Ледве кинув цей лист у поштову скриньку – і відразу подумав: як же я міг вимагати від тебе таке. Не кажучи про те, що прийняти тут правильне і необхідне рішення – все ж тільки мій клопіт, для тебе насправді абсолютно неможливо довіритися чужій людині і написати їй у відповідь такий лист. Ну що ж, Мілено, даруй мені ці листи і телеграми, добачай причину в моєму розумі, ослабленому прощанням з тобою; нічого страшного, якщо ти їй не відповіси, адже неодмінно знайдеться яке-небудь інше рішення. Не переймайся цим. Я просто донезмоги втомився від цих прогулянок, сьогодні на Вишеград, ось у чому річ. До того ж завтра приїжджає дядько, і я рідко буду сам.
Поговоримо про приємніше: чи знаєш ти, коли ти в Відні була одягнена найгарніше, ну просто до незмоги гарно? Тут навіть і сперечатися нема чого – в неділю.
(Прага, 7 липня 1920 р.) 9) Середа, вечір
Пишу похапцем, лише кілька слів на честь мого новосілля, – похапцем, бо о 10-й годині прибувають батьки з Франценсбада, о 12-й годині – дядько з Парижа, і всі хочуть, щоб я їх зустрів; новосілля – бо ж я, звільняючи дядькові місце, переїхав у порожню квартиру сестри, яка зараз в Марієнбаді. Порожня велика квартира, це прекрасно; щоправда, вулиця більш галаслива, але в цілому обмін аж ніяк не поганий. А написати я тобі мав неодмінно, тому що з моїх останніх жалобних листів (найжахливіший я сьогодні вранці від сорому порвав; подумай: у мене ще немає жодних звісток від тебе, але скаржитися поштою нерозумно, що мені пошта) ти могла зробити висновок, що я в тобі не впевнений, що боюся тебе втратити; немає, нічого подібного. Хіба змогла б ти стати для мене тим, що ти є, якщо був би в тобі не впевнений? Таке враження складається тому, що мені дано було пережити коротку тілесну близькість і потім раптову тілесну розлуку (Чому саме в неділю? Чому саме о 7-й ранку? Чому взагалі?), – від усього цього, звичайно, голова може піти обертом. Вибач! А тепер, на добраніч, прийми єдиним потоком всього мене і все моє – все, що радо має спочивати в тобі.
Ф.
10) Четвер, ранок
Вулиця галаслива, до того ж навскоси щось будують, перед вікном не російська церква, а житла, набиті людьми, – і все-таки: бути самому в кімнаті – це, напевно, умова життя, бути самому в квартирі – умова (якщо говорити геть точно: тимчасова) щастя (і – одна з умов, бо який сенс був би у квартирі, якби я не жив, якби в мене не було батьківщини, що дарує мені заспокоєння, – наприклад, пари ясних і синіх, незбагненною ласкою запалених очей); отже, квартира ця – одна зі складових щастя, все так тихо, душова, кухня, передпокій, три інші кімнати, не те що ці загальні квартири з їхнім гамором, з їхнім содомом, з нестримним кровозмішенням давно вже некерованих, розгнузданих думок, бажань і тіл, коли у всіх закутках, між усіма ліжками і шафами плодяться недозволені зв’язки, невідповідні, випадкові речі, діти з перелюбу, – де незмінно все відбувається не як у трьох тихих пустельних передмістях у недільний день, а як в оглушливо метушливих багатолюдних передмістях у безперервний суботній вечір.
Прийшла сестра – йшла довго, щоб принести мені сніданок (це було ні до чого, я сам збирався додому), та ще й кілька хвилин дзвонила в двері, поки я не прокинувся від цього листа і від свого забуття.
Ф.
Але квартира мені не належить, сестрин чоловік теж має намір часто наїжджати сюди влітку.
(Прага, 8 липня 1920 р.) 11) Четвер, ранок
Нарешті твій лист. Зараз тільки швидко кілька слів про найголовніше, нехай навіть поспіх внесе помилки, про які я згодом шкодуватиму: цей випадок – безпрецедентний у взаєминах нас трьох, тому і не варто потьмарювати його досвідом інших випадків (трупи – муки втрьох, удвох – якимось чином зникають). Я – йому не друг і друга не зраджував, але я і не просто його знайомий, а дуже пов’язаний з ним, і де в чому, напевно, більше ніж друг. Ти його теж не зраджувала, бо ж кохаєш його, що б ти не говорила, і якщо ми з’єднаємося (спасибі вам, плечі!), то на іншому рівні, не в його царині. Результат – це справді не лише наша з тобою справа, що її належить таїти, і не тільки мука, страх, біль, турбота – твій лист різко злякав мій відносний спокій, який ішов від нашого спілкування і тепер, напевно, знову потрапить у Меранський вихор, хоча на шляху повернення до Меранських умов існують потужні перешкоди, – а відкрита, ясна в своїй відкритості справа трьох, навіть якщо ти ще деякий час мовчатимеш. Я теж дуже проти обмірковування можливостей, проти, бо ж у мене є ти, коли б я був один, ніщо не стримало б мене від обдумування… вже в цьому робиш себе ареною прийдешніх битв, і як же тоді розрита земля витримає будинок майбутнього?
Я тепер зовсім нічого не розумію, третій день сиджу в бюро і ще жодного рядка не написав, можливо, тепер вийде. До речі, поки я писав цей лист, сюди заходив Макс, він, зрозуміло, мовчатиме; для всіх, крім сестри, батьків, дівчини і нього, я приїхав через Лінц.
Ф.
Можна послати тобі гроші? Наприклад, через Лорена, я скажу йому, що ти в Відні позичила мені гроші, і він вишле їх тобі разом з твоїм редакційним гонораром?
Я трохи переляканий і через те, що ти повідомляєш через страх писати.
(Прага, 9 липня 1920 р.) 12) П’ятниця
Будь-яка писанина, як на мене, хунта клаків не варта, та вона така і є. Найкраще було б поїхати до Відня і забрати тебе з собою; можливо, я так і зроблю, хоча ти цього не хочеш. Справді, є лише дві можливості, одна краща за іншу, – або ти приїдеш до Праги, або в Лібешіце. З давньою, типово єврейською підозрілістю я вчора підкрався до Й., зловив його перед самим від’їздом в Лібешіце, у нього був твій лист до Сташі. Чудова людина, весела, відкрита, розумна, бере тебе під руку і відразу засипає як горохом у бочку, готовий до всього, розуміє все і навіть більше. Він із дружиною мав намір поїхати під Брюнн до Флоріана, а звідти – до тебе до Відня. Нині в другій половині дня він повертається до Праги, привезе відповідь од Сташі, я зустрінуся з ним о 3-й, потім телеграфую тобі. Даруй балакучість цих одинадцяти листів, відкинь їх у бік, прийшов час реальності, вона більша й краща. Остерігатися зараз, по-моєму, потрібно тільки одного – твого кохання до чоловіка. Що ж до нового завдання, про яке ти пишеш, то воно, звичайно, важке, але не варто недооцінювати сили, які надає мені твоя близькість. Я, щоправда, поки не сплю, але тримаюся куди спокійніше, ніж думав учора, через два твої листи (випадково свідком того опинився Макс, що було не цілком добре, адже це як-не-як суто моя справа, ах, ось уже і починаються ревнощі неревнивих, бідна Мілено). Твоя сьогоднішня телеграма теж трохи заспокоює. Тривога про твого чоловіка зараз, принаймні зараз, не дуже велика, цілком терпима. Він узяв на себе неймовірно важке завдання і, по суті справи, почасти, а можливо, і цілком із честю його виконав; нести його далі він, по-моєму, не годен, і не тому, що у нього не вистачить на це сил (що таке мої сили порівняно з його?), а тому, що він надто пригнічений тим, що сталося досі, надто пригнічений, позбавлений зосередженості, необхідної для цього. Можливо, поруч з іншим йому все ж буде легше. Чому мені не написати йому?
Ф.
(Прага, 9 липня 1920 р.) П’ятниця
Тільки кілька слів з приводу Сташиного листа – дядько, чоловік дуже милий, тепер трошки заважає, чекає мене. Так ось, Сташин лист вельми доброзичливий і душевний, але є у нього один недолік, маленький, можливо, суто формальний, недолік (притому я зовсім не стверджую, що листи без цього недоліку більш душевні, радше навіть навпаки), так чи інакше, йому чи то чого бракує, чи то, навпаки, чогось там подостатком, можливо, розважливості, яка, до речі, йде нібито від чоловіка, адже саме так він учора говорив зі мною і сьогодні, з іншого боку, коли я вчора попросив у нього вибачення через мою недовіру (z Kafky to vytáh[52]) і хотів трохи побідкатися, він у всій щирості зі Сташиним листом і натяком на побачення, яке призначила мені Сташа на понеділок, мало не вигнав. Яким тоном я говорю про цих воістину добрих людей? Ревнощі, це справді ревнощі, але я обіцяю тобі, Мілено, ніколи тебе ними не переймати, тільки собою, тільки собою. Хоча одне непорозуміння в цьому листі, як на мене, все ж таки присутнє, ти ж справді не хотіла від Сташі ні ради, ні розмови з твоїм чоловіком. Ти просто хотіла того, що нічим не заміниш, – її присутності. Так мені здалося. І грошове питання не має ані найменшого значення, це я сказав чоловікові ще вчора. Що ж, я поговорю зі Сташею у понеділок (крім того, Їловський сьогодні дуже вибачався, у нього аж по горло роботи, Піттерманн і Ференц Футуриста[53] зустрілися за одним столом і нетерпляче чекали на початок конференції через виступ нового кабаре). Справді, якби дядько не чекав, я б розірвав цей лист і написав новий, надто тому, що в Сташиному листі, який освячує все, стоїть чорним по білому для мене – s Kafkou žit[54]. Сподіваюся ще сьогодні отримати від тебе звістку. Між іншим, я – прямо таки капіталіст, який нічого не відає, що у нього є. Нині після обіду, коли я в бюро марно питав про вісті, мені принесли твій лист, який прийшов незабаром після мого від’їзду в Меран, читати було так дивно.