XIX
Поки відбувалися всі ці події, папа Олександр вирушив до Тускула. Його покликали жителі цього міста, сподіваючись, що він захистить їх від римлян. Туди до нього прибули посланці короля англійського Генріха, які мали доручення оголосити, що король аж ніяк не винен у вбивстві блаженного Томи, єпископа Кентерберійського (у чому його гучно звинувачували чутки), і з цієї причини папа послав до Англії двох кардиналів розібратися в цій справі. Хоч вони не змогли встановити, що король був явно причетний до цього вбивства, обурені ницістю цього злочину і тим, що король недостатньо вшанував убитого, вони наклали на нього епітимію: король мусив зібрати всіх баронів королівства і публічно присягнути перед ними, що непричетний; окрім того, послати негайно двісті озброєних людей до Єрусалима та забезпечувати їх там протягом року, а також дати обітницю, що не пізніше ніж за три роки він сам вирушить туди на чолі найсильнішого війська, яке тільки зможе зібрати; і, нарешті, ще – скасувати все те, що могло бути зроблено за його правління для обмеження вольностей духовенства, і дозволити будь-якому зі своїх підданих, хоч хто б він був, скаржитися на нього в Рим. На все це Генріх погодився: так наймогутніший правитель підкорився вимозі, визнати котру в наш час вважала б ганьбою будь-яка приватна особа. А проте, хоч папі підкорялися таким чином правителі найвіддаленіших країн, він не міг змусити слухатися римлян настільки, що вони не погоджувалися на його перебування в Римі, хоч він і обіцяв не втручатися ні в що, окрім церковних справ. Так перед багатьма речами тремтиш на віддалі значно більше, ніж поблизу! Тим часом Фрідріх повернувся до Італії. Поки він готувався до нової війни з папою, всі його прелати й барони оголосили, що відречуться від нього, якщо він не замириться з Церквою. Тож він був змушений стати на коліна перед папою у Венеції, де вони й уклали мирну угоду. Згідно з цією угодою, папа позбавляв імператора будь-якої влади над Римом, а своїм союзником оголосив Вільґельма, короля Сицилії й Aпyлії. Натомість Фрідріх ніяк не міг обійтися без війни, тому вирушив до Азії, щоб у боротьбі з Магометом вдовольнити своє честолюбство, котре ніяк не міг він удовольнити у боротьбі з намісником Христовим. Та коли опинився на берегах річки, його так зачарувала прозорість її вод, що він замислив у ній скупатись, і ця легковажність коштувала йому життя. Так річкові води принесли магометанам більше користі, ніж папські відлучення християнам: ті лише розпалювали шаленство Фрідріха; ці ж із ним покінчили.
XX
Коли Фрідріх загинув, папі лишалося тільки здолати наполегливу незговірливість римлян. Після вельми тривалих суперечок щодо обрання консулів сторони погодилися, що обирати консулів буде за звичаєм народ, але консули зможуть обіймати посаду лише після того, як присягнуться підкорюватися церкві. Ця угода змусила антипапу Іоанна тікати в Монте Альбано, де він невдовзі й сконав.
На той час помер також Вільґельм, король Апулії, і папа вирішив заволодіти цим королівством, тим більше що єдиним спадкоємцем Вільґельма залишився його побічний син Танкред. Однак барони не бажали визнати папу і почали вимагати, щоб Танкред став королем. На папському престолі був тоді Целестин III. Щоб вирвати королівство з Танкредових рук, він зробив так, що імператором став Генріх, син Фрідріха, і при цьому обіцяв йому королівство Неаполітанське, з метою щоб церкві повернули володіння, які їй належали. Щоб полегшити справу, він витягнув із монастиря вже немолоду дочку Вільґельма Констанцію й одружив її з Генріхом. Так засноване норманами королівство Неаполітанське перейшло від них до германців. Імператор Генріх, давши спершу лад справам у Германії, прибув до Італії зі своєю дружиною Констанцією та чотирирічним сином Фрідріхом і досить легко захопив престол, бо Танкреда вже не було серед живих, а після нього залишалося тільки немовля на ім’я Рожер. За певний час Генріх помер на Сицилії, і Неаполітанське королівство успадкував Фрідріх, а імператором завдяки сприянню папи Інокентія III було обрано Отона, герцога Саксонського. Однак не встиг Отон вінчатися імператорською короною, як на загальний подив його було оголошено ворогом папи. Він привів своє військо в Романью і вирішив напасти на Неаполітанське королівство. За це папа відлучив його від церкви, тож усі від нього відсахнулись, і імператором обрали Фрідріха, короля Неаполітанського. Фрідріх прибув до Рима прийняти корону, однак папа відмовився коронувати його, побоюючись його могутності й сподіваючись вигнати його з Італії, як раніше Отона. Обурений Фрідріх рушив до Германії та, успішно воюючи проти Отона, переміг його. Поки це все відбувалось, Інокентій помер. Він уславився багатьма видатними справами і, окрім усього іншого, заснував у Римі шпиталь Святого Духа. Спадкоємцем його став Гонорій III, за якого було засновано орден Святого Домініка, а також 1218 року орден Святого Франциска. Цей папа коронував Фрідріха, якому нащадок короля Єрусалимського Балдуїна Іоанн, котрий досі перебував у Азії із залишками християн, дав за дружину одну зі своїх дочок. Серед посагу був і титул короля Єрусалимського. От чому всі королі неаполітанські іменуються відтоді також єрусалимськими.
XXI
В Італії становище було таке: римляни перестали призначати консулів, а замість них відповідні повноваження передавали то одному, то кільком сенаторам; існувала, як і раніше, Ліга, котру утворили проти Фрідріха Барбароси ломбардські міста – Мілан, Брешія, Мантуя, Віченца, Падуя і Тревізо.
За імператора були Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Модена і Тренто. Інші міста і замки Ломбардії, Романьї та Тревізької марки схилялися то на той, то на інший бік, залежно від обставин. У часи Отона III прибув до Італії такий собі Еццеліно, і тут у нього народився син, від якого походив інший Еццеліно. Цей останній, вельми багатий і могутній, зблизився з Фрідріхом II, котрий, як уже сказано було, став ворогом папи. За допомогою і за сприяння Еццеліно Фрідріх прибув до Італії, захопив Верону і Мантую, зруйнував Віченцу, узяв Падую і розгромив військо союзних міст, а потім вирушив до Тоскани. Еццеліно тим часом підкорив усю Тревізьку марку. Однак він не зміг узяти Феррари, котру обороняли Ацоне д’Есте і папське військо в Ломбардії. Щойно зняли облогу з Феррари, папа оголосив її ленним володінням і віддав Ацоне д’Есте, від якого походять державці, що й донині нею правлять. Фрідріх, прагнучи якнайшвидше заволодіти Тосканою, зупинився в Пізі й так намагався з’ясувати, хто за нього, хто проти, що почався великий розбрат, згубний для Італії, бо всюди розвелися ґвельфи й ґібеліни: ґвельфами називали себе прибічники церкви, ґібелінами – прибічники імператора. Назви ці вперше прозвучали в Пістої. Полишивши Пізу, Фрідріх заходився нападати зусібіч на володіння Церкви й спустошувати їх. Папа, не бачачи іншого виходу, оголосив проти нього хрестовий похід, як його попередники оголошували проти невірних. Фрідріх, щоб від нього не відцуралися відразу всі прибічники, як це сталося з Фрідріхом Барбаросою та іншими його предками, взяв на службу велику кількість сарацинів. Аби міцніше прив’язати їх до себе і до того ж мати в Італії підтримку, яка не боятиметься папських відлучень, він віддав їм місто Ночеру, вважаючи, що вони краще й вірніше служитимуть йому, маючи тут прихисток.
XXII
Папський престол посів Інокентій IV. Страх його перед Фрідріхом був такий, що він вирушив до Генуї, а потім до Франції, і в Ліоні влаштував собор, на якому вирішив бути присутнім і Фрідріх. Завадило йому повстання в Пармі. Занепавши духом від неуспішності своїх дій, він вирушив до Тоскани, а звідти на Сицилію, де й помер. У Швабії в нього лишився син Конрад, а в Апулії незаконний нащадок на ім’я Манфред, якого він зробив герцогом Беневентським. Конрад прибув до Неаполя прийняти владу, але там помер, а після нього лишився спадкоємцем малюк Конрадін, який перебував у Германії. Манфред спершу заволодів королівством як опікун Конрадіна, а потім, пустивши чутки про його смерть, оголосив себе королем проти волі папи й неаполітанців, яких змусив визнати себе силою.