– Тож ваш батько весь час мав рацію.
– Що ви маєте на увазі?
– Рукостискання завжди було достатньо для Кертіса Малберрі, але коли ви маєте справу з його сином Рексом, слід переконатися, що ви прочитали написане дрібним шрифтом.
– Ви припускаєте, що рація на боці Малберрі?
– Звісно ж, ні, – сказав Фрідман, – лише закон. Поки контролюватиме шістдесят шість відсотків акцій компанії, він може диктувати свої умови. Ми вас попереджали про права міноритарних акціонерів, але ви були впевнені, що це не стане проблемою. Хоча змушений визнати, що просто вражений швидкістю, з якою Малберрі скористався своєю позицією.
Після того як Фрідман витлумачив своєму клієнту відповідні нюанси контракту, Аарон пошкодував, що вивчав не право в Гарварді, а історію в Єлі.
– Тим не менш, – сказав адвокат, – нам вдалося додати пункт 19А, про що Малберрі, безумовно, буде жалкувати до кінця свого життя.
– Чому пункт 19А такий важливий?
Коли Фрідман напрочуд детально пояснив значення пункту про вихід із справи, Аарон відклав слухавку і підійшов до шафи з трунками. Він налив собі віскі – вперше у своєму житті до полудня. Дванадцятої години, часу його зустрічі з Гаррі. Видавець глянув на годинник: 11.38. Відтак відклав напій і вибіг із помешкання.
Він проклинав повільний ліфт, коли спускався на перший поверх, відсував решітку і вибігав на вулицю. Чоловік гукнув таксі, на П’ятій авеню із цим ніколи не виникало проблем, але, опинившись на Третій авеню, Аарон потрапив у неминучий корок. Світло, здавалося, ставало червоним саме тоді, коли таксі опинялося першим у черзі. Коли вони зупинилися на наступному світлофорі, Аарон подав водієві п’ятидоларову банкноту й вибрався назовні. Він пробіг останні два квартали, ухиляючись від автівок й не звертаючи уваги на клаксони.
Двоє швейцарів усе ще стояли біля будівлі, ніби очікували його повернення. Аарон на ходу глянув на годинник: за чотири хвилини дванадцята. Він молився, щоб Гаррі запізнився. Та Гаррі ніколи не запізнювався. Видавець побачив його, коли той крокував у його напрямку, приблизно за сотню ярдів попереду, і дістався до дверей будівлі буквально за хвилину до Аарона. Швейцари відсторонилися, дозволяючи йому зайти. Письменника явно чекали.
– Гаррі! Гаррі! – загукав Аарон за кілька кроків від вхідних дверей, але Гаррі вже зайшов досередини. – Гаррі! – знову заволав Аарон, добігши до входу, але обидва швейцари ступили вперед і перекрили йому шлях, як тільки Гаррі зайшов у ліфт.
* * *
Коли двері ліфта відчинилися, Гаррі з подивом виявив, що його не чекає Крісті. «Смішно, як людина до чогось звикає, – подумав він, – і сприймає це як належне». Він підійшов до стійки реєстрації та повідомив незнайомій молодій жінці своє ім’я.
– У мене зустріч із Аароном Гінзбурґом.
Вона перевірила свій список.
– Так, ваша зустріч із директором о дванадцятій, пане Кліфтон. Ви знайдете його у старому кабінеті пана Гінзбурґа.
– Його старому кабінеті? – повторив Гаррі, не спроможний приховати своє здивування.
– Атож, кімната в дальньому кінці коридору.
– Я знаю, де це, – відповів Гаррі, перш ніж рушити до кабінету Аарона.
Він постукав у двері й зачекав.
– Заходьте, – запросив голос, якого він не впізнав.
Гаррі відчинив двері й одразу ж припустив, що помилився кімнатою. Стіни були позбавлені чудових дубових панелей, а світлини видатних авторів замінив набір яскравих репродукцій. Чоловік, із котрим він іще ніколи не зустрічався, але якого впізнав по світлині в ранковій «Нью-Йорк таймс», підвівся з-за столу й простягнув гостю руку.
– Рекс Малберрі. Радий нарешті познайомитися, Гаррі.
– Доброго ранку, пане Малберрі, – привітався Гаррі. – У мене призначена зустріч із моїм видавцем Аароном Гінзбурґом.
– Боюся, що Аарон тут більше не працює, – сказав Малберрі. – Я директор нової компанії, і правління вирішило, що настав час внести у «Вікінґ» радикальні зміни. Але запевняю, що дуже шаную вашу працю.
– Отже, ви шанувальник Вільяма Ворвіка? – запитав Гаррі.
– Авжеж, я шанувальник Вільяма. Сідайте. – Гаррі неохоче сів навпроти нового голови. – Я саме переглядав ваш останній контракт, який, я впевнений, ви визнаєте щедрішим за звичними видавничими стандартами.
– Я публікувався лише у «Вікінґу», тому не маю з чим порівнювати.
– І, звісно, ми виконаємо останній контракт Аарона щодо серії про Вільяма Ворвіка, а також контракт на «Дядька Джо».
Гаррі спробував уявити, що зробив би Себастьян за таких обставин, позаяк контракт на «Дядька Джо», який після довгих вмовлянь підписала Олена Бабакова, лежав у внутрішній кишені його піджака.
– Аарон погодився підготувати новий контракт на три книжки, який я мав намір підписати з ним сьогодні, – сказав він, тягнучи час.
– Так, він у мене, – підтвердив Малберрі. – Буде кілька незначних коригувань, жодне з яких не має істотного значення, – додав він і підсунув контракт через стіл.
Гаррі перегорнув останню сторінку, щоб знайти підпис Рекса Малберрі на пунктирній лінії. Він дістав авторучку – подарунок від Аарона – відгвинтив ковпачок і поглянув на слова «Від імені автора». І завагався, перш ніж сказати перше, що спало йому на думку:
– Мені потрібно в туалет. Я приїхав просто з Центрального вокзалу, позаяк не хотів запізнитися.
Малберрі удавано посміхнувся, коли Гаррі поклав елегантний «паркер» на стіл біля контракту.
– Я ненадовго, – додав Гаррі, підвівся і невимушено вийшов із кабінету.
Письменник зачинив за собою двері, шпарко пройшов коридором, проминув стійку реєстрації і не зупинявся, доки не дістався до коридору, де заскочив у ліфт. Коли двері знову відчинилися на першому поверсі, гість змішався з офісними працівниками, які вибиралися з будівлі на обідню перерву. Поглянув на двох швейцарів, але вони навіть не глипнули на нього, коли він пройшов повз них. Здавалося, їхні погляди зосередилися на тому, хто стояв, як сторожовий пес, на протилежному боці вулиці. Гаррі повернувся до Аарона спиною й гукнув таксі.
– Куди?
– Я ще не впевнений, – сказав Гаррі, – але ви можете під’їхати он на той ріг вулиці і забрати пана, який там стоїть?
Таксі зупинилося на іншому боці вулиці. Гаррі опустив скло.
– Стрибайте сюди! – гукнув він.
Аарон підозріло зазирнув досередини, але, побачивши Гаррі, хутко приєднався до нього на задньому сидінні.
– Ви підписали контракт? – такими були перші його слова.
– Ні, не підписав.
– А як щодо контракту Бабакова?
– Він досі в мене, – сказав Гаррі й торкнувся внутрішньої кишені свого піджака.
– Тоді ми на коні.
– Ще ні. Я переконав пані Бабакову, що вона має обміняти чек «Вікінґа» на сто тисяч доларів.
– Рятуйте! – застогнав Аарон.
– Куди їдемо? – знову запитав таксист.
– Центральний вокзал, – звелів Гаррі.
– А ви не можете просто зателефонувати їй? – поцікавився Аарон.
– У неї немає телефону.
6
– Це вперше я дізналася, що ти робиш щось непристойне, – зауважила Емма, наливаючи собі другу філіжанку кави.
– Але це, безумовно, справедливо з точки зору моралі, – виправдовувався Гаррі. – Врешті-решт, мета завжди виправдовувала засоби.
– Дуже сумнівно. Не забувай, що пані Бабакова вже підписала контракт і прийняла чек до оплати.
– Але вона його не обготівкувала й у будь-якому разі була впевнена, що книгу Анатолія видасть «Вікінґ».
– І він видав би.
– Але не Аарон Гінзбурґ, із яким вона уклала угоду.
– Суддя Вищого суду міг би визнати це цікавою юридичною колізією. А хто тоді видаватиме Вільяма Ворвіка, якщо тепер ти вже не з «Вікінґом»?
– «Гінзбурґ-прес». Ми з Анатолієм станемо першими авторами нового видавництва, й Аарон подарує мені нову авторучку.
– Нову авторучку?
– Це довга історія, яку розповім, коли ти повернешся із засідання правління, – мовив Гаррі, розбиваючи вершечок яйця.
– Я все ще дивуюся, як це Малберрі не врахував, що Аарон може створити власне видавництво, і не включив цей пункт у документ про злиття, який забороняє викрадати авторів «Вікінґа».