Всего за 359 руб. Купить полную версию
Сьогодні вранці, наприклад, я раптом чітко усвідомив, що боюся – з любов’ю, з тремтінням у серці, боюся того, що ти раптово, введена в оману якою-небудь випадковою дрібницею, з’явишся в Празі. Але чи здатна і справді яка-небудь дрібниця вплинути на тебе – на тебе, яка живе воістину повним життям аж до самих його глибин? І навіть віденські наші дні не повинні збивати тебе з плигу. Адже навіть там ми, можливо, багато чого завдячували твоїй несвідомій надії на те, що ввечері ти зможеш знову його побачити? Або ось це ще: з твого останнього листа я дізнався дві новини – про Гайдельберзький план, по-перше, і про паризький план, теж пов’язаний з відходом з банку, по-друге, судячи з першого плану, я все-таки якимось чином значуся серед «рятівників», причому ґвалтівників. Але я ж водночас і не перебуваю у жодному ряду. А з другого плану мені стало ясно, що і там є майбутнє життя, плани, можливості, сподіванки – і твої сподіванки теж.
По-п’яте, неабияка частка болісного твого самокатування (єдиний біль, якого ти мені завдаєш) відбувається тому, що ти пишеш мені щодня. Пиши рідше, а я і надалі, якщо хочеш, писатиму тобі щодня по листу. І у тебе буде більше спокою, щоб займатися роботою, яка дає тобі втіху.
* * *
Дякую за «Donadieu»[65]. (Чи не можу я як-небудь надіслати тобі книги?) Прочитати її я зараз навряд чи зможу, чергова маленька невдача: я не можу читати і знову-таки не надто через це краюся, – просто не можу, та й годі. Треба прочитати великий рукопис Макса («Юдаїзм, християнство, язичництво» – велика книга[66]), він мене мало вже не підганяє, а я ледь почав; сьогодні один молодий поет[67] принесе 75 віршів, деякі з них на кілька сторінок, знову з ним поб’ю горщика, одного разу так уже було, до речі кажучи; тоді ж я прочитав есей про Клоделя[68], але тільки раз і занадто швидко, але жага моя стосувалася не Клоделя і не Рембо, я хотів би написати про це, але лише коли прочитаю його вдруге, досі до цього не дійшло, але ж мені вже страшенно приємно, що переклала ти саме це – чи до решти? (що таке: pamatikální? (помилка в згаданому есеї, recte[69]: gramatikální, отже, граматично), утім, так він зветься, але якщо пам’ять мене не зраджує), але в моїй пам’яті ясно залишилося в першу чергу враження від «Ave Maria» якогось набожника. У відповідь лист дівчини, з якого ти можеш скласти і мій лист, додаю, щоб ти бачила, як мене відкидають, небездовідно. Я більше не відповім.
Учорашній вечір був не набагато кращий, аніж минулої неділі. Почалося все дуже навіть добре; коли я вийшов з дому, збираючись на цвинтар, було 36° у тіні, і трамваї страйкували, але саме це надто мене потішило, адже я смакував цю пішу прогулянку майже так само, як тоді в суботу прогулянку в садок біля Біржі. Але коли добрався до цвинтаря, не зміг знайти могилу[70], канцелярія була на замку, ні служителі, ні жінки нічого не знали, я навіть в одній із книг довідувався, але з’ясувалося, що книга не та, кілька годин блукав там, від читання написів голова пішла обертом, і в такому стані пішов я з цвинтаря. [3–4 слова написано нечітко]
Ф.
(Прага, 20 липня 1920 р.) Вівторок
У перерві між диктуванням, на яке я нині себе порушив: такі маленькі радісні або бодай природні листи, як обидва сьогоднішніх, це вже майже (майже майже майже майже) ліс і вітер у твоїх рукавах і вид на Відень. Мілено, як добре в тебе!
Сьогодні дівчина без єдиного слова, лише з кількома позначками олівцем, переслала мені твій лист. Вочевидь, вона ним незадоволена; звичайно, він, як будь-який лист, в якому є закреслення, не позбавлений недоліків, і, дивлячись на нього, я усвідомлюю, якої безглуздої неможливості я від тебе зажадав тим листом, і багаторазово прохаю в тебе прощення. Узагалі-то варто було б перепросити і її, бо ж як би не було написано, її це напевно образило. Якщо ти, наприклад, пишеш, вельми делікатно пишеш: «Poněvadž про Vas nikdy ani nepsal ani nehovořil»[71], її це напевно образить, точно так само, як образило б і протилежне. Даруй мені ще раз.
Іншим листом, адресованим Сташі, ти, між іншим, неабияк мені допомогла. Удень мені вдалося збути цей лист у бюро, але далося це нелегко, я майже поклав на це свою енергію і не зберіг ані краплі для кабінетної роботи.
Лист до Сташі: Їловський був у мене вчора вранці і згадував, що від тебе надійшов лист, що він бачив його на столі, коли рано-вранці він ішов із дому, але ще не знав, що в ньому написано, ввечері Сташа мені скаже. Перед лицем його люб’язності мені було досить незручно, бо ж не про все, чому почасти я є причиною, можна було написати у твоєму листі.
Але ввечері з’ясувалося, що він-таки дуже добрий, і обох задовольняє з погляду його дружнього настрою (я його не читав), перш за все, тут була невелике слово подяки чоловікові, який зміг тільки звернутися до моїх послань і воістину ущасливити Сташу, змусивши очі її світитися трохи яскравіше, ніж зазвичай. Вони – коли силкуєшся дещо забути і полегшити собі завдання, а шлунок, нервовий шлунок, здатен витримати, – люди добрі, надто коли вони разом або він сам (Сташа сама – куди непевніша), і у Сташі була напрочуд гарна мить, коли вона розглядала твою світлину хтозна-чому довго й напружено, тихо й серйозно.
Може, я розповім тобі дещо про вечір, я був утомлений, порожній, нудний, нікчемний[72], байдужий і з самого початку не хотів нічого, крім як лягти у ліжко. (Крім листа я мав прислати тобі ще й записку, рисунок Сташі – ми говорили про план вашої кімнати – з поясненнями Їловського). До речі, живуть вони дуже багато, щороку їм потрібно 60 із гаком тисяч крон і кажуть, що не могли б обійтися меншим.
Звісно, я цілком пристаю на твій переклад[73]. Хіба що стосується він до тексту оригіналу, як «Франк» до «Франца», як твій альпінізм – до мого і т. ін. І якщо чоловікові стачило б сили на «nutno» і «abych»[74], то все не зайшло б так далеко, і він справді міг би одружитися, дурний, дурний холостяк. Але в будь-якому разі, будь ласка, залиш так, як тобі буде до вподоби, і потіш мене нагодою зітхнути з полегкістю, збувшись себе.
Вчора я порадив тобі не писати мені щодня, я і сьогодні не змінив своєї думки, так було б краще для нас обох, і раджу тобі це ще раз, і ще наполегливіше, – тільки, будь ласка, Мілено, не слухай мене і пиши-таки щодня, бодай кілька рядків, зовсім коротенькі листи, два рядки, одне, одне слово, але без цього слова я зможу обійтися, тільки болісно страждаючи.
Ф.
(Прага, 21 липня 1920 р.) Середа
Усе-таки мужність дає свої результати.
Перш за все: Ґросс, напевно, багато в чому має рацію, якщо я правильно його розумію; на користь його теорії говорить принаймні те, що я ще живий, – а втім, якщо враховувати мій внутрішній баланс сил, я давно вже не житець на цьому світі.
Далі: як воно буде потім – про це зараз не йдеться, ясно тільки, що вдалині від тебе я можу жити не інакше, окрім як цілком здавшись на страх, довіряючи йому більше, ніж він того хоче, і роблю я це без будь-якого зусилля, із захопленням, я наче виливаюся в нього.
Правда твоя, коли, пам’ятаючи про цей страх, ти закидаєш мені мою поведінку у Відні, але страх цей справді дивний, внутрішніх його законів я не знаю, знаю тільки його руку на своєму горлі, і це справді найжахливіше, що його я коли-небудь відчував або міг би відчути.
Тоді, напевно, виходить, що кожен із нас живе в шлюбі: ти у Відні, я – зі своїм страхом в Празі, і ми обоє – не тільки ти, але і я – марно чіпляємося за наш шлюб. Адже дивись, Мілено: [одне слово написано нечітко] якби тоді у Відні я тебе до решти переконав (ти була б згодна зі мною аж до кроку, який тебе не переконав), ти б зараз вже не була, попри все, у Відні, точніше кажучи, вже не існувало б ніякого «попри», а ти просто була б у Празі, і все, чим ти втішаєш себе в останньому листі, – воно і є розрадою, та й годі. Ти не згодна?
Адже якби ти відразу приїхала до Праги або принаймні відразу б прийняла таке рішення, це не було б для мене доказом тобі на вигоду – щодо тебе я не потребую жодних доказів, ти для мене понад усе, ти сама ясність і надійність, – але це було б великим доказом на вигоду мені, а мені нині його бракує. Тут страх мій теж знаходить додатковий поживок. А може, все йде ще гірше, і саме я, «рятівник», утримую тебе у Відні, як ніхто досі.