Сташа жахлива, даруй. Учора я написав тобі про неї листа, але не наважився відіслати. Вона, як ти кажеш, щира, доброзичлива, красива, вродлива, струнка, але жахлива. Вона була твоєю подругою і, далебі, була чимось на кшталт небесного світла у собі, але воно погасло в страшній повноті. Стоїш перед нею з жахом, наче вона якийсь провинний янгол. Я не знаю, що з нею сталося, ймовірно, її розтер на порох чоловік. Вона втомлена і мертва і цього не знає. Якщо я хочу уявити собі пекло, я думаю про неї та її чоловіка і повторюю, клацаючи зубами, речення: «тоді ми біжимо до лісу». Вибач, Мілено, дорога Мілено, вибач мені, але це так.
Одначе з нею я був лише 3/4 години, в її помешканні, а потім дорогою до німецького театру. Я був надзвичайно дружній, лепетливий на язик, занадто довірливий, а втім, трапилася нагода нарешті поговорити, зрештою, тільки про тебе, і ти довго ховаєш своє справжнє обличчя від мене. Що за кам’яний лоб у неї, і на ньому золотими літерами написано: «Я мертва, а хто не мертвий, того я зневажаю». Але, звісно, трималася вона приязно, і ми обговорювали все можливе, що стосувалося поїздки до Відня, втім, я не можу переконати себе, що це може прислужитися вам, якщо вона приїде, можливо, їй.
Тоді увечері я був у Лорена, в редакції[59] його не виявилось, – я запізнився, – якусь хвилю я просидів із чоловіком, якого я знаю з минулого[60], на канапі, що її Райнер поставив-таки кілька місяців тому. Чоловік був з ним увесь останній вечір і дещо мені розповів.
Так що день був для мене надто бурхливим, і я не міг заснути, ще й з Марієнбада через дядька-іспанця приїхала моя сестра з чоловіком і дитиною, і прекрасна квартира вже не порожнювала. Але бачите, як добре до мене ставляться (я кажу це тільки так, наводжу це тобі, щоб їх винагородити за їхню чуйність), вони залишали мені спальню, вийняли одне ліжко, розійшлися по інших неприбраних кімнатах, залишали мені лазничку, милися на кухні і так далі. Так, зі мною все гаразд.
Твій
Якось я не згоден з листом, це лише залишки найрізкішої таємної розмови
на лівих берегах другої сторінки листа (напис «тупість до»): Я дуже за те, щоб підтримати план з Чикаґо[61], за умови, що будуть потрібні і побігачі, які не вміють бігати.
(Прага, 14 липня 1920 р.) Середа
Ти пишеш: «Ano máš pravdu, mám ho ráda. Ale F., i tebe mám ráda»[62]. Я читаю цю фразу дуже уважно, слово за словом, особливо на «і» затримуюся, все правильно, ти не була б Міленою, якби було неправильно (а чим був би я, якби не було тебе?), – і краще навіть, що ти пишеш це у Відні, ніж якби ти сказала це в Празі, я все прекрасно розумію, навіть, може бути, краще за тебе; а проте через якусь слабкість я не можу впоратися з цією фразою, читання затягується до нескінченності, і врешті-решт я ще раз переписав її, щоб ти теж її побачила і ми читали її разом, скроня до скроні. (Твоє волосся біля моєї скроні.)
* * *
Це було написано до того, як прийшли два твоїх листи олівцем. Невже ти думаєш, що я не знав, що вони прийдуть? Але я це знав тільки в глибині, а там людина не живе постійно, вона, на жаль, воліє жити в найжалюгіднішому образі на землі. Не знаю, чому ти весь час боїшся, що я зроблю щось із власного почину. Хіба я не досить ясно про це написав? А телеграму пані Колер я послав тільки тому, що цілих три дні – і жахливих дні – не мав від тебе жодних звісток, ані навіть телеграм, і мало не подумав, що ти захворіла.
* * *
Вчора був у свого лікаря, він з’ясував, що мій стан майже такий самий, як і до Мерана, три місяці пройшли для легень майже безрезультатно, в лівій легені хвороба сидить так само здоровенька, як і раніше. Він вважає подібний успіх зовсім невтішним, я – цілком стерпним: адже який би вигляд я мав, якби той самий час перебув у Празі? Він вважає також, що я анітрохи не набрав ваги, але, за моїми розрахунками, все-таки кілограми на три погладшав. Восени він хоче спробувати впорскування, але я не думаю, що це стерплю.
Коли я порівнюю ці результати з тим, як ти завзято гайнуєш своє здоров’я (з найнагальнішої потреби, зрозуміло; я вважаю, тут мені і докинути нічого), мені здається іноді, що ми, замість жити разом, просто тихо мирно вляжемся разом, щоб померти. Але що б не трапилось – однаково буду поруч із тобою.
Між іншим, усупереч лікарю, я знаю, що, щоб сяк-так одужати, мені потрібен тільки спокій, причому абсолютно особливий спокій або, якщо поглянути інакше, особлива відміна занепокоєння.
* * *
Те, що ти пишеш про лист Сташі, мене вельми тішить, але це і було само по собі зрозуміло. Вона лише бере твій нинішній стан за капітуляцію, згадує навіть твого батька, – згадка, яку їй досить було навести, щоб я його зненавидів, хоча властиво його люблю, – одне слово, вона бовкнула, певно, найдурніше, що, доклавши чималих зусиль – вони ж спливають з прекрасних уст, – можна вигадати, що це випадково. І це, звісно (годі забувати), геть повністю кохання, воно просто витягує зі своєї могили руки до тебе.
* * *
Сьогодні національне свято Франції, під вікнами війська крокують додому по параду. Є в цьому – я відчуваю з дихання твоїх листів – щось грандіозне. Не пишнота, не музика, не парадний крок; не старосвітський француз у червоних штанях та синьому жупані, що втік з (німецького) паноптикуму і крокує перед частиною, а якась маніфестація сил, які виголошують з глибини: «Попри все, о, ви, безсловесні, рухомі, маршувальні, до здичавіння довірливі люди, попри все, ми вас не залишимо, навіть у ваших найбільших дурницях не залишимо, і особливо в них». Дивишся з заплющеними очима в ці глибини і майже тонеш у тобі.
* * *
Нарешті мені принесли купу документів, яку зібрали для мене, подумай, відколи я служу в бюро, я написав рівно шість офіційних листів, і це терплять. Чимало роботи, яка на мене чекає, я не міг досі отримати через ледачкуватість того відділу, який зберігає її для мене, на превелику мені втіху. Але тепер папери тут. І тим не менше – нічого страшного, якщо я хоч трохи висплюся. Сьогодні, щоправда, з цим справа стоїть досить-таки кепсько.
Ф.
(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер
Пишу спохвату, перш ніж іти в бюро, хотів мовчати, три дня давлюся цим, хоча б зараз, поки ти ведеш там свою жахливу боротьбу, я хотів мовчати, але це неможливо, нікуди не дінешся, це ж моя боротьба. Ти, напевно, помітила, що я вже яку ніч оком не стинаю. Просто через «страх». Справді, він позбавляє мене волі, жбурляє, куди йому заманеться, я до ладу не знаю, на якому я світі… до того ж у твої останні листи затесалися два-три зауваження, які зробили мене щасливим, але тільки відчайдушно щасливим, адже те, що ти кажеш, переконує відразу і розум, і серце, і тіло, але тут є ще глибша переконаність, не знаю, де вона міститься, а її явно нічим переконати неможливо. І нарешті те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокійливо-неспокійний вплив твоєї фізичної близькості з кожною дниною випаровується. Якби ти була вже тут! А то у мене немає тут нікого, абсолютно нікого, крім страху, учепившись одне в одного, кидаємося ми крізь ночі. З цього погляду страх має щось вельми серйозне (дивним чином він завжди був спрямований лише проти майбутнього, ні, це неправильно), і в певному сенсі його можна зрозуміти завдяки тому, що він постійно нагадує мені про необхідність великого визнання: Мілена – теж усього лише людина. Усе, що ти про це говориш, абсолютно чудово, одного разу почувши, тільки це і хочеться слухати, але що йдеться тут не про найголовніше, це ще дуже і дуже велике питання, бо ж страх цей аж ніяк не мій приватний страх – хоча, звичайно, і приватний теж, причому моторошний, – але споконвіку це ще й страх будь-якої віри взагалі.
Написав тобі це, і голова відразу охолола.
Твій
(Прага; 15 липня 1920 р.) Четвер, згодом
Прийшов нічний лист із «Білого півня»[63] і лист від понеділка, перший, очевидно, більш пізній, але не напевно. Я тільки раз швидко їх переглянув і мусив тобі відразу відповісти, просити тебе не думати про мене погано… І жодних ревнощів тут немає, просто така гра навколо тебе; бо ж я хочу зачепити тебе з усіх боків, зокрема і з боку ревнощів, але це нерозумно і більше не повториться, це всього лише нездорові марення самотності. Про Макса у тебе теж складається хибне уявлення, вчора я нарешті передав йому твої привіти, з озлістю (див. вище!), бо ж привіти йому передаються постійно. Що ж у нього для всього і завжди є пояснення, то він сказав, що ти часто передаєш йому вітання, напевно, тільки тому, що я ще жодного разу не передав тобі його щирі вітання, я, мовляв, повинен нарешті це зробити, і тоді, напевно, все це, мені на заспокоєння, припиниться. Можливо, ось я і намагаюся.