А взагалі ти, Мілено, мною не клопочися, не ставало тільки, щоб ти мною клопоталась. Якби не «страх», який посідає мене вже кілька днів і на який я скаржився тобі сьогодні вранці, я був би майже зовсім здоровий. До речі, як вийшло, що ти тоді в лісі сказала, що саме так і думала? Нагорі, в лісі, другого дня. Я точно розрізняю ці дні, перший був невпевнений, другий – надто впевнений, третій – покаянний, четвертий – добрий.
Я зараз же надсилаю пані Колер, щойно матиму, 100 чеських крон купюрами по 50 крон і 100 австрійських крон. Як би ти наступного разу довідалася про інший вид переказу, ніж рекомендований лист, було б краще. Наприклад, можеш переказувати гроші за допомогою телеграми, але не під якимсь умовним іменем, це має бути під справжнім ім’ям. А що стосується до місяця в селі, чому гроші твого батька або Лорена кращі за мої? Між іншим, це однаково, просто ніколи не кажи, що просиш багато. А Ярміла? Чи вона приходить?
А тепер мені час іти на весілля сестри. – Ну чому, чому я людина, з усіма муками цього незрозумілого й жахливо відповідального стану. Чому я, приміром, не щаслива шафа в твоїй кімнаті, яка прямо дивиться на тебе, коли ти сидиш у фотелі або за письмовим столом, або лежиш на дивані, або спиш (хай святиться твій сон!). Чому я не шафа? Та тому що я б зламався від страждання, якби бачив тебе в знегодах останніх днів або якщо б тобі довелося виїхати з Відня.
Ф.
Знати, що ти невдовзі отримаєш паспорт, вельми приємно.
Адреса Макса – Прага V, Уферґассе 8, але через жінку може бути недобре, якщо ти туди напишеш. Коли ж ні, в нього є ще дві адреси, тільки через жінку або, якщо хочеш, через нього: адреса д-ра Фелікса Вельша, Прага, університетська бібліотека або просто моя.
(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер
По обіді, з миртом у петлиці, більш-менш при розумі, попри змучену голову (розставання, розставання!), висидів весільний обід між двома милими сестрами нашого зятя. Але тепер для мене клямка запала.
От же дурість невиспаного! Рекомендований лист до пані Колер, як я дізнався у поштовому відділенні, довелося б відкрити, штука не вельми приємна, бо ж мова про гроші, тоді ж я міг би, мабуть, надіслати їх інакше, або якщо так, простим листом, то принаймні тобі, просто до зажадання. Але зараз я опинився з конвертом перед поштовою скринькою і просто відправив його навмання пані Колер. Сподіваюся, він дійде.
Яке легке буде життя, коли ми будемо разом, – як я, дурень, пишу про це! – питання і відповідь, очі в очі. А тепер доведеться щонайменше до понеділка чекати відповіді на мій ранковий лист. Зрозумій мене правильно і залишайся до мене добра.
Ф.
(Прага, 16 липня 1920 р.) П’ятниця
Я хотів перед тобою пописатися, показати силу волі, почекати з листом до тебе, закінчити спочатку один документ, але кімната вже порожня, нікому я не потрібен, – ніби хтось сказав: «Залиште мені його, хіба ви не бачите, як він поглинутий своїми клопотами, у нього наче кулак у роті». Тож я здолав написати тільки півсторінки і знову повернувся до тебе, лежу над цим листом, як лежав поруч із тобою тоді в лісі.
Листа сьогодні не було, але я не боюся, будь ласка, зрозумій мене правильно, Мілено, я ніколи за тебе не боюся; якщо часом і складається таке враження – а воно часто складається, – то це лише слабкість, це примха серця, яке тим не менш твердо знає, в ім’я чого воно б’ється; у велетнів теж бувають хвилини слабкості, навіть у Геракла, по-моєму, одного разу опустилися руки. Але зі стиснутими зубами, дивлячись у твої очі, які я бачу в найясніший день, я можу винести все: розлуку, тривогу, турботу, твоє листовне мовчання.
* * *
Який я щасливий, яким ти робиш мене щасливим! Приходив тут клієнт (подумай тільки: і у мене є клієнти!), відірвав мене від писання, я розлютився, але у нього було кругле, рожеве, добродушне, при цьому імперсько-німецько-коректне лице, і він був такий люб’язний, що навіть жарти брав за ділові відповіді; але хай там як він мені завадив, я не міг йому цього подарувати, до того ж мені довелося піднятися з-за столу, щоб пройти з ним в інші відділи, – і ось це було для тебе, о добра моя, вже занадто, бо саме тієї миті, коли я встав, увійшов прислужник і приніс твій лист, я розпечатав його просто на сходах, і – Боже правий! – там світлина, тобто щось зовсім, зовсім невичерпне, такі листи приходять раз на рік, раз на вічність, і світлина така хороша, кращих не буває, – бідолашна маленька фотографія, на неї і дивитися можна хіба що крізь сльози, з б’ючким серцем, не інакше.
* * *
І знову переді мною сидить уже якийсь чужинець.
* * *
На додачу до вищесказаного: все я можу винести – з тобою в серці: і якщо я одного разу написав, що дні без твоїх листів були жахливі, то це невірно, вони були лише страшенно важкі – човен був важкий, занурений у хвилі страх як глибоко, по самі вінця, але плив-таки на твоїх хвилях, у твоєму потоці. Лише одного я не зможу винести без твоєї рішучої підмоги, Мілено: того самого «страху», – тут я заслабкий, це громадище жаху я не можу навіть обвести оком, воно мене накриває і несе геть.
Те, що ти говориш про Ярмілу, якраз і є одна з тих слабкостей серця, на мить твоє серце відбігає вірності мені, і тоді тобі набігає на думку таке. Хіба ми в цьому сенсі ще двоє людей? І хіба мій «страх» дуже відрізняється від страху самозневаги?
* * *
Знову мене перервали; я вже не можу писати в бюро.
* * *
Обіцяний довгий лист міг би знову нагнати на мене страху, якби сьогоднішній лист не був таким втішним. А що буде в ньому?
Напиши мені відразу, чи дійшли гроші. Якщо вони загубились, я пошлю ще, а якщо і ті загубляться, пошлю знову – і так далі, доки в нас узагалі нічого не залишиться, і тоді нарешті все буде як слід.
Ф.
А квітки я не отримав, – схоже, в останню хвилину ти її все-таки для мене пошкодувала.
(Прага, 17 липня 1920 р.) Субота
Я так і знав, що буде в цьому листі, все це стояло майже за всіма твоїми листами, було в твоїх очах, – чи могло щось залишитися нерозпізнаним в їхніх ясних глибинах? – було в зморшках на твоєму лобі, все це я так і знав; так людина, що цілий день просиділа за закритими віконницями, чи то запавши у дрімоту, чи то поринувши в мрію, то чи в страх, увечері відчиняє вікно і, ясна річ, анітрохи не дивується – бо все вже знала, – що зовні панує темрява, чудова глибока пітьма. І я бачу, як ти мучишся, і вертишся як в’юн в ополонці, і намагаєшся вирватись, і – кинемо ж смолоскип у бочку з порохом! – ніколи не вирвешся, я це бачу – і все ж не можу сказати: «Залишайся там, де ти є». Але я не можу сказати і зворотне, я стою перед тобою, дивлюся в твої милі бідні очі (все-таки якась жалюгідна ця картка, що ти мені прислала, сама мука дивитися на неї, мука, на яку я наражаю себе по сто разів на день, – і водночас, на жаль, вона надбання, яке я готовий захищати проти цілої дюжини дужаків) – і почуваюся справді сильним, правда твоя, якась сила в мені є: якщо позначити її коротко і неясно, то це моя немузикальність. Однак вона знову ж таки не така велика, щоб я – принаймні зараз, у цю хвилину – міг продовжувати лист. Якийсь потік любові і муки підхоплює мене і забирає геть від столу.
Ф.
(Прага, 18 липня 1920 р.) Неділя
Ще до вчорашнього: твій лист спонукав мене подивитися на все з іншого боку, з якого я досі дивитися остерігався. І тоді вигляд усе має незвичний.
Я ж не борюся з твоїм чоловіком за тебе – боротьба відбувається тільки в тобі; якби рішення залежало від боротьби між твоїм чоловіком і мною, усе було б давно вирішено. При цьому я зовсім не переоцінюю твого чоловіка, і дуже навіть можливо, що я не складаю йому справжньої ціни, але одне я знаю: якщо він мене любить, то це любов багатія до бідності (дещо від цього є і в твоєму ставленні до мене). В атмосфері твого з ним спільного життя я насправді всього лише мишка в «великому домі», якій щонайбільше раз на рік дозволяється відкрито перебігти килимом.