ХІІ
Тим часом імператор Карл помер, залишивши престол сину своєму Людовіку. Після смерті останнього серед синів його виникли такі чвари, що на час онуків франкський дім втратив імперію, яка перейшла до германських правителів: першим германським імператором став Арнольф. Через розбрат Каролінги втратили не тільки імперію, а й Італійське королівство; лангобарди знову посилились і почали утискувати папу і римлян. Не знаючи вже, до якого правителя звертатися по допомогу, папа змушений був оголосити королем Італії Беренгарія, герцога Фріульського.
Події ці додали сміливості гунам, які осіли в Паннонії, напасти на Італію; знову розбиті Беренгарієм, вони повернулися до Паннонії, чи, точніше, до Угорщини, як вони тепер називали цю провінцію. У Візантії імператором на той час став Роман, який відняв владу в Константина, котрому спершу служив як начальник його війська. Скориставшись зі зміни влади, Апулія і Калабрія, що входили, як ми згадували, до складу східної імперії, повстали проти Романа, і, роздратований цим, він дозволив сарацинам проникнути в ці землі, котрі й були ними захоплені, після чого сарацини спробували одним ударом захопити Рим. Однак римляни, бачачи, що Беренгарій опікується обороною від гунів, воєначальником своїм обрали Альберіха, герцога Тосканського, і завдяки його рішучості врятували Рим від арабів, які, знявши облогу, поставили на горі Ґарґано міцну фортецю, звідки панували над Апулією й Калабрією та здійснювали набіги на інші землі Італії. Отже, Італія опинилась у найжахливішому стані: з боку Альп їй загрожували гуни, з боку Неаполя – сарацини, і гірке це становище не поліпшувалось упродовж панування трьох Беренгаріїв, які сідали на трон один за одним. Папа ж і вся Церква зазнавали всіляких потрясінь, не знаючи, до кого звернутися по допомогу, тому що державці західні ворогували між собою, а східні були зовсім безсилі. Сарацини спустошили місто Геную і все узбережжя, але ці ж лиха піднесли Пізу, куди стікалися люди, яких вигнали з рідних місцин. Події ці відбувалися близько 931 року за християнським літочисленням. Та коли імператорський престол посів герцог саксонський Отон, син Генріха і Матильди, державець, який уславився своїм розумом, папа Агапій звернувся до нього із закликом прибути до Італії та визволити її від тиранії Беренгаріїв.
ХІІІ
У ті часи Італію поділено було так: Ломбардія належала Беренгарію III і синові його Альберту; Тосканою і Романьєю керував намісник західного імператора; Апулія і Калабрія підкорялися частково візантійському імператору, частково сарацинам; у Римі знать щороку обирала двох консулів, які й правили там за давнім звичаєм, і був ще префект як суддя народу і, окрім того, рада із дванадцяти членів, котрі також щороку визначали правителів у міста, залежні від Рима. Папи і в Римі, і в усій Італії мали більший чи менший вплив відповідно до того, наскільки самі користувалися прихильністю імператорів або тих, хто в певний час був у цій країні сильнішим за всіх. Імператор Отон прибув до Італії, відняв королівство у Беренгаріїв, які мали владу п’ятдесят п’ять років, повернув римському первосвященнику його колишні повноваження. У державця цього були син і онук, що мали, як і він, ім’я Отон і правили після нього один за одним. За правління Отона III римляни вигнали з міста папу Григорія V, імператор одразу ж допоміг йому і повернув до Рима; папа, бажаючи покарати римлян, позбавив їх права участі у вінчанні імператора й передав право його обрання шести германським властителям: трьом духовним – єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському – і трьом світським – герцогам Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Усе це сталося 1002 року. По смерті Отона III германські властителі обрали імператором Генріха II, герцога Баварського, який правив дванадцять років і був урешті-решт коронований папою Стефаном VIII. Генріх і дружина його Симеонда уславилися святістю свого життя, чому доказ – безліч храмів Божих, що дістали від них багаті дари або були навіть ними зведені, як, наприклад, церква Сан-Міньято неподалік від Флоренції. Генріх II помер 1024 року, трон посів Конрад Швабський, а після нього – Генріх III. Останній прибув до Рима, де в церковних справах панував безлад, бо обрані були одразу троє пап, котрі суперничали між собою. Він позбавив усіх трьох влади і підтримав обрання на їхнє місце Климента ІI, який і вінчав його імператорською короною.
ХІV
Італією правили тоді почасти магістрати, обрані населенням міст, почасти державці, почасти вповноважені імператора, головний із котрих, що верховодив над усіма іншими, іменувався канцлером. Із правителів наймогутнішим був Ґотфрід, одружений із графинею Матильдою, донькою Беатриси, сестри Генріха II. Подружжя це мало у власності Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що нині зветься Патримонієм святого Петра. Первосвященникам римським натомість доводилося вести безперервну боротьбу з честолюбними претензіями римського народу, бо народ, спершу використавши папську владу для того, щоб позбутися панування імператорів, установити власне панування в місті й розпорядитися ним згідно із власним бажанням, потім став найбільшим ворогом первосвященника, який зазнавав від народу римського більше кривд, ніж від будь-якого християнського правителя. Саме тоді, коли загроза папського відлучення від церкви жахала весь християнський Захід, народ римський уперто не підкорявся папі, й обидва ці суперники тільки й робили, що намагалися вирвати одне в одного владу та шану. Тим часом на папському престолі опинився Миколай II і, як Григорій V, позбавив римлян права брати участь у вінчанні імператора, так Миколай II позбавив їх можливості брати участь в обиранні папи, вирішивши, що віднині це буде справою кардиналів. Цим він не задовольнивсь, але, змовившись із державцями, які правили тепер Калабрією й Апулією через обставини, про які розповімо далі, примусив усіх посадовців, посланих римлянами всюди, куди поширювалася влада міста Рима, присягнути папському престолу, а декого з них навіть скинув із посади.
ХV
Після смерті Миколая II в Церкві стався розкол, оскільки ломбардське духовенство не бажало підкоритись Олександру II, обраному в Римі, і зробило Кадала Пармського антипапою. Натомість Генріх IV, якому ненависним було посилення папської влади, намагався переконати папу Олександра відмовитися від тіари, а кардиналів – зібратися в Германії для обрання нового первосвященника. Так цей державець і став першим, кому довелося відчути на собі весь тягар духовної кари, бо папа скликав у Римі собор і на ньому позбавив Генріха імператорського та королівського берла. Деякі народи Італії стали на бік папи, інші на бік Генріха – звідси й походить поділ на ґвельфів і ґібелінів, ніби Італії судилося, позбувшись варварських вторгнень, залишатися в полоні внутрішніх чвар. Генріх, відлучений від церкви, був змушений на вимогу своїх підданих прибути до Італії, щоб босим і на колінах молити папу про прощення, що й сталося 1080 року. Однак невдовзі між папою й Генріхом знову виникла ворожнеча. Генріх був знову відлучений від церкви й послав на Рим із військом свого сина, теж Генріха, який за допомогою римлян, що ненавиділи папу, взяв його в облогу в римській цитаделі. Та Роберт Гвіскар вирушив з Апулії на допомогу папі, й Генріх, не чекаючи його, відступив у Германію. Самі тільки римляни й далі опиралися, тож Роберт розгромив місто, знову перетворивши Рим на руїни, з яких його раніше підняли кілька пап. Оскільки від цього Роберта пішло королівство Неаполітанське, я вважаю не зайвим розповісти про його походження й діяння.