чоловіків і жінок, котрі входять до місцевої комісії з відбору, і можу сказати, Гаррі, що немає нічого більш консервативного, ніж ця комісія лейбористів.
– Я все ще впевнений, що вони підтримають тебе тепер, коли дізналися правду. Чому б тобі не кинути шапку на ринг і нехай вони вирішують?
– Я цього не зроблю, адже якщо вони мене запитають, як я ставлюся до Карін, відповідь може їм не сподобатися.
* * *
– Велика честь для мене бути запрошеним на таку чудову подію, пані Кліфтон.
– Для мене теж велика честь познайомитися з вами, Хакіме, ваше ім’я було одним із перших у списку гостей. Ніхто не міг би зробити більше для Себастьяна, а після цього вельми неприємного досвіду з Едріеном Слоуном я назавжди залишуся у вас в боргу, адже знаю, що ваші співвітчизники таким не легковажать.
– Варто знати, хто ваші друзі, коли ви проводите стільки часу, зиркаючи через плече, пані Кліфтон.
– Емма, – виправила вона. – А скажіть-но, Хакіме, що саме ви бачите, коли зиркаєте через плече?
– Нечестиву трійцю, яка, підозрюю, планує воскреснути з мертвих і ще раз спробувати взяти під свій контроль «Фартинґс», а можливо, навіть і компанію Беррінґтонів.
– Але Меллор і Ноулс більше не члени правління компанії, а Слоун позбувся навіть тієї дрібки репутації, яку мав у Сіті.
– Це правда, але це не завадило їм створити нову компанію.
– «Меллор тревел»?
– Не думаю, що вони рекомендують своїм клієнтам замовити відпочинок у «Судноплавній компанії Беррінґтонів».
– Ми виживемо, – запевнила Емма.
– І припускаю, що ви вже знаєте, що леді Вірджинія Фенвік розглядає варіанти продажу своїх акцій компанії Беррінґтонів? Мої шпигуни мені доповіли, що зараз їй трохи бракує грошей.
– Справді? Ну, я б не хотіла, щоб ці акції потрапили в чужі руки.
– Немає потреби турбуватися про це, Еммо. Я вже доручив Себастьяну придбати їх, щойно вони з’являться на ринку. Будьте певні, якщо хтось навіть замислиться про те, щоб знову напасти на вас, Хакім Бішара та його караван верблюдів будуть у вашому розпорядженні.
* * *
– Це Дікінс, чи не так? – уточнила Мейзі, коли якийсь худий чолов’яга середнього віку з передчасно посивілим волоссям підійшов до неї, щоб віддати шану.
Він був одягнений у костюм, який залишився, мабуть, ще зі шкільних років.
– Мені лестить те, що ви мене пам’ятаєте, пані Кліфтон.
– Як я могла тебе забути? Зрештою, Гаррі ніколи не втомлювався мені нагадувати: «Дікінс вчиться у моєму класі, але, чесно кажучи, він у вищому класі».
– І я довів, що маю рацію, мамо, – втрутився Гаррі, приєднуючись до них. – Адже Дікінс зараз професор кафедри грецької мови в Оксфорді. І, як і я, він загадково зник під час війни. Але поки я сидів у буцегарні, він ховався у місці під назвою Блечлі-парк[4]. І він ніколи не розповідав, що відбувалося за тими вкритими мохом стінами.
– І сумніваюся, що він коли-небудь це зробить, – докинула Мейзі, уважніше придивляючись до Дікінса.
– Ви коли-небудь бачили «Трьох дурнів»[5]? – запитав Джайлз, раптово з’являючись поруч із Дікінсом.
– Яка вистава? – поцікавився Гаррі.
– «Дванадцята ніч», – сказав Джайлз.
– Непогано, а який персонаж промовляє ці слова і кому?
– Блазень – серу Андреа Трясу.
– А кому ще?
– Серу Тобіо Гику.
– Вражає, – зауважив Дікінс, посміхаючись своєму давньому приятелю, – але, для альфи й омеґи, яка дія і яка сцена?
Джайлз замовк.
– Дія друга, сцена третя, – підказав Гаррі. – А ви помітили помилку в одному слові?
– Ви ніколи не бачили цієї вистави?[6] – здивувалася Мейзі.
Усі троє замовкли, поки не підійшла Емма й не сказала:
– Припиніть викаблучуватися. Це не зустріч давніх друзів.
– Вона завжди любила проявляти владу, – сказав Джайлз, коли давні шкільні друзі пішли спілкуватися з іншими гостями.
– Коли жінка виявляє потяг до керівництва, – мовила Мейзі, – її відразу ж беруть на кпини, а коли чоловік робить те саме, його вважають рішучим і природженим лідером.
– Так було вже двічі, – підтвердила Емма. – Можливо, нам варто щось із цим зробити.
– Ти вже зробила, люба.
* * *
Після від’їзду останнього гостя Гаррі з Еммою проводжали Мейзі назад до котеджу.
– Спасибі за другий найщасливіший день у моєму житті, – подякувала Мейзі.
– У своїй промові, мамо, – нагадав Гаррі, – ти сказала, що саме сьогодні найщасливіший день у твоєму житті.
– Ні, це не зовсім так, – відповіла Мейзі. – Це зарезервовано на той день, коли я помираючи знатиму, що ти все ще живий.
5
Гаррі завжди насолоджувався візитами до свого нью-йоркського видавця, але якось замислився, чи не змінилося щось відтоді, коли Аарон Гінзбурґ перебрав від батька посаду директора.
Він виїхав ліфтом на сьомий поверх, а коли двері розсунулися, виявив там Крісті, терплячу секретарку іще Гарольда Гінсбурґа-старшого, котра чекала на нього. Принаймні це не змінилося. Крісті прудко провела його коридором до кабінету директора. Тихо постукала у двері перед тим, як відчинити їх, і дозволила Гаррі увійти в інший світ.
Аарон, як і його батько раніше, вважав помилкою канцелярії Всевишнього, що не народився по інший бік Атлантики. На ньому був двобортний костюм у смужку, мабуть пошитий на Севіл-роу[7], біла сорочка з накрохмаленим комірцем і краватка в кольорах Єлю. Гаррі можна було пробачити за думку, що Аарон – клон батька. Видавець вийшов з-за столу, щоб привітати свого улюбленого автора.
За ці роки вони стали друзями, і щойно Гаррі сів у старовинний шкіряний фотель з іншого боку великого письмового стола видавця, він кілька хвилин придивлявся до знайомого інтер’єру. Стіни, обшиті дубовими панелями, на яких усе ще висіли світлини в техніці сепії: Гемінґвей, Фолкнер, Бакен, Фіцджеральд, Ґрін, а віднедавна і Сол Беллоу[8]. Гаррі стало цікаво, чи зможе він коли-небудь приєднатися до них. Він уже випередив накладами більшість авторів на цій стіні, але Гінзбурґи не вимірювали успіх самими продажами.
– Вітаю, Гаррі! – той самий теплий і щирий голос. – Ви знову номер один. Вільям Ворвік стає популярнішим із кожною наступною книжкою, а прочитавши одкровення Бабакова про те, що Хрущов брав участь у вбивстві Сталіна, не можу дочекатися публікації «Дядька Джо». Я впевнений, що ця книга також посяде перше місце, хоч і в списку документальної літератури.
– Це справді дивовижна праця, – погодився Гаррі. – Мені б хотілося, щоб це написав я.
– Підозрюю, що ви написали багато з цього, – зауважив Аарон, – бо виявляю вашу руку майже на кожній сторінці.
– Кожне слово – авторства Анатолія. Я не що інше, як його вірний драгоман.
– Якщо хочете так вважати, то це мені лише на користь. Однак ваші найзатятіші шанувальники можуть помітити, як часто повторюється ваш стиль і лексика.
– Тоді нам обом доведеться триматися однієї лінії, чи не так?
– Якщо ви так хочете…
– Я так хочу, – твердо промовив Гаррі.
Аарон ствердно кивнув.
– Я склав контракт на «Дядька Джо», який вимагатиме підпису пані Бабакової як представниці свого чоловіка. Я готовий запропонувати їй аванс у сто тисяч доларів при підписанні плюс десять відсотків роялті.