Прісцилла не погоджувалася, але останнім часом вони й не надто ладнали. Боб усе ще звинувачував її близьку подругу, леді Вірджинію Фенвік, у передчасній смерті Джессіки Кліфтон, а також у тому, що їхній син Клайв, який був тоді заручений із Джессікою, після того доленосного дня так і не повернувся до Мейблторп-холу. Його дружина була наївною та довірливою, коли справа доходила до Вірджинії, але чоловік усе ще сподівався, що Прісцилла нарешті отямиться і побачить цю кляту жінку такою, якою вона є насправді, що дозволить їм знову зблизитися. Але він побоювався, що це станеться не скоро, і в будь-якому разі у Боба були нагальніші клопоти на носі. Цього вечора вони мали бути присутні на публічному прийомі як гості за столом голови правління. Він зовсім не був упевнений, що Прісцилла зможе тримати себе в руках довше, ніж кілька хвилин. Тож просто сподівався, що вони повернуться до каюти без збитків.
Боб захоплювався Еммою Кліфтон, «Бристольською Боудікою»[4], як її називали і друзі, й вороги. Він підозрював, що якби вона знала про це прізвисько, то носила б його як почесний титул.
Раніше того ж дня Емма просунула аркуш pour mémoire[5] під двері каюти, в якому пропонувала їм зустрітися в залі королеви близько сьомої тридцять, перед вечерею. Боб зиркнув на годинник. За десять восьма, про дружину досі не було ні слуху ні духу, хоча він і чув дзюрчання води, що долинало з лазнички. Чоловік узявся міряти кроками каюту, ледве приховуючи своє роздратування.
Боб добре усвідомлював, що леді Вірджинія подала на голову правління позов за знеславу, і ніяк про це не міг забути, бо сидів одразу ж за нею, коли стався цей конфлікт. А коли настав час запитань на цьогорічних зборах акціонерів, леді Вірджинія поцікавилася, чи правда те, що один із директорів «Судноплавної компанії Беррінґтонів» продав усі свої акції заради занепаду підприємства. Певна річ, вона мала на увазі невелику хитрість, до якої вдався Седрик Гардкасл, щоб урятувати компанію від ворожого захоплення доном Педро Мартінесом.
Емма відповіла рішуче й нагадала леді Вірджинії, що саме майор Фішер, її представник у раді директорів, продав її акції, а потім викупив їх за півтора тижня, щоб нашкодити репутації компанії та водночас забезпечити непоганий прибуток для своєї клієнтки.
– Розмовлятимете з моїм адвокатом, – пообіцяла Вірджинія з цього приводу, і тижнем пізніше Емма з ним зустрілася.
Боб навіть не сумнівався, який табір підтримає його дружина, якщо коли-небудь дійде до суду. Якби Прісцилла під час вечері дізналася про якісь корисні аргументи, що могли б допомогти її подрузі, чоловік був певен, що вони потрапили б до адвокатів Вірджинії вже упродовж кількох хвилин після того, як вони зійдуть на берег в Ейвонмуті. Обидві сторони чудово усвідомлювали: якщо Емма програє цю справу, то не тільки зіпсує собі репутацію, яку так довго завойовувала, але й, без сумніву, буде змушена подати у відставку з посади голови правління компанії Беррінґтонів.
Він нічого не розповів Прісциллі про ІРА чи про те, що саме обговорювали під час екстреного засідання ради директорів першого ранку плавання, лише повторив побрехеньку про флотські маневри. І дружина явно йому не повірила, тим не менш не дізналася нічого, окрім того, що Себастьяна затвердили членом правління.
Після денного шопінгу в Нью-Йорку, який коштував Бобові кількох ящиків рибного паштету, жінка більше про це не згадувала. Однак Боб боявся, що вона може порушити це питання під час вечері з Еммою. І якщо вона це зробить, йому доведеться спритно змінити тему. Дякувати Богу, леді Вірджинія не втілила свою погрозу приєднатися до них у плаванні, бо якби вона це зробила, то не заспокоїлася б, доки не дізналася, що саме сталося в перші години тієї першої ночі.
Врешті-решт, Прісцилла вийшла з лазнички, але вже було десять по восьмій.
* * *
– Може, підемо на вечерю? – запропонувала Емма.
– А хіба Бінґеми не хотіли до нас приєднатися? – здивувався Гаррі.
– Хотіли, – сказала Емма, перевіряючи годинник. – Більш ніж пів години тому.
– Не гнівайся, люба, – твердо мовив Гаррі. – Ти голова компанії, тож не можеш показувати Прісциллі, що вона тебе дратує, адже саме на це вона й сподівається.
Емма вже хотіла заперечити, але її чоловік додав:
– І будь певна: все, що ти скажеш за вечерею, Вірджинія може використати в суді, позаяк немає жодних сумнівів, на чиєму боці перебуває Прісцилла Бінґем.
За усіма проблемами, які Еммі довелося вирішувати упродовж минулого тижня, вона зовсім забула про справу в суді, та й адвокати Вірджинії не озивалися вже кілька місяців, тож вона навіть почала замислюватися, чи не поховали вони цю справу по-тихому. Та проблема була в тому, що Вірджинія нічого не робила тихцем. Емма зібралася зробити замовлення офіціанту, аж тут Гаррі підвівся.
– Мені дуже шкода, що змусила вас чекати, – заявила Прісцилла, – але я втратила лік часу.
– Це не проблема, – запевнив Гаррі, відсунув її крісло і зачекав, поки вона зручно всядеться.
– Треба щось замовити, – сказала Емма, явно бажаючи нагадати своїй гості, як довго на неї чекали.
Прісцилла не квапилася, погортала сторінки оправленого в шкіру меню, довго зважувала й нарешті зробила вибір. Як тільки офіціант прийняв її замовлення, Гаррі поцікавився, чи сподобалося їй у Нью-Йорку.
– О, так, на П’ятій авеню стільки чудових магазинів, асортимент у яких набагато ширший, ніж у Лондоні, але ці закупи мене цілком виснажили. А коли я повернулася на корабель, то просто впала на ліжко й заснула. А ви, пане Кліфтон, щось встигли купити?
– Ні, я зустрічався зі своїм видавцем, поки Емма шукала давно не баченого двоюрідного брата.
– Звісно, я ж зовсім забула, що ви пишете романи. А я ніяк не знайду часу для читання книжок, – зронила Прісцилла, коли перед нею поставили тарілку з помідоровою зупкою. – А я суп не замовляла, – сказала вона і недобре поглянула на офіціанта. – Я просила вудженого лосося.
– Даруйте, мадам, – вибачився офіціант і прибрав зупу.
Поки він ще міг почути, Прісцилла зауважила:
– Гадаю, набрати досвідчений персонал для круїзного лайнера – справа непроста.
– Сподіваюся, що ви не будете проти, якщо ми почнемо, – узяла ложку Емма.
– Ви зустрілися зі своїм двоюрідним братом? – запитав Боб.
– На жаль, ні. Він був у Коннектикуті, тому я знайшла Гаррі, й нам пощастило отримати пару квитків на післяобідній концерт у Лінкольн-центрі.
– Хто виступав? – поцікавився Боб, коли перед Прісциллою поставили тарілку з вудженим лососем.
– Леонард Бернстайн, який дириґував увертюрою до «Кандіда»[6], а потім грав фортепіанний концерт Моцарта.
– Просто не знаю, як ви знаходите час, – сказала Прісцилла в проміжках між їжею.
Емма мало не сказала, що не витрачає життя на закупи, але коли підвела погляд, побачила насупленого Гаррі.
– Я колись бачив, як Бернстайн дириґував Лондонським симфонічним оркестром у Роял-Фест-холі, – озвався Боб. – То був Брамс, просто прекрасно.
– А ви супроводжували Прісциллу в її виснажливій мандрівці уздовж П’ятої авеню?
– Ні, я навідався у нижній Іст-Сайд, аби переконатися, чи є сенс намагатися потрапити на американський ринок.
– І який ваш висновок? – запитав Гаррі.
– Американці ще не готові до рибного паштету Бінґема.
– А які країни готові? – не вгавав Гаррі.
– Тільки Росія й Індія, правду кажучи. Але й вони мають свої проблеми.
– І які ж саме? – запитала Емма, і в її голосі прозвучало справжнє зацікавлення.
– Росіяни не люблять сплачувати рахунки, а індуси нерідко не в змозі це робити.
– Можливо, проблема в тому, що у вас лише один продукт? – припустила Емма.
– Я думав розширити асортимент, але…
– Ми можемо балакати про щось інше, окрім рибного паштету! – роздратувалася Прісцилла. – Зрештою, ми ж у відпустці.