Ну ось, знову я написав так багато і нічого – не інакше, давня вина перед президентом мені відзивається. Ще кілька відповідей в останньому поспіху перед сном: [Бродова] «Висота почуттів», звичайно, Твоя, цілком Твоя. Присвята «другові» явно призначена Тобі, Ти це приймаєш? (Звісно, в мене є інший, дарований примірник.) І якщо у посвяті може бути невелика дурниця (якої насправді немає, але яку я зараз викладаю), то Макс – також мій друг, і тому ця присвята дає мені змогу стояти геть поруч із Тобою (я хочу скористатися найпозірнішою нагодою так постояти), хіба це було б так погано?
Ні, вже й справді надто пізно, щоб продовжувати. Вкладаю ось тільки гелер[8], який знайшов сьогодні під час вечірньої прогулянки. Я саме нарікав на щось (немає речі, з приводу якої я не зміг би поскаржитися), через невдоволення дещо сильніше, ніж зазвичай притупнув ногою – і носаком черевика підчепив на бруківці монетку. Такі монети приносять щастя, але щастя, якого немає у Тебе, мені не потрібно, тому посилаю його Тобі. Те, що я його знайшов, – це ж ніби Ти його знайшла, хіба ні?
Франц
9.01.1913
Кохана моя, сьогодні тільки пару слів, я втомився, після обіду мені заважали і, судячи з усього, ще кілька днів заважатимуть. Писання своє, в якому я жодних зовнішніх перешкод визнавати не бажаю (вони і від внутрішніх страждають досить), я на тиждень, а то й довше, полишаю, єдиною вигодою від цього буде більше часу на сон, розрадою мені це не послужить, але те, що я зараз пишу, просто взагалі нікуди не годиться, мені місце лише в ліжку, але ще мені місце тільки біля Тебе, ось я і не можу вибрати між вами.
Бідолашна кохана пише рекламні проспекти! Може, і я отримаю один, хоч я і не ваш покупець, хоч я в принципі диктографів швидше боюся. Мені здається, що машина з її мовчазною, незаперечною вимогою має над робочою силою значно потужнішу і страхітливу владу, ніж жива людина. Такий нікчемний, легко керований, гнаний і навіть вигонюваний живий машиніст-переписувач – на нього ж можна накричати чи просто гнівно уп’ястися, йому можна вичитати, насварити, перепитати, диктує тут цар і бог, – зате перед диктографом уже він, диктор, зведений до цілковитого нікчеми, він фабричний робітник, зобов’язаний своїми мізками обслуговувати машину, що заковтує слова. Так як же витягнути з бідного людського розуму, що від природи повільно працює, готові думки, та ще й одну по одній! Радуйся, кохана, що в Твоїх рекламних листах Тобі не треба відповідати на подібні заперечення, бо вони незаперечні; запевнення, що швидкість машини можна легко регулювати, що її можна вимкнути, відставити убік, якщо немає бажання диктувати, і т. д. – але все це не аргументи для людини, яка Тобі заперечує, бо в характері її заздалегідь закладено, що всі такі хитрощі їй анітрохи не допоможуть. Що мені сподобалося в Твоєму проспекті, так це те, з якою гідністю він написаний: у читача нічого не жебрають, як це прийнято, принаймні в подібних проспектах австрійських фірм, та й фіміам ніхто не кадить. Не май це за жарт, але чимось – зрозуміло, не змістом своїм, і не предметом, і навіть не стилем – він нагадав мені про Стріндберґа, якого я майже не знаю, але здавна абсолютно по-особливому люблю; дивно, що першим своїм листом я застав Тебе якраз під враженням від «Танця смерті» і «Ґотичних кімнат»[9]. Стривай, незабаром я обов’язково напишу Тобі про спогади про Стріндберґа, які недавно з’явилися в «Neuen Rundschau»[10] і під враженням від яких я у неділю на тому тижні весь ранок як божевільний бігав по кімнаті.
Завтра або післязавтра Ти отримаєш календар і Флобера. Календар, який мені тільки зараз доправили, виявився зовсім не такий красивий, як він малювався мені в думках, і якби я щодня відривав аркуш, складав його і надсилав Тобі, це вже було б неправильно. Але тепер, коли календар є, і те, що було призначено Тобі, я не віддам нікому іншому і не дозволю нікому бачити, я все одно надішлю його Тобі. Повісь його куди-небудь у куток! Противагою краси до його потворності буде Флобер, якого я взагалі (марні запевнення!) мріяв сам вкласти в Твої руки.
Так, а тепер прожогом спати, слово Тобі відправлено, Твої думки до мене перетягнуто, я задоволений.
Ти не дуже змучилася писати мені, кохана? Один Твій рядок дає мені таку втіху, скільки і п’ятьом моїм не до снаги дати.
Франц
10.01.1913
Перш за все, улюблена, припини себе картати за те, що мало мені пишеш! При тому, що часу в тебе обмаль, пишеш Ти мені багато, надто багато.
І якщо Ти, як останнім часом, зумієш зберегти чудову регулярність щоденних листів, то у всьому, що стосується нашого листування, мені нічого буде бажати, бо ж інші бажання – або зараз, або взагалі – нездійсненні, то, значить, усе гаразд, нехай не так щоб аж-аж. Те, що я сідаю зараз до столу писати Тобі, ледве встигнувши перемовитися з родичами, тоді як раніше цьому завжди передувало моє писання і я, отже, коли брав заради Тебе перо в руки, перебував – чи в щасті, чи в своєму нещасті – на іншому, вищому щаблі, – мені це якось заважає. Але це недовго триватиме, в понеділок, думаю, я вже знову почну писати, безліч історій, кохана, викалатують свої марші в моїй голові.
При цьому іноді мене просто кандзюбить од горя, чому, втім, є безліч всіляких причин. І пов’язана з переживанням цих двох заручин – Макса і моєї сестри – не найменша. Сьогодні в ліжку я скаржився Тобі на ці заручини в великій промові, яка, безсумнівно, здалася б Тобі дуже обґрунтованою, тільки я зараз, напевно, вже не відтворю всіх необхідних доказів, а тому краще залишу цей замір. Якби Ти знала, як я промовляю в ліжку, коли до Тебе звертаюся! Лежачи на спині, ногами упершись в валик, яким безмовним солов’єм розливаюсь я про себе в ім’я найдорожчої своєї слухачки! У нас такі різні таланти! Я великий оратор в ліжку, а Ти велика мастачка писати в ліжку листи. Як Тобі це взагалі вдається? Ти ще жодного разу мені про це не роз- повідала.
Жодними із цих заручин я незадоволений, при тому що заручинам Макса я навіть вельми сприяв своєю – можливо, навіть вирішальною – порадою; а проти заручин сестри, принаймні, ніколи не заперечував. До того ж я поганий оракул і нікудишній знавець людей, як свідчить шлюб моєї заміжньої сестри [Еллі], заручини якої викликали у мені такий само невтишимий жаль, в той час як сестра, колись незграбно повільна, вічно всім незадоволена, трохи – вкрай образлива істота, тепер в шлюбі буквально розцвіла від щастя над своїми двома діточками[11]. А проте, не можу не довіряти своєму знанню людей, адже факти самі по собі його не переконують, мабуть, воно приховує в собі якусь глибшу правоту, і виходить, що я, довіряючи їй, під виглядом свого нібито знання людей, плекаю звичайнісіньку, тільки зашкарублу в своїй упертості дурість. І потім – чому, власне, я страждаю від цих заручин таким дивним чином, немов цієї миті і безпосередньо мене спіткало нещастя, тоді як будь-яке передчуття може відноситися тільки до майбутнього, тоді як головні учасники, всупереч їхнім власним очікуванням (може, якраз ця несподіванка мені і скребе по серцю?), щасливі, тоді як, нарешті, сам я безпосередньо і особисто до всіх цих весільних справ і приготувань майже непричетний. (Вчора ввечері мій майбутній зять без будь-якої злості, без найменшого натяку на мою жахливу байдужість, просто жартома кинув мені: «Добрий вечір, Франце! Як справи? Що пишуть з дому?» Знав би він, скільки в його словах істинного сенсу!)
Але ні, я все-таки причетний, обидві родини, за моїми відчуттями, на мене налягають, а сім’я зятя так і геть мимоволі впирається в мою власну. – Ні, сьогодні краще більше не писатиму, якось виходить непереконливо, може, загалом Ти і відчуваєш, що я маю на увазі, але в деталях, а це якраз найважливіше, зі своєї далечини, на жаль, не зро- зумієш.