Всего за 219 руб. Купить полную версию
Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревіння та шипіння вод, що спадали у розщелину. Грозові хмари потіснила пара, що виходила із надр і щільною завісою огортала принишклу Землю. Її дихання обпікало мені обличчя та руки. Я зі страху озирнувся на своїх супутників, але вони зникли. Потім усе несподівано урвалося, і я не пригадаю нічого аж до тієї миті, коли очуняв, одужуючи на лікарняному ліжку. І тільки хмари пари, що вирвалися з пащі Плутона, приховували поверхню від погляду; вся твердиня сіпнулася у раптовій агонії божевільного гуркоту. Приголомшливий грім, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефір і далеко відкинули у холодну порожнечу нічне світило.
А коли дим розсіявся, я знову поглянув на Землю, але на тлі холодних глузливих зірок розрізнив лише помираюче Сонце та бліді лики скорботних планет, які оплакували свою сестру.
Страх, що зачаївся
I. Тінь на грубці
У ніч, коли я прямував до покинутого особняка на Горі Бур, аби збагнути, то що ж таке той зачаєний страх, в небі біснувався гуркіт грози. Я був не сам: пристрасть до всього надприродного та жахливого тоді ще не супроводжувала жагу того необачного ризику, яка згодом перетворила моє життя на нескінченний ланцюг небезпечних вчинків як у літературі, так і в житті. Зі мною були двійко відданих мужніх товаришів, котрих я закли5кав, коли настав відповідний час. Ці люди й раніше супроводжували мене у моїх небезпечних експедиціях – саме у таких супутниках я й мав потребу.
Ми покинули селище, дотримуючись найсуворішої конспірації, щоб не привертати увагу журналістів: ті так і кружляли навколо в надії щось винюхати після жаских подій минулого місяця, які назвали повзучою смертю. Згодом я шкодував, що уникав репортерів, бо їхня присутність могла б стати у нагоді. Якби вони взяли участь у нашому поході, мені не довелося б так довго самому зберігати ту жахливу таємницю зі страху, що мене визнають шаленцем або я збожеволію насправді. Тепер, нарешті дозволивши собі виговоритися, щоб не стати закінченим маніяком, маю жаль, що не зробив цього раніше. Адже лише я знаю, що таїть у собі ця безлюдна таємнича гора.
Проїхавши автомобілем кілька миль горбистою, порослою незайманим лісом місцевістю, ми опинилися біля підніжжя гори. У темряві ночі це місце виглядало іще зловіснішим, ніж удень, при звичному збіговиську зівак. Ми насилу стримувалися, щоб не ввімкнути фари, світло яких могло б привернути небажану увагу. Чимось незвичайним віяло від цього нічного краєвиду, і мені здається, що я мав би відчути якусь приховану небезпеку, навіть нічого не знаючи про ту жахливу подію, що трапилася тут. Жодної живої душі не було навколо, адже тварини, як ніхто, відчувають близькість смерті. Старі, понівечені блискавками дерева здавалися неприродно великими та покрученими, решта ж рослинності була напрочуд розкішною та щедрою. Дивні довгасті горбки та пагорби, що підіймалися над землею, подекуди глибоко скопаною, а де-не-де зарослою бур’яном, нагадували своїми обрисами гігантських змій і людські черепи.
Страх оселився на Горі Бур понад сто років тому. Про це я дізнався з газетної статті про страшну подію, яка вперше привернула увагу до невеликого селища у тій частині Катскілських гір[3], яку данці цивілізували лише трохи, ніби несамохіть, і пішли, залишивши після себе кілька нині вже зруйнованих часом будинків і розкиданих тут і там на схилах жалюгідних халуп скватерів[4]. Так звані нормальні люди сюди майже не навідувалися, пізніше, правда, у ці місця почали вчащати патрулі державної поліції, втім, не можна сказати, що занадто часто. Про страх, що зачаївся, місцеві жителі чули мало не з пелюшок. Навіть вибираючись за межі рідної місцини, ці напівкровки постійно торочать про нього своєю кострубатою говіркою, коли намагаються виміняти саморобні кошики на предмети першої необхідності, адже вони не вміють ані полювати дичину, ані вирощувати пшеницю, ані робити хоча б щось путнє.
Зачаєний страх улаштувався, за чутками, у відокремленому й покинутому маєтку Мартенсів, що стояв на вершині високого пологого пагорба, який мав здатність притягувати до себе грози й тому отримав назву Гори Бур. Уже понад сто років про цю стародавню кам’яницю, що розмістилася посеред невеликого гайочка, поширювали страшні чутки. Розповідали жахливі історії про мовчазну повзучу смерть, яка замешкала тут і вибирається на світ божий щоліта, і про якогось демона, що викрадає у темряві самотніх подорожніх. Іноді він забирав їх із собою, а іноді тут же безжально загризав на смерть. Стишивши голос, скватери розповідали й про криваві сліди, що вели до відокремленого особняка. Дехто вважав, що саме грім викликає зачаєний страх з його притулку, інші стверджували, що грім – це його голос.
Сторонні люди не вірили цим суперечливим вигадкам, та й опис самого демона, хоч і був вражаючим, також викликав сумніви. І все ж ніхто з фермерів і жителів найближчих селищ не сумнівався, що в маєтку Мартенсів оселилася нечиста сила. Вони наполегливо стояли на своєму, хоча жоден зі сміливців, котрі спробували самостійно перевірити їхні розповіді, сповнені жахливих подробиць, не знайшов в обійсті нічого підозрілого. Старі баби розповідали захопливі історії про примару самого Мартенса; згадували при цьому і його родину з їхньою спадкової рисою – різнобарвними очима, і злочинні вчинки цілого роду, які скінчилися нечуваним через оману вбивством і накликали на нього прокляття.
Особисто мене привабило сюди несподіване й жахливе підтвердження однієї з найнеймовірніших місцевих леґенд. Однієї літньої ночі після проливної грози всю околицю розбудив один фермер, котрий у паніці примчав до села. Незабаром уже всі волали та стогнали, анітрохи не сумніваючись, що на них суне біда. Ніхто ще не бачив на власні очі, але із зойків, що долинали з найближчого селища, усі второпали, що повзуча смерть з’явилася знову.
Уранці селяни разом із поліціянтами та скватерами, котрі аж тремтіли від переляку, пішли до лихого місця. За селом і справді пройшлася смерть. Після нищівного удару блискавки земля осіла, зруйнувавши кілька найстаріших будівель, проте така велика кількість людських жертв затьмарила всю матеріальну руйнацію. Із сімдесяти п’ятьох людей живим не залишився ніхто. Розкидана земля перемішалася з кров’ю та частинами людських тіл, на яких чітко виднілися сліди зубів і пазурів демона. Але дивна обставина: від місця цього страшного бойовиська не провадили жодні сліди. Поліція дійшла висновку, що тут побував якийсь жахливий звір. Тепер уже ніхто не намагався вважати цей загадковий злочин злодійським убивством, звичним у таких примітивних спільнотах. Ця версія, щоправда, виникла знову, коли з’ясувалося, що серед мертвих відсутні останки двадцяти п’ятьох осіб, але тоді виникало запитання, як ці двадцять п’ятеро зуміли винищити вдвічі більшу за себе кількість людей? Зрештою, вирішили, що тієї літньої ночі кара Божа зійшла з неба, залишивши після себе мертве село, засіяне жахливо спотвореними, на клапті роздертими та понівеченими трупами.
До смерті залякані люди негайно пов’язали те, що сталося, з підозрілим маєтком Мартенсів, хоча до нього й було понад три милі. Правоохоронці поставилися до цієї версії скептично, але все ж заради формальності обстежили особняк, нічого там не знайшли та втратили до нього будь-який інтерес. Селяни ж, навпаки, проявили вражаючу педантичність: перевернули всю оселю догори дриґом, вирубали кущі, а також обстежили усі найближчі ставки та потічки, обнишпорили навколишній ліс. Але все надаремно – повзуча смерть не залишила після себе жодних слідів.