Наказ командира був чітким: після того як роботу буде виконано, тіло необхідно залишити на складі, тоді ним займеться інший оперативник. Єдине, що потрібно від Рафферті, це зателефонувати та повідомити: «Пакет готовий до транспортування». Після цього треба доїхати до аеропорту, залишити таксі з грішми на найвищому рівні автостоянки. Інший оперативник забере й автівку, і готівку.
Рафферті повернувся до дона Педро, який не спускав ока зі свого ката. Якби йому надали вибір, Рафферті спершу вистрілив би жертві в живіт, а потім кілька хвилин чекав, поки вщухнуть зойки, перш ніж вистрілити вдруге – в пах. Волання, можливо, могло стати іще гучнішим, тоді він нарешті вставить револьвер у рота. Споглядав би у вічі своєї жертви кілька секунд, а потім, без попередження, натиснув би на гачок. Але це означало б три постріли. Один можуть не помітити, але три, безперечно, привернуть увагу глупої ночі. Тож доведеться виконати наказ командира. Один постріл і ніякого лементу.
Водій усміхнувся дону Педро, який із надією звів погляд, поки не побачив, як зброя наближається до його рота.
– Розтули, – звелів Рафферті, немов якийсь привітний стоматолог, вмовляючий малюка.
Спільним серед усіх його жертв було цокотіння зубів.
Мартінес пручався і в нерівній боротьбі проковтнув один зі своїх передніх зубів. Піт заливав м’ясисті складки шкіри на обличчі. Довелося зачекати ще кілька секунд, перш ніж натиснути на спусковий гачок, але все, що почув, було сухе клацання.
Дехто непритомнів, дехто просто зневірювався, а інші ворохобилися, коли усвідомлювали, що досі живі. Тих, хто непритомнів, Рафферті ненавидів. Це означало, що йому доведеться чекати, поки вони очуняють, перш ніж розпочати весь процес заново. Але Мартінес залишився при тямі.
Коли Рафферті діставав пістолет, то порівнював свою роботу зі смиканням жил – жертви часто всміхалися, вирішивши, що найгірше вже позаду. Але коли він знову крутонув барабан, дон Педро вже не сумнівався, що помре.
Залишалося тільки питання, коли це станеться. Де і як, уже було вирішено. Рафферті завжди розчаровувало, коли йому вдавалося порішити жертву з одного пострілу. Його особистий рекорд склав дев’ять спроб, але в середньому це було близько чотирьох-п’яти. Не те щоб йому залежало на статистиці. Він знову встромив дуло в рот Мартінесу й відступив на крок назад. Дуже не хотілося заляпатися кров’ю. Арґентинець був настільки нерозумним, що знову став чинити опір, через що втратив ще один зуб, цього разу золотий. Рафферті сховав його до кишені, перш ніж удруге натиснути на спусковий гачок, але й цього разу прозвучало лише сухе клацання. Він витягнув револьвер із надією вибити ще один зуб, ну, хоча б пів зуба.
– Бог любить трійцю, – сказав Рафферті, знову тицьнув дуло до рота Мартінеса й натиснув на гачок.
І знову невдача. Водій почав нервувати, лишалося тільки сподівався, що його вранішня робота завершиться з четвертої спроби. Цього разу він завзято крутонув барабан, але коли поглянув на дона Педро, той уже знепритомнів. Таке розчарування. Рафферті подобалося, щоб його жертви були притомні, коли куля потрапляла їм у мозок. Хоча вони жили ще лише секунду, враження був неймовірним. Ірландець схопив Мартінеса за волосся, змусив розтулити рота й знову засунув туди дуло. Хотів натиснути на курок учетверте, аж тут у кутку кімнати задзеленчав телефон. Наполегливе металеве відлуння у холодному нічному повітрі заскочило Рафферті зненацька. Він навіть не знав, що цей телефон може дзвонити. Раніше він використовував його лише для того, щоб набрати номер і повідомити про результат.
Він неохоче вийняв зброю з рота Мартінеса, підійшов до телефону й підняв слухавку. Нічого не казав і просто слухав.
– Місію скасовано, – промовив голос із дивним акцентом. – Другий транш забирати не треба.
Клацання, а потім теркотіння.
Рафферті поклав слухавку. Може, варто ще раз обернути барабан і, якщо вдасться, відзвітувати, що Мартінес був уже мертвий до цього телефонного дзвінка? Він уже збрехав командирові одного разу – і як результат відсутність пальця на лівій руці. Всім, хто питав, казав, що його відтяв британський офіцер під час допиту, та в це мало хто вірив із обох сторін.
Він неохоче повернув пістолет до кишені й повільно рушив до Мартінеса, який сидів з опущеною головою. Ірландець нагнувся, розв’язав мотузку і зняв її із зап’ястків і щиколоток. Мартінес звалився на підлогу як підкошений. Водій ухопив його за чуприну, закинув на плече, наче лантух картоплі, й швиргонув на заднє сидіння таксі. Якусь мить іще сподівався, що той чинитиме опір і він… але не пощастило.
Рафферті виїхав зі складу, зачинив двері й рушив у бік Хітроу, щоб приєднатися до інших вранішніх таксистів.
Вони вже були за кілька миль від летовища, коли Мартінес знову повернувся у цей світ. Водій спостерігав у дзеркало заднього виду, як до його пасажира повертається свідомість. Мартінес кілька разів поморгав і задивився у вікно, щоб побачити, як повз них мчать ряди приміських будинків. Коли ж почав усвідомлювати ситуацію, він нахилився вперед і виблював на заднє сидіння. Колега Рафферті не зрадіє.
Урешті-решт, дон Педро зумів випростатися. Він учепився обома руками за край сидіння й втупився у свого ката. Що змусило його передумати? Можливо, він і не змінив свого наміру. Може, змінилося лише місце страти. Дон Педро з полегшенням вдивлявся вперед, сподіваючись, що йому ще дадуть шанс врятуватися, але болісно усвідомлював, що підозрілі очі Рафферті кожні кілька секунд спостерігають за ним у дзеркалі заднього виду.
Рафферті повернув з головної дороги й попрямував за знаками до цілодобової автостоянки. Він під’їхав до горішнього рівня й припаркувався у дальньому кутку. Вийшов із автівки, відкрив багажник і розстебнув дорожню торбу, знову насолодившись виглядом акуратних пачок нових п’ятифунтових банкнот. Він хотів би забрати готівку собі для справи, але не міг ризикувати попастися з такою купою грошей – усе ж багато зайвих очей пильно спостерігали за кожним рейсом до Белфаста.
Ірландець витягнув із торби арґентинський паспорт разом із квитком в один бік у першому класі до Буенос-Айреса та десятьма фунтами готівкою, а замість них поклав револьвер та ще дещо, щоб його із цим не спіймали. Замкнув багажник, відчинив водійські двері та поклав ключі з квитком на паркування під сидіння, щоб його колега знайшов їх пізніше того ранку. Потім відчинив задні дверцята й відступив, аби дозволити Мартінесу вибратися назовні, але той не ворушився. Чи збирався він дати драпака? Ні, якщо цінує своє життя. Зрештою, він же не знав, що водій уже неозброєний.
Рафферті міцно схопив Мартінеса за лікоть, витягнув його з автівки й відвів до найближчого виходу. Коли вони спускалися сходами, двоє чоловіків пройшли повз. Рафферті не звернув на них увагу.
Простуючи до будівлі терміналу, вони не розмовляли. Коли дійшли до зали, Рафферті вручив Мартінесу паспорт, квиток і дві п’ятифунтових банкноти.
– А решта? – пробурмотів дон Педро. – Адже ваші колеги, вочевидь, не змогли потопити «Бекінґем».
– Вважайте, що вам пощастило залишитися живим, – сказав Рафферті, а потім швидко зник у юрбі.
На мить дон Педро подумав, чи не повернутися до таксі й забрати свої гроші, але лише на мить.
Натомість неохоче рушив у бік південноамериканської стійки «Британських авіаліній» і передав свій квиток жінці, яка сиділа за стійкою.
– Доброго ранку, пане Мартінес, – привіталася вона. – Сподіваюся, що вам було приємно жити в Англії.
3
– Хто тобі підбив око, тату? – запитав Себастьян, коли пізнього ранку приєднався до своєї родини за сніданком у гриль-барі «Бекінґема».