Всего за 359 руб. Купить полную версию
Так стоїть справа, і це анітрохи не дивно, мене це не дивує. Але що мене дивує – і що, напевно, взагалі годі зрозуміти, – це те, що ти живеш у цьому «великому домі», всім своїм єством йому належиш, черпаєш у ньому всю силу життя, ти там королева, а проте – це я знаю точно – маєш можливість (але саме лише тому, що ти все можеш: já se přece nezastavím ani před – ani před – ani před…[64]) не тільки любити мене, а й бути цілком моєю, перебігти своїм власним килимом.
Але найдивніше не в цьому. Воно в тому, що якби тобі схотілося піти до мене, то, отже, – якщо судити «по-музичному» – якби ти вирішила пожертвувати всім світом, аби зійти до мене, на таке дно, де, якщо дивитися з твоїх висот, не тільки мало що, але взагалі нічого не видно, – то тобі для цього (ось що найдивніше!) довелося б не спуститись, а таким собі надлюдським зусиллям піднестися над собою, вирватися за свою межу – і так високо, що, напевно, неминуче б розірвалася, впала, зникнула (для мене, зрозуміло, теж). І все це задля того, щоб потрапити до мене, в те місце, куди ніщо не вабить, де я сиджу з порожніми руками, без найменшого надбання за душею, байдуже чи то щастя чи нещастя, заслуга чи вина, – просто сиджу там, куди мене посадили. У табелі рангів людських я щось на кшталт дрібного довоєнного бакалійника в твоїх передмістях (навіть не катеринщик, куди там!); і якщо б я навіть відвоював собі це місце в жорстокій боротьбі – але я його не відвоював, – все одно це не було б заслугою.
* * *
Надзвичайно ясно все те, що ти пишеш про коріння, напевно, так воно і є. Між іншим, головне завдання в Турнау було – спершу знайти і видалити всі бічні корені, а коли залишався тільки головний корінь, робота, вважай, була вже зроблена, рубай тепер заступом цей корінь і тягни все геть. Мені й досі звучить у вухах цей тріск. Узагалі-то смикати там було добре, бо ж це дерево, як усі знали, і на новому місці чудово ростиме, до того ж це було ще не дерево, а деревце.
* * *
З Ярмілою я взагалі не люблю спілкуватися. Тільки якщо б ти мала певне доручення, на якому тобі, зокрема, залежало, то, звісно, я пішов би не гаючись.
* * *
Вчора знову говорив з Лореном. Адже ми повністю єдині щодо нього. Дещо говорить на його користь, наприклад, те, що він, кажучи про тебе, намагається себе опанувати, все ж таки осереддя в нього хороше. Що він мені розповів? Ну, я двічі з ним зустрічався, і, по суті, він щоразу з купою дрібних подробиць розповідав одну і ту ж таки історію. Дівчина, наречена іншого, приходить до нього, попри його крайнє невдоволення, сидить у нього годин вісім-десять (одна дівчина у нього на квартирі вранці, інша – вночі в редакції, так він розподіляє освітлення), оголошує, що він неодмінно їй потрібен і що, якщо він уперся, то вона вистрибне з вікна. Лорен справді норовиться, зате відкриває доступ до вікна. У вікно дівчата, щоправда, не вистрибують, але відбувається щось жахливе, одна верещить нелюдським голосом, друга – забув, що з нею сталося. Ну, хто ці дівчата? Одна (у квартирі) – то була Ярміла перед весіллям, інша – у редакції – його законна з четверга дружина (про неї, звичайно, він говорив трохи м’якіше, але не так багато, бо ж говорить він у певному сенсі завжди м’яко). Я, звичайно, не заперечую, що все насправді було так чи ще гірше, я тільки не розумію, чому це так нудно.
Утім, в оповіданнях про його наречену одне чарівне місце таки було. Її батько два роки слабував на меланхолію, і вона доглядала за ним. Вікно в кімнаті хворого потрібно було весь час тримати відкритим, але, коли внизу проїжджав автомобіль, стулки необхідно було на хвилинку зачинити, бо ж батько не терпів шуму. Дочка й закривала вікно. Розповідаючи про це, Лорен докинув: «Уявляєте, мистецтвознавиця!» (Вона й справді була мистецтвознавицею.)
Він мені і світлину її показав. Ймовірно, гарненьке меланхолійне єврейське обличчя, вузький ніс, важкі очі, ніжні довгі руки, дорога сукня.
* * *
Ти питаєш про дівчину, а я нічого нового про неї не знаю. Відколи вона дала мені тоді лист для тебе, я більше її не бачив. Тоді, щоправда, ми домовилися зустрітись, але тут якраз прийшли твої перші листи про розмови з чоловіком, я відчув, що не здатен говорити з нею, і під слушним приводом скасував зустріч, але якнайщиріше. Згодом я ще послав їй записку, але, схоже, вона витлумачила її хибно, бо я отримав від неї повчальний материнський лист (де вона, зокрема, просила адресу твого чоловіка); я, зрозуміло, відповів негайно, пневматичною поштою, вже більше тижня минуло, і відтоді я про неї не чув, а отже, не знаю, що ти їй написала і як це на неї вплинуло.
Я знаю твою відповідь, але хочу побачити її у писаному вигляді.
* * *
Ти пишеш, що наступного місяця, напевно, приїдеш у Прагу. А мені мало не хочеться попросити: не приїзди. Залиш мені надію, що, якщо коли-небудь я в конечній потребі попрошу тебе приїхати, ти приїдеш негайно, але зараз краще не приїзди. Адже тобі доведеться знову виїхати.
* * *
Що до жебрачки, то тут, звичайно ж, не було ні хорошого, ні поганого, я був просто занадто неуважний або занадто зайнятий якоюсь людиною, щоб діяти інакше, ніж із невиразних спогадів. І одне таке враження, наприклад, говорило: «Не подавай жебракові забагато, а то згодом пошкодуєш». Зовсім маленьким хлопчиком я одного разу отримав монетку в шість крейцерів і страшенно хотів подати її старій жебрачці, яка сиділа між великим і малим Ринґом. Сума здавалася мені величезною, яку, напевно, жодному жебракові ніколи не давали, тим-то я соромився перед жебрачкою зробити такий собі нечуваний вчинок. Але віддати їй гроші було необхідно, ось чому я розміняв монетку, подав жебрачці один крейцер, обійшов навколо весь комплекс ратуші й аркади на малому Ринґу, з’явився з лівої руки як абсолютно новий благодійник, подав жебрачці ще один крейцер, знову припустив бігом і щасливо виконав це десять раз. (Може, і менше, по- моєму, жебрачка незабаром втратила терпіння і втекла від мене.) Хай там як, під кінець я до того змучився, і морально теж, що відразу пішов додому і плакав доти, поки мати не подарувала мені іншу таку ж саму монетку в шість крейцерів.
Сама бачиш, мені з жебраками не щастить, але я все-таки заявляю, що готовий виплатити якій-небудь жебрачці біля Опери все моє нинішнє і майбутнє майно найдрібнішими віденськими чеками, за умови, що ти стоятимеш поруч і мені [кілька слів написано нечітко] буде дозволено відчувати твою близькість.
Франц
(Прага, 19 липня 1920 р.) Понеділок
Щодо багато чого ти помиляєшся, Мілено.
По-перше, я зовсім не так серйозно хворий, і варто мені трохи поспати, я почуваюся так добре, як навряд чи коли-небудь відчував себе в Мерані. Адже легеневі хвороби здебільшого найлюб’язніші, надто спекотного літа. Як я впораюся з пізньою осінню – над цим питанням і загадаємося згодом. Нині ж лише деякі дрібниці змушують мене страждати – наприклад, те, що я нічогісінько не можу робити в своєму бюро. Якщо я не пишу до тебе, я лежу у фотелі й виглядаю з вікна. З нього багато чого видно, бо ж будинок на протилежній стороні – одноповерховий. Не хочу сказати, щоб мені від розглядання було вже надто сумно, зовсім ні, тільки ось відірватися не можу.
По-друге, я зовсім не відчуваю потреби в грошах, у мене їх багато як трави, а деякі надлишки – наприклад, гроші на твою відпустку – мене просто-таки пригнічують, бо й досі лежать у мене.
По-третє, ти вже зробила – раз і назавжди – вирішальне для мого одужання і до того ж робиш це знову і знову, щомиті – тим, що добра до мене і думаєш про мене.
По-четверте, все, що ти з легким побоюванням говориш про поїздку до Праги, цілком вірно. «Вірно» – так я написав і в телеграмі, але там це відносилося до розмови з твоїм чоловіком, і вже це було єдино вірне. (І взагалі не турбуйся щодо мене: в останній день я чекатиму так само, як і в перший.)