Мені стільки всього треба Тобі відповісти на обидва Твоїх сьогоднішніх листи, що Твоя мати, якби вона мала змогу оглянути все це, дивувалася б десь у такій послідовності: як можна взагалі писати, коли хочеш сказати так багато і якщо знаєш, що перо з огляду на всю цю хмару-хмарою розказуваного лишить на папері хіба що невпевнену і незрозумілу риску?
Так, значить, мою фотографію Ти поклала в своє серце (яке там «сердечко», сягай вище!), чи то пак у свій медальйон, де вона неприємним сусідством потіснила Твою крихітку-племінницю, і маєш намір – чи вірити мені своїм очам? – носити його день і ніч, не знімаючи? Та невже Тобі не захотілося викинути цю жахливу фотографію геть? І вона не витріщається на Тебе, аж страшно? Чи заслуговує вона честі, яку Ти їй робиш? Подумати тільки, моя фотографія зберігається у Тебе в медальйоні, а сам я стирчу тут один в своїй промерзлій кімнаті (де я, як здається, на превеликий свій сором, днями ще й застудився). Але постривай-но, погана фотографіє, благословенна буде мить, коли я прийду і власною рукою вийму Тебе з медальйона! І якщо не викину, то тільки через погляди, які, можливо, Феліція на Тебе марнує.
Припиняю, вже пізно, а закінчити я б все одно ніколи не зміг, та й що це за заняття для рук – листи писати, коли вони призначені міцно тримати в обіймах і нічого іншого не прагнуть.
Франц
7.01.1913
Кохана моя Феліціє, пишу Тобі сьогодні по обіді, бо ж не знаю, чи встану взагалі ввечері з ліжка. Може, краще буде проспати до ранку. Я, вочевидь, застуджений, причому наскрізь; я можу в цей й не вірити, але так воно є. А якщо це не застуда, то щось збіса схоже на неї. Сьогодні питиму гарячий лимонад, загортатимуся в гаряче простирадло і, відбігши всього світу, мріятиму про Феліцію. Нехай спека виганяє з мене і з моєї кімнати всі застуди і всіх примар, щоб забезпечити чисте вмістилище для думок про Тебе, кохане моє дитя.
Щось мені нема що вже сказати про пошту? Але послухай, Твого недільного вечірнього листа я отримав в понеділок уранці, тоді як Твого недільного ранкового теж уранці, але тільки сьогодні, у вівторок. (На службу листи взагалі приходять акуратніше, живемо ж ми на відшибі.) Напевно, все через Твою світлину, яку пошта просто не хотіла мені віддавати. Мила, який же чудовий знімок! Може, не в деталях, але цей погляд, ця посмішка, ця поза! Щось нездорове свердлує зсередини мені голову, але варто мені подивитися на Твою фотографію, і біль наче корова язиком злизала. Тепер нарешті я іноді бачу Тебе так, як побачив тоді, вперше. Цього характерного руху руки я вже зовсім не пам’ятав, але тепер, як на мене, він знову оживає в пам’яті. Привітність Твого погляду стосується всього на світі (так само, як мій на все на світі витріщається), але я беру її на свій карб і щасливий.
Кохана, про мою застуду, будь ласка, і думати забудь. Я взагалі згадав про неї лише тому, що люблю поговорити з Тобою про всяку всячину, це само собою виходить, коли лиця так близько одне до одного, як вони повинні бути в житті, а бувають тільки в мріях. Легке, нетривале захворювання – з дитинства моя вічно пожадана, проте вряди-годи досягана любість. Воно перериває невблаганний хід часу і допомагає виснаженій, буквально втомленій життям людині, якою стаєш з роками, хоч пережити невеличке друге народження, за яким я і справді вже знудьгувався. Нехай хоча б задля того, щоб Ти, Феліціє, мала справу з приємнішим кореспондентом, який нарешті навчиться розуміти, що Ти йому дуже дорога, щоб невпинно морити Тебе скаргами.
Франц
[На берегах] За чверть восьма. Лікування позаду, йду в контору.
8.01.1913
З різних причин я сьогодні, замість писати, вирушив на прогулянку з тим таки д-ром Вельчем, після того як півтори години провів у його сімействі, слухаючи його батька, дрібного торговця сукном, розумної, до всього цікавої людини, яка розповідала безліч чудових стародавніх історій про колишнє життя празьких євреїв, ще з часів його діда – той був великим торговцем сукном. Хоч і в дружньому колі, але я був серед чужих людей і в їхньому товаристві сидів ні в сих, ні в тих, як собака в човні. Ця невідповідність завжди виражається у мене в тому, що я, коли мені що-небудь розповідають, не можу спокійно дивитися оповідачеві в очі, і погляд мій, якщо дати йому волю, прагне зісковзнути з обличчя співрозмовника, або, якщо я силою намагаюся його затримати, перестає бути спокійним, а застигає. Але хіба я зібрався описувати Тобі весь нинішній вечір? Де там, але з неймовірного розгардіяшу всього, що хочеш сказати, в неабияк отупілу під вечір голову лізе тільки свавільна і другосортна нісенітниця. Мені взагалі здається, ніби в останні дні я розповів і відповів Тобі так мало, навіть з найпотрібнішого, що часом у мене з’являється відчуття, що я ось-ось потраплю в неласку Твоїх вух. Не слід витлумачувати мої перед Тобою невідповіді на деякі Твої питання неправдиво і мені на шкоду, хвилі, що несуть мене, це хвилі темних, каламутних, важких вод, в яких я пливу вперед лише насилу-силу, іноді й зовсім не просуваюсь, але потім раптом мене знову підхоплює, і тоді справа йде набагато краще. Ти і сама повинна була це помітити за нашу першу чверть року.
Я і сміятися можу, Феліціє, можеш не сумніватись, я навіть відомий як великий реготун, просто раніше я цією стороною був куди більш дурнячий, аніж тепер. Я одного разу навіть примудрився сміятися під час урочистої бесіди з нашим президентом – щоправда, це вже багато років тому було, але як легенда нашого агентства, думаю, надовго мене переживе, – та ще й як сміятися! Було б надто нудно описувати Тобі значущість цієї людини, просто повір, що вона величенна і що середньому службовцю нашого агентства він видається не простим смертним, а небожителем. Що в звичайному житті нашому братові не часто випадає нагода поговорити з імператором, то ця людина зрідка дарує середньому службовцю – так вже воно заведено у всіх майже наших великих установах – щось на кшталт такої можливості. І зрозуміло, в цій людині, як і в будь-якій іншій, високий пост якої не повною мірою відповідає її заслугам, криється багатенько комічного, якщо дивитися на неї спокійним і неупередженим оком стороннього спостерігача, але схилитися з цього природного приводу, побачивши, так би мовити, сам цей природний феномен, і ще перед ним, до нападу такого нестримного сміху – для цього воістину потрібно бути у богів в особливій неласці. Нам – двом співробітникам і мені – тоді допіру дали вищу посаду, через що нам і належало в святних чорних костюмах постати перед очі президента, щоб виказати йому нашу подяку, причому не слід забувати, що саме я з особливих причин заздалегідь був винен президенту[7] особливу подяку. Найдостойніший з нас – я був наймолодший – виголосив подячну промову, коротку, складну, напористу, цілком у своєму дусі. Президент прихильно слухав його в звичайній своїй, улюбленій у подібних урочистих випадках, злегка схожій на імператорську під час аудієнцій, і справді – якщо, звичайно, хочеш бачити або не можеш не бачити – аж-аж кумедній позі. Ноги схрещені, ліва стиснута в кулак рука спирається на самий ріг стола, голова опущена, так що сива пишна борода перекатом спадає на груди, і на додачу до всього животик, не надто великий, однак помітно випнутий, плавно гойдається. Мабуть, я був тоді в зовсім вже неприборканому настрої, бо ж позу цю взагалі давно вивчив, і не було жодної необхідності видавати з такої нагоди, хоч і з перервами, легкі смішки, які, втім, наразі вдавалося видати за позиви кашлю, тим більше що президент сидів, не підводячи очей. Та й ясний голос колеги, який, певно, помітивши мій стан і не бажаючи йому скорятися, застиглим від напруги поглядом витріщався просто перед собою, ще якось тримав мене в шорах. Але тут, коли він скінчив, президент підніс голову, і, зауваживши його обличчя, я, вже без жодного сміху, на мить жахнувся, бо тепер він міг побачити мої гримаси і легко зрозуміти, що звуки, які, на превеликий мій жаль, з мене виходять, – це ніякий не кашель. Коли ж він почав свою промову – цю звичайну, давно заздалегідь всім відому, на імператорський лад розбиту на тези, супроводжувану хрипами і задишкою, абсолютно безглузду і безпредметну промову, – коли мій колега грізними косими поглядами спробував мене, що і так щосили намагався опанувати себе, застерегти і стримати і тим самим тільки жваво нагадав мені про недавні радощі мого насилу пригніченого сміху, – тут уже я більше стримуватися не міг, та й будь-яку надію колись стриматися згубив остаточно. Спершу я сміявся тільки з нешкідливих чергових жартиків нашого президента, що їх він звично розсіював тут і там по тексту промови; в той час як неявний етикет приписував відгукуватися на подібні жарти ввічливо поважною подобою посмішки, я сміявся вже просто на все горло, хоча і бачив, з яким жахом, боячись заразитися, сахаються від мене мої колеги, і мені було шкода їх більше, ніж себе, але нічого вдіяти з собою я не міг, – при цьому я навіть не намагався, наприклад, відвернутися або прикрити рота рукою, а тільки цілком безпорадно витріщався на президента виряченими очима, не годен навіть погляд відвести, в неясному, хай, імовірно, і справедливому припущенні, що виправити нічого вже не зможу, тільки погіршити, а коли так, то краще вже уникати будь-яких змін. Зрозуміло, набравшись смаку, я сміявся не тільки зі щойно кинутих жартів нашого президента, але і з пущених недавно, і в минулому, і в майбутньому, і взагалі з усіх його жартів, так що незабаром вже ніхто навколо не розумів, що, власне, мене так розсмішило; загальне замішання певною мірою не зачепило поки одного президента – великий чин, до того ж світська людина, він побачив світу, та й думка про можливість такого зневажливого ставлення до власної персони просто не спадала йому на думку. Якби нам цієї хвилини непомітно втекти з зали, мабуть, і президент скоротив б трохи свою промову, і все обійшлося б порівняно мирно, себто поведінку мою, звичайно ж, все одно було б визнано непристойною, але ніхто не став би відкрито про неї розводитись, і вся історія, як це часто буває з неможливими, на перший погляд, речами, була б залагоджена дружним мовчанням усіх чотирьох безпосередніх її учасників. Однак тут, як на те, ще один, поки що не включений мною колега (вже майже сорокарічний чоловік, з по-дитячому круглим, хоча і бородатим обличчям, при цьому неабиякий пиворіз) почав свій, нехай і короткий, але несподіваний виступ. Цей його порив залишився для мене повною загадкою, тільки що він, і так виведений з рівноваги моїм сміхом, стояв поруч з надутими від натуги щоками – і раптом починає виголошувати серйозну промову. Однак якраз в його випадку це цілком зрозуміло. Людина швидше порожня, але з палким темпераментом, він має звичай нескінченно довго і гаряче відстоювати речі всіма визнані, причому промови його були б нудні до нестями, якби не їхня пристрасність, абсолютно недоречна, смішна і тому симпатична. А президент з сердечної простоти щось таке сказав, що мого колегу не цілком влаштувало, до того ж він, очевидно, під впливом мого тепер уже безперервного сміху, дещо забув, де перебуває, коротше, він вирішив, що саме зараз найкраща хвилина виступити зі своєю особливою думкою і переконати в ній нашого (до будь-якої думки підлеглих, зрозуміло, до смерті байдужого) президента. І ось коли він, натхненно розмахуючи руками, почав верзти геть казна-що (і взагалі, а надто в даному разі), мені стало вкрай не під силу, світло, перш ще якось помітне, померкло у мене перед очима, і я вибухнув таким громовим і нестримним сміхом, який у такій нехитро щиросердій відвертості дозволенний хіба що першокласникам на їхніх шкільних лавах. Усі разом замовкли, і тепер уже тільки я зі своїм реготом був безумовним центром загальної уваги. Чи треба говорити, що коліна мої, хоч я і сміявся, підсікалися від страху, – мої товариші по службі, до речі, тепер теж сміялися, причому безкарно, бо до огидності мого такого явного і злочинного реготу їм було далеко, в його тіні їхні смішки залишалися відносно непомітними. Правою рукою несамовито б’ючи себе в груди, почасти на знак каяття (і нагадування про день примирення), почасти ж силкуючись вибити з себе якнайбільше так довго стримуваного сміху, я бурмотів якісь вибачення, які, кожне окремо і всі разом, можливо, були навіть дуже переконливі, але, заглушувані чимраз новими нападами реготу, залишалися для присутніх абсолютно невиразними. Тепер, звичайно, і сам президент дещо збентежився, і тільки закликавши на допомогу все властиве людям подібного рангу вміння згладжувати будь-яку незручність, вибудував нарешті якусь фразу, яка дала моєму нелюдському виттю бодай якесь людське пояснення, по-моєму, віднісши його до якоїсь вельми давнього, вже всіма забутого власного жарту. Після чого похапцем нас відпустив. Так і не приборканий, все з тим же божевільним сміхом на устах, я, похитуючись, першим вийшов з зали. – Листом, який я негайно по цьому написав президенту, за посередництвом президентського сина, з яким я добре знайомий, нарешті, просто завдяки часу справу здебільшого вдалося затерти, проте повного прощення я, звичайно, не доскочив і зроду не доскочу. Але воно не так вже й багато для мене значить, можливо, я для того тільки тоді все це накоїв, щоб коли-небудь довести Тобі, що теж вмію сміятися.