Твій
(Прага, 10 липня 1920 р.) 14) Субота
Справа кепська, позавчора прийшли ті два нещасних листи, вчора тільки телеграма (заспокійлива, звичайно, але все ж, як на мене, і трохи уривкова, як будь-яка телеграма), сьогодні ж – нічогісінько. А ті листи були для мене не надто втішні, з кожного погляду, і там говорилося, що ти відразу напишеш знову, а ти не написала. Позавчора ввечері я послав тобі термінову телеграму з проханням терміново відповісти, і відповідь мала б давно прийти. Повторюю текст: «Це було єдино правильно, будь спокійна, тут ти вдома, Й. з дружиною приїде до Відня, ймовірно, днів за вісім. Як переправити тобі гроші?» Відповіді я, отже, не отримав. «Їдь до Відня, – кажу я собі. – Але ж Мілена цього не хоче, рішуче не хоче. Ти був би рішенням, і вона тебе не хоче, вона в тривозі і сумнівах, тому їй потрібна Сташа». А втім, мені слід було б поїхати, та я нездужаю. Щоправда, я спокійний, порівняно спокійний, хоча в останні роки навіть не сподівався на таке, але вдень дуже кашляю, та й вночі по чверть години. Ймовірно, це просто звикання до Праги і наслідок шаленого Меранського часу, перш ніж я упізнав тебе і заглянув у твої очі.
Яким темним став Відень, а чотири дні поспіль був же таким світлим. Що там готується для мене, поки я сиджу тут, відкладаю перо і закриваю обличчя рукою.
Ф.
Потім я зі свого фотеля подивився у відкрите вікно на дощ, і мені спали на думку різні можливості: що ти, напевно, хвора, втомилася, лежиш у ліжку, що пані Колер[55] могла б посприяти і тоді – дивним чином ця можливість найприродніша, найнатуральніша – відчиняться двері, і на порозі з’явишся ти.
(Прага, 12 липня 1920 р.) 15) Понеділок
Щонайменше два жахливих дні. Але тепер я бачу, ти зовсім не винна, якийсь злосливий гаспидяка затримав усі твої листи від четверга. У п’ятницю я отримав тільки твою телеграму, в суботу нічого, в неділю нічого, сьогодні чотири листи, від четверга, п’ятниці, суботи. Я дуже втомився, щоб по-справжньому взятися за перо, дуже втомився, щоб із цих чотирьох листів, з цієї гори відчаю, муки, любові, любові у відповідь, одразу ж усвідомити, що залишається для мене, таким егоїстом стаєш, коли втомився і дві доби мордував себе найжахливішими уявленнями. Але тим не менше – знову-таки завдяки твоїй життєдатній силі, мати Мілено, – проте загалом я, напевно, засмучений менше, ніж за всі сім останніх років, за винятком року в селі.
Чому досі немає відповіді на мою термінову телеграму, надіслану ввечері в четвер, я, втім, як і раніше, не розумію. Згодом я телеграфував пані К., відповіді теж немає. Не бійся, твоєму чоловікові я не писатиму, не надто мені цього і хочеться. Хочеться мені тільки поїхати до Відня, але я і цього не зроблю, навіть якби не було таких перешкод, як твоє негативне ставлення до мого приїзду, складнощі з паспортом, бюро, кашель, втома, весілля моєї сестри (у четвер). І все-таки краще б поїхати, ніж сидіти вечорами ось так, як було в суботу або в неділю. В суботу: я гуляв по місту, трошки з дядьком, трошки з Максом, і раз на дві години заходив у бюро, довідатися за пошту. Увечері було краще, я пішов до Лорена, жодних поганих звісток про тебе він не мав, згадав твій лист, який мене ущасливив, зв’язався по телефону з Кішем[56] з «Neuen Freien Presse», той теж нічого не знав, проте розпитати твого чоловіка про тебе і сьогодні ввечері перетелефонувати відмовився. Так я сидів у Лорена, раз у раз чув твоє ім’я і був йому вдячний. Розмовляти з ним, щоправда, нелегко і неприємно. Адже він як дитина, не надто тямка дитина, точно так само хвалиться, бреше, ламає комедію, і, коли отак спокійно сидиш там і слухаєш його, сам собі здаєшся хитрющим і мерзенним комедіантом. Особливо тому, що він не тільки дитина, але якщо брати до уваги доброту, інтерес, готовність допомогти – великий і дуже серйозний дорослий. Вибратися з цієї подвійності неможливо, і якби я не казав собі весь час: «Ще раз, ще тільки раз я хочу почути твоє ім’я», то давно пішов би. Він і про своє весілля (вівторок) розповідав точно так само.
У неділю було гірше. Взагалі я збирався піти на цвинтар, і це правильно, та весь ранок пролежав у ліжку, а по обіді мені треба було навідати свекра і свекруху моєї сестри, у яких я ще не бував. А там уже і шосту вибило. Назад у бюро, запитати про телеграму. Нічого. Що тепер? Переглянути театральну афішу, тому що Їловський поспіхом побіжно згадав, що в понеділок Сташа йде в оперу слухати Ваґнера. І ось я читаю, що спектакль починається о 6-й годині, а на 6-ту в нас призначена зустріч. Погано. Що тепер? Піти на Обстґассе, поглянути на будинок. Там тихо, ніхто не входить і не виходить, якийсь час чекаю біля входу, потім на протилежному боці, нічого, такі будинки набагато мудріші за людей, які на них дивляться. А зараз? У Люцернський пасаж, де колись була вітрина «Dobre dilo». Зараз вже немає. Тоді, можливо, до Сташі, що зробити дуже легко, бо ж її тепер напевно немає вдома. Тихий гарний будинок з маленьким садком позаду. На дверях помешкання висний замок, – отже, можна безкарно зателефонувати. Внизу коротка розмова з конс’єржкою, тільки потім, щоб вимовити «Лібешіц» і «Їловський», для «Мілени», на жаль, можливості не виявилося. А зараз?
Тепер найдурніше. Іду в кафе «Арко»[57], де не з’являвся вже багато років, шукаю кого-небудь, хто знає тебе. На щастя, там нікого не було, і я міг відразу піти. Таких би неділь менше, Мілено!
Ф.
(Прага, 13 липня 1920 р.) 17) Вівторок, дещо пізніше
Яка ти втомлена в суботньому листі! Багато чого я міг би сказати на цей лист, але втомленій нічого сьогодні не говоритиму, я і сам втомився – мабуть, уперше після повернення з Відня, – геть не виспався, голова тріщить. Нічого тобі не скажу, просто посаджу тебе у фотель (ти кажеш, що була до мене не досить добра, але хіба це не вища доброта, і любов, і честь – дозволити мені сісти там у тебе і самій сісти навпроти і бути зі мною), – отже, я посадив тебе у фотель – і гублюся, і не знаю, як висловити словами, очима, руками, бідолашним серцем це щастя – щастя від того, що ти зі мною, що ти все-таки і моя теж. І адже люблю я при цьому зовсім не тебе, а щось більше – моє дароване тобою буття.
Про Л. сьогодні нічого не розповідатиму і про дівчину теж, усе це сяк-так ітиме своїм шляхом; і як це далеко.
Ф.
Усе, що ти говориш про «Бідного Шпільманна», абсолютно правильно. Якщо я сказав, що для мене він нічого не важить, то просто з обережності, бо ж не знав, як ти з ним упораєшся, а ще тому, що соромлюся цього оповідання, ніби сам його написав; воно справді починається фальшиво і вирізняється силою-силенною похибок, сміховинних дрібниць, дилетантизмом, смертельною манірністю (надто це помітно, коли читаєш уголос, я міг би показати тобі такі місця); і особливо сама манера музичного виконання – винахід воістину жалюгідний і смішний, тільки на те і годиться, щоб спонукати дівчину жбурляти у слід цього оповідання все, що у неї є, в найбільшому гніві, який з нею розділить увесь світ, і перш за все я, доки оповідання, що не заслуговує нічого кращого, не загине у власних уламках. Справді, для розповіді немає долі кращої, як зникнути, і таким ось чином. Оповідач, цей кумедний психолог, цілком з цим погодиться, адже він, ймовірно, і є той самий «бідний шпільман», який виконує – вкрай немузикально виконує – цю історію, надто щедро винагороджений сльозами з твоїх очей.
(Прага, 13 липня 1920 р.) Вівторок
Ось дві твої телеграми; я розумію, що поки були листи від Ярміли, ти не просила про пошту від Крамера[58], все гаразд, тобі в першу чергу не треба боятися, що я зроблю щось сам, без твоєї на те згоди. А головне, після майже безсонної ночі я нарешті сиджу над цим листом, який здається мені нескінченно важливим. Усі листи, які я написав тобі з Праги, взагалі б писати не варто, тим більше останні, одне тільки це має право існувати; або, загалом, нехай вони теж будуть, чи не все одно, але цей лист має бути геть нагорі. На жаль, я не зумію сказати і найменшу частку того, що говорив тобі вчора ввечері або розповідав сьогодні вночі або вранці. Так чи інакше головне: що б не говорили про тебе інші в широкому колі навколо тебе чи через піднесену розважливість, чи через тваринну (але тварини інакші) тупість, чи через диявольську доброту, чи через людиновбивчу любов, – я, я, Мілено, абсолютно точно знаю, що, хоч як ти вчинила, це буде правильно, – чи залишишся ти у Відні, або приїдеш сюди, або, як і раніше, ширятимеш між Віднем і Прагою, або робитимеш то так то сяк. Як же я міг би спілкуватися з тобою, якби не знав цього. Як у глибинах моря немає такого містечка, що не перебувало б під сильним тиском, так і у тебе, але будь-яке інше життя ганебне, і мені від нього погано; досі я думав, що не винесу цього життя, не винесу людей, і дуже цього соромився, але ти тепер підтверджуєш мені, що нестерпним здавалося мені не життя.