Всего за 219 руб. Купить полную версию
Однак у Всесвіті є не лише отрута, але й бальзами, і цей бальзам – непент[2], напій, що дає забуття. У позамежності жаху тієї миті я забув, що ж так злякало мене, і вибух чорних спогадів розвіявся у сум’ятті образів, що вторили один одному. Неначе уві сні, я зник із заселеної примарами проклятої будівлі і щодуху помчав під місяцем геть.
Повернувшись за цвинтарну огорожу до мармуру плит і колон і зійшовши сходами вниз, я виявив, що кам’яне віко люка підняти неможливо, але не засмутився, бо ненавидів цей віковічний замок і дерева. Тепер разом із гоулами – глумливими насмішниками – я можу осідлати північний вітер, а вдень веселитися серед катакомб Нефрен-Ка у невідомій долині Хадот на Нілі. Я знаю, що світло – не для мене, якщо тільки це не світло місяця над скельними гробницями Ніба, і радість не для мене, якщо тільки це не безіменні веселощі, присвячені Нітокріс під Великої пірамідою; проте мені, знову ошалілому та вільному, майже приємна гіркота відчуження.
Бо хоча непент і впокоїв мене, я назавжди збагнув, що я сторонній, чужий у цьому столітті і серед тих, хто іще вважає себе людьми. Я це знаю відтоді, коли моя рука простяглася до того монстра у величезній позолоченій рамі, – мої пальці торкнулися холодної і непоступливої поверхні дзеркала…
Хаос, що крадеться
(У співавторстві з Вініфред Вірджинією Джексон)
Про задоволення та страждання, які люди отримують від уживання опіуму, написали чимало книг. Захоплення й жахіття Де Квінсі та штучний рай Бодлера збережені й викладені з умінням, яке робить їх безсмертними; тому світ чудово обізнаний про принади та лячні таємниці тих примарних реалій, в яких тоне захоплений мрійник. Але скільки б не торочили, іще жодна людина не наважилася проникнути у природу фантастичних видінь, що відкриваються уяві, ніхто навіть натяком не вказав напрямки невідомих шляхів, якими нездоланно тягне того, хто вживає наркотики.
У своїх снах Де Квінсі переносився до Азії, цієї обителі химерних тіней, чия давнина, що пережила безліч рас та епох, забирає молодість у людини; але піти далі він не наважувався. Ті ж, хто переступав фатальну межу, рідко звідти поверталися; і навіть повертаючись, вони або мовчали, або впадали в божевілля.
Я приймав опіум усього лише раз – у часи чуми, коли лікарі медикаментами намагалися тамувати агонію, вилікувати яку були неспроможні. Мені дісталася надмірна доза – лікар ледь тримався на ногах від напруги й утоми, а я вирушив у далеку мандрівку. Зрештою, я повернувся і залишився живий, але мої ночі з того часу були наповнені дивними спогадами, і я заборонив лікарям будь-коли знову давати мені цей наркотик.
Біль і бухкання у голові були зовсім нестерпними, коли мені дали опіум. Про майбутнє я не турбувався: втеча від болю за допомогою ліків, сну або смерті була моїм єдиним прагненням. Гарячковий стан не дозволяє точно встановити момент переміщення: мені здається, що це сталося одразу після того, як бухання перестало завдавати мені болю. Як я вже казав, мені дісталася надмірна доза, і моє сприйняття тієї миті було далеким від нормального. Відчуття падіння, дивно відокремлене від поняття тяжіння та спрямування, приголомшило мене. Підсвідомо я вловлював рух незліченного рою істот, нескінченно відмінних за своєю природою від людини, що кружляли навколо мене. Іноді мені здавалося, що я завис у порожнечі, а повз мене линуть всесвіти й епохи. Несподівано біль припинився, і бухкання почало сприйматися як якась зовнішня сила, що не знаходила відгуку всередині. Падіння також припинилося, поступившись місцем відчуттю тривожного та нетривалого спокою. Але варто було мені прислухатися, як оглушливе бухкання перетворилося на величезне неспокійне море, чиї злісні вали мордували невідомий пустельний берег. Цієї миті я розплющив очі.
Якийсь час предмети, що оточували мене, виглядали розмитими, наче зображення, яке втратило фокус, але поступово я виявив, що перебуваю сам-один у незнайомій, прекрасно прибраній кімнаті, освітленій безліччю вікон. Про точне місце свого перебування я не мав ані найменшого поняття, бо мої думки досі залишалися розпорошеними. Різнобарвні килими та шпалери; майстерно виготовлені столи, крісла, отоманки та канапи; ажурні вази й орнаменти справляли враження чогось екзотичного, хоча й не зовсім чужорідного. Але не речі заволоділи моєю свідомістю. Повільно, з важкою невідворотністю заповзаючи в розум та пригнічуючи інші враження, прийшов запаморочливий страх невідомості – страх тим більший, що я не міг збагнути його природу; всі мої почуття поглинуло відчуття небезпеки, що насувалася, – не смерть, але якась безіменна нечувана почвара, невимовно моторошна й огидна.
Тепер стало зрозуміло, що джерелом мого страху було приховане бухкання, безперервне відлуння якого шалено калатало в моєму стомленому мозку. Здавалося, що воно надходило іззовні і знизу кімнати, в якій я стояв: його глухі удари вигадливо перепліталися з жахливими образами, які породжувала моя уява. Якась моторошна істота причаїлася за оздобленими шовком стінами; у глибині стрілчастих вікон, що оточували мене, стискалися та уникали погляду його темні тіні. Намагаючись не визирати назовні, я знайшов фіранки й опустив їх; потім за допомогою кресала і трута, які побачив на одному з маленьких столиків, я запалив безліч лоївок, розставлених уздовж стін у витончених свічниках. Штучне світло й затулені вікна до певної міри заспокоїли мої нерви: єдине, від чого мені не вдалося відгородитися, було монотонне бухкання, яке заповнювало кімнату. Однак тепер, коли я почувався впевненіше, цей звук став настільки ж чарівним, наскільки лячним був раніше, і мною опанувало суперечливе бажання знайти його джерело. Відсунувши оксамитову фіранку в кутку кімнати, я побачив невеликий, багато оздоблений коридор, що закінчувався глибокою віконною нішею і різьбленими дверима. Усе моє єство нестримно вабило до цього вікна, тоді як кепсько усвідомлене передчуття, здавалося, з такою ж силою утримувало мене. Підійшовши ближче, я розрізнив удалині хаотичний вихор води, що розсипався пилом, щойно я визирав назовні.
Перед моїми очима постало видовище, недоступне досі жодному зі смертних; лише гарячкова фантазія або пекло опіуму могли породити його. Будівля, в яку я потрапив, височіла на крихітній ділянці суходолу, точніше на тому, що від неї лишилося. Триста футів прямовисної стіни відокремлювали мене від буранів водяного шаленства. Обабіч будівлі відкрилися свіжовимиті прірви червоної глини, тоді як важкі хвилі переді мною іще продовжували накочуватися і з моторошною розміреністю пожирати вцілілий клаптик землі. За милю або більше від стін підіймалися й опадали грізні вали щонайменше п’ятдесяти футів заввишки. Далі, біля самого виднокраю, хижими шуліками застигли темні хмари фантастичних форм. Темно-багряні, майже чорні хвилі чіплялися за податливі червонясті береги, немов якісь незграбні жадібні руки. Здавалося, злий дух води оголосив нещадну війну тверді, натхненний похмурим небом.
Оговтавшись нарешті від заціпеніння, в яке впав через це надприродне явище, я раптом виявив, що мої страхи були немарними. Поки я витріщався, берег помітно скулився, і залишалося зовсім небагато часу до тієї миті, коли підмита жорстокими валами будівля неминуче зануриться в темну безодню хвиль. Відвернувшись, я мимоволі поквапився у протилежний від вікна бік, знайшов дверцята й увійшов досередини, без вагань замкнувшись на ключ химерної форми, що стирчав у замковій щілині.