Всего за 219 руб. Купить полную версию
Нове потрясіння чекало на мене, коли замість звичайного інтер’єру будинку мої очі уздріли безкрайній піщаний пляж. Велетенська дюна розділяла океан, і по обидва боки від неї панували ворожі стихії. Ліворуч велично здіймалося море з великими зеленими хвилями, що мирно перекочувалися під сліпучим сонцем; щось у сяйві сонця і його розташуванні збентежило мене, однак я досі не можу сказати, що це було… Праворуч води світлішали: їхню спокійну блакить відтіняло похмуре небо, що нависло над ними. Із цього боку берег дюни здавався швидше білим, ніж червонястим.
Краєвид суходолу змусив мене неабияк здивуватися: нічого з густої рослинності, яка вкривала острів, не було схоже на бачене мною досі. Гаряче повітря та яскравість зелені схиляли до думки про близькість до екватора, проте, крім всюдисущих пальм, мій погляд не знаходив жодної знайомої тропічної рослини. Оселя, яку я щойно покинув, виявилася дуже малою – трохи більшою за котедж. Її архітектурний стиль був надприродною сумішшю західних і східних форм: по кутках застигли мармурові коринфські колони, на даху з червоної черепиці височіла китайська пагода. Від дверей простяглася доріжка напрочуд білого піску, близько чотирьох футів завширшки; обабіч неї гойдалися пальми та незнайомі квіти. Витягнувшись уздовж білого берега, доріжка провадила у глиб острова, перетинаючи високий піщаний бархан. Усе моє єство охопила жага припустити уздовж цієї дороговказної стежини, ніби невідомий зловісний дух води переслідував мене. Після невеликого підйому я досягнув вершечка піщаного гребеня; за моєю спиною залишився і котедж, і збурені води; зелене море по один і синє море по інший бік дюни, й невимовлене прокляття, що опускалося над ними. Я ніколи не обертався назад, хіба у снах… Кинувши останній погляд, я рішуче подався у глиб острова, що розкинувся переді мною.
Стежка, як я вже казав, тяглася уздовж світлого берега. Попереду та праворуч розкинулася чудова долина, вкрита хиткими заростями тропічних трав, вищими за людський зріст. На самому обрії виділялася величезна пальма, листя якої зачаровувало і, здавалося, кликало мене. До цього часу мій страх уже розвіявся, однак варто було мені зупинитися і в знемозі присісти на стежку, безцільно пересипаючи в долонях теплий пісок, як нове раптове відчуття тривоги охопило мене. Щось невимовно небезпечне причаїлося у шарудінні високої трави, посилюючи зловісний гуркіт, що долинав із моря, і я схопився, вигукуючи гучно та недолуго:
– Хто тут? Хто мене лякає?
У пам’яті спливла давня класична історія про тигра, яку я читав колись у дитинстві. Редьярд Кіплінґ, так звали її творця, якого я згадав із неймовірними зусиллями, анітрохи не дивуючись гротескності порівняння його з давніми класиками. Маючи намір негайно розшукати цю книгу, я був готовий повертати назад до котеджу, проте власна розсудливість і заклик пальми зупинили мене.
Не знаю, чи було в моїх силах опиратися чарівному поклику пальми: бажання досягти її запанувало над усіма моїми іншими почуттями. Зійшовши зі стежки, я став дертися навкарачки схилом долини, незважаючи на страх перед зміями, які могли ховатися у траві. Іноді гуркіт моря ставав нестерпним, зливаючись із підступним шелестом неймовірних трав, і я часто зупинявся, у розпачі затуляючи вуха руками, але звук не відступав. Здавалося, минули епохи, перш ніж я доповз до пальми і ліг у її рятівній тіні.
Нові події, що трапилися після цього, наповнили мою душу суперечливими відчуттями жаху та захоплення: мене аж тіпає, коли згадую чи переказую їх. Заледве я влаштувався під розлогим листям, як переді мною виникло маля небаченої краси. Наділена рисами янгола та фавна, ця дивна істота, здавалося, випромінювала сяйво у густій тіні дерева. Маля усміхнулося і простягло руку, але перш ніж я підвівся й озвався, повітря пронизала дивна мелодія, яку виконував хор невидимих співаків. Високі та низькі ноти зливалися в ефірній гармонії. До цього часу сонце вже опустилося за обрій, і в сутінках я побачив променистий ореол навколо голови дитини. Кришталевим голоском вона звернулася до мене:
– Це кінець мандрівки. Ми зійшли із сяйливих зірок, щоб забрати тебе та перенести до щасливого міста Тело за потоками Арінуріан.
Поки маля промовляло, я розрізнив м’яке сяйво між листям пальми та піднявся з землі, щоб привітати співаків, чиї голоси щойно почув. Це були боги – він і вона, бо такої краси не мають прості смертні. Вони взяли мене за руки та покликали:
– Ходімо з нами, адже ти чув наші голоси. За Чумацьким Шляхом і потоками Аренід є бурштинові міста, блискучі куполи яких віддзеркалюють зорі. Хвилі блакитних річок несуть наші кораблі до Кітаріона Семи Сонць, де не вмирають молодість, врода та щастя. Лише богам дозволяють жити у блакитних річках Телу, але серед них будеш жити і ти.
Слухаючи, немов зачарований, їхні голоси, я набагато пізніше усвідомив зміну в своєму оточенні. Пальма, яка донедавна вкривала тінню моє втомлене тіло, опинилася тепер на певній відстані й була значно нижчою за мене. Розлучившись із земним тяжінням, я ширяв у повітрі в супроводі світлого сонму повитих виноградними лозами парубків і дівчат із розвіяним за вітром волоссям і щасливими обличчями. Ми повільно линули, нас підхопив ніжний бриз, що підіймався не з Землі, а із золотистої туманності, і маля прошепотіло мені, що я не повинен озиратися назад, на сферу, яку щойно покинув. Юнаки та юнки співали чудових пісень під акомпанемент лютень, і я почувався зануреним у щастя і спокій, недоступні в минулому житті, коли вторгнення єдиного звуку вмить змінило мою долю і зруйнувало душу. Немов у глузливій демонічний злагоді, крізь дивовижні переливи лютень пробилося далеке бухкання невидимого океану. Щойно відгомін похмурих валів торкнувся мого слуху, я враз забув усі попередження дитини і поглянув униз на приречену планету.
Крізь хвилі ефіру я бачив, як обертається проклята Земля, обертається вічно, з бурхливими морями, що гнівно гризли дикі пустельні береги та розбивали піну об примарні вежі покинутих міст. У страшному місячному сяйві застигли ландшафти, яких мені не до снаги описати і які важко забути: пустелі мертво-сірої глини та руїни на місці колись багатолюдних долин і селищ; вири збурених вод на місці, де колись височіли могутні замки моїх пращурів. Навколо полюсів клекотіли болота смердючих папоротей і міазми випарів, що шипіли під натиском нескінченних навал хвиль, які вихлюпувались і рвалися з глибин, що сіпалися. Оглушливий гуркіт розколов ніч, і в пустелі пустель виникла паруюча розщелина. Темний океан продовжував пінитися та клекотіти, пожираючи пустелю ущелиною, що розросталася навсібіч. Не залишилося землі, крім грудок глини, що провалювалися у запінений океан.
І раптом мені здалося, що збурені води злякалися; ніби розгніваний бог пекла погрожував невгамовним хвилям, які вже нічого не могли вдіяти. Пустельна твердиня випила фатальну чашу: океан поглинув її залишки і влився у запалену вирву, одразу віддаючи все завойоване. Стікаючи з поверхні затоплених земель, він знову сіяв смерть і руйнацію. Вода, що повільно сочилася, відкривала похмурі таємниці століть, коли час був молодий, а боги ще не народилися. Поверх хвиль спиналися порослі водоростями гострі шпилі. Місяць запалив бліді лілії світла на мертвому Лондоні. Париж піднявся зі своєї сирої могили, щоб обсипатися зоряним пилом. За ними здіймалися нові шпилі та масиви, могутніші та давніші, які належали невідомим расам.