– Твоя мати, коли я наважився дорікнути їй за хропіння, – відповів Гаррі.
– Я не хроплю, – зауважила Емма, намащуючи ще один тост.
– Звідки ти знаєш, що не хропиш, коли спиш? – поцікавився Гаррі.
– А що з вами, дядьку Джайлз? Моя мати зламала вам руку за те, що також звинуватили її у хропінні? – не вгавав Себ.
– Я не хроплю! – повторила Емма.
– Себе, – твердо сказала Саманта, – ніколи не варто ставити запитання, на яке не хочуть відповідати.
– Розмовляє, як донька дипломата, – посміхнувся Джайлз через стіл дівчині Себа.
– А ви – як політик, який не хоче відповідати на моє запитання, – сказав Себ. – А я хочу знати…
– Доброго ранку, це ваш капітан, – почувся з динаміка голос у супроводі тріскотні. – Зараз ми пливемо зі швидкістю двадцять два вузли. Температура повітря – шістдесят дев’ять градусів за Фаренґейтом, і ми не очікуємо якихось змін погоди упродовж наступних двадцяти чотирьох годин. Бажаю вам приємно провести цей день, обов’язково скористайтеся всіма чудовими можливостями, які пропонує «Бекінґем», зокрема, шезлонгами та басейном на горішній палубі, унікальними для цього корабля.
Виникла довга пауза, перш ніж капітан продовжив:
– Дехто з пасажирів питали мене про незвичний звук, що розбудив їх посеред ночі. Здається, о третій годині ночі наш флот проводив навчальні стрільби в Атлантиці, і хоча вони були за кілька морських миль від нас, у нічній тиші вони могли здатися значно ближчими. Прошу вибачення в усіх, кого розбудили ці нічні вибухи, але я служив на Королівському військово-морському флоті під час війни, тож знаю, що проводити нічні маневри вкрай необхідно. Однак можу запевнити всіх пасажирів, що нікому не загрожувала небезпека. Дякую і пропоную насолодитися рештою дня.
Себастьяну здалося, ніби капітан читав свою промову за підготовленим сценарієм, і, поглядаючи через стіл на свою матір, не сумнівався, хто її автор.
– Я б хотів бути членом ради директорів, – зауважив він.
– І чого б це? – зацікавилася Емма.
– Тому що тоді, – відповів Себастьян, дивлячись на неї впритул, – я міг би дізнатися, що насправді сталося минулої ночі.
* * *
Десятеро чоловіків залишилися стояти, поки Емма не зайняла своє місце на чолі столу, незручного столу, адже бальна зала «Бекінґема» не призначалася для проведення екстрених зборів правління.
Коли вона поглянула на своїх колег, ніхто з них не посміхнувся. Більшість із них стикалися з проблемами у своєму житті, але такого масштабу – ніколи. Навіть губи адмірала Саммерса були щільно стиснуті. Емма розгорнула перед собою синю шкіряну течку, подарунок Гаррі на її призначення головою ради директорів. Саме він, подумала вона, й сповістив її про проблему, а потім її й вирішив.
– Мені не треба нагадувати, що все, що ми сьогодні обговоримо, має залишатися в суворій таємниці. Не буде перебільшенням припустити, що все майбутнє «Судноплавної компанії Беррінґтонів», не кажучи вже про безпеку всіх присутніх на борту, поставлене на карту, – оголосила вона.
Емма поглянула на порядок денний, який підготував Філіп Вебстер, секретар компанії, за день до відбуття з Ейвонмута. Той уже безнадійно застарів. У новому порядку денному залишався тільки один пункт, і це, безумовно, буде єдиним, що необхідно обговорити цього дня.
– Почну, – вела далі Емма, – з неофіційного звіту про те що сталося вдосвіта цього ранку, а тоді ми маємо вирішити, який напрямок дій потрібно обрати. Мене розбудив мій чоловік близько третьої…
За двадцять хвилин Емма лише раз зазирнула у свій нотатник. Вона мала відчуття, ніби охопила все, що сталося вночі, проте визнала, що не може передбачити майбутнє.
– Це нам так зійде з рук? – не повірив адмірал, щойно Емма запропонувала ставити питання.
– Більшість пасажирів, без сумніву, прийняли пояснення капітана, – вона перегорнула сторінку свого нотатника. – Однак маємо скарги від тридцяти чотирьох пасажирів. Усі, окрім одного, погодилися на одне безкоштовне плавання на «Бекінґемі» на вибір у майбутньому як компенсацію.
– Можете бути певні, що їх буде набагато більше, – озвався Боб Бінґем, його звична безцеремонність, притаманна представникам північних країн, переважала зовні спокійну поведінку старших членів правління.
– Що змушує вас так казати? – запитала Емма.
– Тільки-но інші пасажири дізнаються, що все, що їм потрібно зробити, – це написати скаргу, щоб отримати безкоштовну поїздку, більшість із них одразу помчить до своїх кают за авторучкою та папером.
– Можливо, не всі думають так, як ви, – втрутився адмірал.
– Саме тому я і входжу до ради директорів, – відрубав Бінґем, не поступаючись.
– Ви сказали, пані голово, що всі, окрім одного пасажира, вдовольнилися пропозицією безкоштовної поїздки, – нагадав Джим Ноулс.
– Так, – підтвердила Емма. – На жаль, один американський пасажир погрожує подати позов на компанію. Він каже, що був на палубі вдосвіта вранці, від флоту не було ні слуху ні духу, але він все одно зламав ногу.
І тут усі члени ради заговорили водночас.
Емма чекала, поки вони вгамуються.
– У мене призначена зустріч із цим паном, – звірилася вона з паперами, – Гейденом Ранкіном о дванадцятій.
– Скільки ще американців є на борту? – поцікавився Бінґем.
– Близько сотні. А чому ви питаєте, Бобе?
– Будемо сподіватися, що небагато хто з них є юристами, які намовляють позиватися потенційних клієнтів, інакше ми зав’язнемо в судах на всю решту нашого життя.
Нервовий вихор промайнув за столом.
– Просто запевніть мене, Еммо, що пан Ранкін не адвокат.
– Гірше, – сказала вона. – Він політик. Депутат конґресу від штату Луїзіана.
– Ще один хробак, який із задоволенням опинився б у діжці зі свіжими яблуками, – зітхнув Доббс, член правління, який рідко оприлюднював свою думку.
– Я вас не розумію, друзяко, – озвався Клайв Енскотт з іншого боку столу.
– Це місцевий політик, який, либонь, вирішив, що отримав нагоду зробити собі ім’я.
– Саме цього нам бракувало, – зауважив Ноулс.
Директори помовчали якийсь час, поки Боб Бінґем нарешті не сказав:
– Нам доведеться його вбити. Питання лише в тому, хто натисне на гачок.
– Я можу це зробити, – зголосився Джайлз, – оскільки я єдиний чужий хробак у діжці.
Доббс виглядав збентеженим.
– Я спробую перетнутися з ним, перш ніж він зустрінеться з вами, пані голово, й тоді побачимо, чи зможу я чимось зарадити. Будемо сподіватися, що він демократ.
– Дякую, Джайлзе, – сказала Емма, котра ще не звикла до того, щоб її брат звертався до неї так офіційно.
– Якої шкоди зазнав корабель у результаті вибуху? – запитав Пітер Мейнард, який досі мовчав.
Усі погляди звернулися до того кінця столу, де сидів капітан Тернбулл.
– Не так сильно, як я боявся попервах, – відповів капітан, підводячись зі свого місця. – Вибух пошкодив один із чотирьох основних гвинтів, і я не зможу його замінити, поки ми не повернемося до Ейвонмута. Також трохи пошкодило корпус, але досить поверхово.
– Це нас затримає? – поцікавився Майкл Керрік.
– Не настільки, аби хтось помітив, що ми робитимемо двадцять два вузли замість двадцяти чотирьох. Інші три гвинти залишаються в хорошому робочому стані, а позаяк я планував прибути до Нью-Йорка о четвертій годині ранку, тільки найспостережливіший пасажир зможе збагнути, що ми на кілька годин відстаємо від графіка.
– Можу закластися, що депутат Ранкін помітить, – безжально зауважив Ноулс. – А як ви поясните шкоду екіпажу?
– Я цього не робитиму. Їм платять не за те, щоб ставити запитання.
– А як щодо повернення до Ейвонмута? – запитав Доббс. – Чи можна сподіватися, що ми повернемося вчасно?
– Наші інженери працюватимуть над пошкодженою кормою упродовж тридцяти шести годин, коли ми причалимо у Нью-Йорку, тож до припливу маємо бути готові відбути до Бристоля.
– Гарна робота, – похвалив адмірал.
– Але це може бути найменшою з наших проблем, – промовив Енскотт. – Не забувайте, що на борту є ланка ІРА, і лише небо знає, що іще вони запланували на решту плавання.