XVI
Як уже було сказано, між спадкоємцями Карла Великого виник розбрат, який дав змогу новим північним народам, що звуться норманами, напасти на Францію і захопити в ній цілу провінцію, відтоді й названу на їхнє наймення Нормандією. Частина норманів прибула до Італії в ті часи, коли в ній сваволили Беренгарії, сарацини й гуни, і захопила деякі землі в Романьї, відважно вистоявши серед усіх цих воєн. В одного з норманських державців, Танкреда, народилось кілька синів, із яких особливо уславилися Вільґельм на прізвисько Залізна Рука і Роберт Гвіскар. Коли влада перейшла до Вільґельма, в Італії стало вже спокійніше, однак сарацини ще перебували на Сицилії й щодня здійснювали набіги на італійське узбережжя. Тоді Вільґельм змовився з правителями Капуї й Салерно, а також з Мелорхом, намісником візантійського імператора в Апулії й Калабрії, напасти на Сицилію та після перемоги поділити здобич і землі між собою на чотири рівні частини. Ця справа була успішною, але Мелорх таємно викликав із Візантії військо і захопив увесь острів від імені імператора, поділивши тільки здобич. Вільґельм цим був вельми незадоволений, але, відклавши помсту до більш сприятливих часів, покинув Сицилію разом із правителями Салерно й Капуї. Ледве вони розсталися з ним, повернувшись до своїх володінь, як він, замість повернутись у Романью, швидко вирушив зі своїм військом в Апулію, зненацька захопив Мельфи і, попри протидію імператорського війська, незабаром підкорив собі майже всю Апулію та Калабрію, де на час папи Миколая II правив його брат Роберт Гвіскар. Не в змозі домовитися зі своїми небожами про поділ спадщини, Роберт звернувся до посередництва папи, на що папа охоче погодився, бо розраховував знайти в Роберті опору як проти германських імператорів, так і проти непокори римського народу. Розрахунки ці, як ми вже бачили, виправдалися, коли на прохання Григорія VII Роберт відігнав Генріха від Рима та приборкав римський народ. Роберту спадкували його сини, Рожер і Вільґельм, які приєднали до володінь своїх іще Неаполь і всі землі між Неаполем і Римом, а потім і Сицилію, володарем якої оголосив себе Рожер. Коли Вільґельм подався до Константинополя свататися до дочки імператора, Рожер напав на брата й захопив усі його володіння. Він спершу погордливо оголосив себе королем Італії, та потім, удовольнившись титулом короля Апулії й Сицилії, став першим, хто дав ім’я і лад цьому королівству, яке до сьогодні існує у тих самих кордонах, хоча кров і раса володарів його змінювалися не раз, бо коли згасла норманська династія, влада перейшла до німецької, потім до французької, після французької – до арагонської, а тепер Сицилія належить фламандцям.
XVII
Урбана II, який посів папський престол, римляни зненавиділи. Почуваючись у небезпеці серед колотнечі, що роздирала Італію, він замислив вельми сміливу справу. Він вирушив у супроводі свого кліру до Франції, зібрав у Оверні силу-силенну народу та взявся проповідувати проти невірних. Він так надихнув усіх, що вони ухвалили вирушити до Азії в похід на арабів, який разом із усіма наступними такими самими походами дістав назву хрестового, бо всіх, хто в нього вирушив, позначали червоним хрестом на одязі й на зброї. Вождями були Ґотфрід, Євстахій і Болдвін Бульйонські, графи Булоні, а також Петро Пустельник, якого надзвичайно поважали за мудрість і святість; багато народів і королів сприяли цій справі своїми грошима, а значна кількість приватних осіб ішли в похід за власний рахунок без будь-якої винагороди. Така була тоді сила релігійності в душах людей, яких надихав приклад їхніх ватажків. Попервах справа ця була славною й успішною: уся Азія, Сирія і частина Єгипту опинилися під владою християн. Тоді й виник орден єрусалимських рицарів, що існує й понині і має у власності острів Родос, єдину твердиню проти мусульман. Було засновано також орден храмовників, який за короткий час занепав через розбещеність своїх членів. Так у різний час сталася безліч різних подій, які уславили і багато народів, і окремих осіб. У хрестових походах брали участь королі Франції, Англії, а з народів венеційці, пізанці й генуезці зажили в них чималої слави. Отже, ця боротьба тривала зі змінним успіхом до часів мусульманського правителя Саладина. Його звитяга, а також розбрат серед християн позбавили їх урешті-решт слави, яку вони здобули спочатку, і за дев’яносто років їх вигнали з усіх тих місць, котрі так вдало і з такою честю відвоювали.
XVIII
По смерті Урбана папою став Пасхалій II, а імператорський престол здобув Генріх IV, який прибув до Рима, удаючи друга папи, але потім ув’язнив папу разом із усім його кліром і погодився повернути волю лише за умови, що він розпоряджатиметься германською Церквою на свій розсуд. У цей час померла графиня Матильда, яка всі свої статки залишила у спадок Церкві. Після смерті Пасхалія II і Генріха IV було багато пап та імператорів, поки папський престол не перейшов до Олександра III, а імператорський – до Фрідріха Швабського, прозваного Барбаросою. І раніше у пап були досить складні стосунки і з римським народом, і з імператором, – при Барбаросі стало ще складніше. Фрідріх був вельми майстерний полководець, але сповнений такої гордині, що навіть помислити не хотів про поступки папі. Однак після обрання свого він прибув до Рима для коронування, а потім мирно повернувся в Германію. Та недовго перебував він у такому настрої, бо невдовзі повернувся до Італії, щоб придушити бунт у деяких землях Ломбардії. У цей час сталося так, що кардинал Сан Клементе, за походженням римлянин, посварився з Олександром і був деякими з кардиналів обраний папою. Олександр поскаржився на антипапу імператорові Фрідріху, табір якого був розташований поблизу Креми, і імператор відповів: нехай і той і той прибудуть до нього, а він уже розсудить – кому бути папою. Така відповідь Олександру не сподобалася, він бачив, що імператор схиляється на бік антипапи, тому відлучив Барбаросу від церкви і втік до Філіппа, короля Франції. Тим часом Фрідріх, воюючи в Ломбардії, захопив і розграбував Мілан, унаслідок чого Верона, Падуя і Віченца об’єдналися проти спільного ворога. У цей час помер антипапа, і Фрідріх поставив на його місце Гвідо Кремонського. Римляни, підбадьорені відсутністю папи й труднощами, яких Фрідріх зазнавав у Ломбардії, потроху почали хазяйнувати у себе в Римі й підкорювати ті землі, які звичайно від них залежали. Жителі Тускула не захотіли підкоритись, і римський народ усіма силами вирушив на них. Однак їм допоміг Фрідріх, і разом із ним тускуланці вчинили такий розгром римському війську, що відтоді Рим перестав бути багатим густонаселеним містом. Тим часом папа Олександр повернувся до Рима, вважаючи, що може почуватись у безпеці через ненависть римлян до Фрідріха і безлічі ворогів імператора в Ломбардії. Фрідріх, попри все, почав облогу Рима, хоч Олександр, не чекаючи його, втік до Вільґельма, короля Апулії, який лишився єдиним спадкоємцем цього королівства після смерті Рожера. Фрідріх мусив через чуму зняти облогу та повернутися до Германії. Тоді ломбардці, які об’єдналися проти нього, щоб мати змогу загрожувати Павії й Тортоні, де перебувало імператорське військо, звели фортецю, котра могла стати головною позицією в цій війні, і назвали її Алессандрією на честь папи і на ганьбу Фрідріху. Помер також антипапа Гвідо, а на його місце обрали Іоанна з Фермо, який перебував у Монтеф’ясконе під захистом імператорського війська.