Сам знаю, зосереджено відповів Андрій. Стріляй по колесу коляски.
Забузький кивнув і відкрив вогонь. Перша куля вдарила у асфальт поряд з колесом, другої і третьої Соколовський не помітив, зате після четвертого пострілу колесо важко навантаженої коляски луснуло і мотоцикл почав вихляти дорогою. Мить і мотузки, які утримували деревяні колоди, порвалися, а дрова покотились шляхом. Щось з силою вдарило у праву передню підвіску автомобіля і він різко нахилився на правий бік.
Шарова, чорт забирай!!! встиг крикнути Забузький.
Андрій вимкнув запалення і обережно зупинився на обочині. З полегшенням помітив, що мотоцикл Підгірного зїхав з дороги, нахилився й важко упав на бік. Артем встиг зіскочити і тепер, накульгуючи, біг до лісосмуги, що відокремлювала дорогу від поля.
Ну, шибеник, зараз я тобі покажу! Андрій вискочив з пошкодженої машини і за кілька секунд нагнав утікача. З насолодою помсти зацідив йому кулаком між лопаток, повалив і сів верхи, дістаючи з кишені кайданки.
Все, хлопче, приїхали. Тихо лежи, я часом буваю нервовим.
Коли підійшов Забузький, він вже зводив затриманого на ноги. По обличчю у того струмками текли сльози.
Ну куди ти тікав, бовдуре? Мотоцикла сусідові побив, нам машину! Тьху махнув рукою Федір.
Я нічого не зробив, пустіть, мовив тремтячим голосом Підгірний. Я нічого
Чого ж утікав?
Вибачте, хлопці
Андрій вивів затриманого на узбіччя і наказав сісти. Поглянув у бік селища, від якого встигли відїхати більше аніж на кілометр. Звідтам, набираючи швидкість, летіла біла «Таврія» дільничного. Коли Підгірний побачив міліцейський мундир дільничного, з полегшенням зітхнув і затулив очі. Із здивуванням подумав, що кілька днів тому помислити не міг, як зрадіє людям у погонах.
Розділ 8
29 квітня 1996 року 19.00.
МВ УМВС України Камянця-Подільського
Андрій зацікавлено розглядав Підгірного. Затриманий сидів, похнюпившись, на стільці посередині кабінету. Мовчав. Соколовський відчув, що його дивує вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смерті та несподівано врятувалася із них. Врятувалась у той час, коли жодної надії на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати від долі? Потрібно радіти життю і молодості, дихати на повні груди. Але Артем Підгірний не виглядав щасливою людиною. Він мав вигляд загнаної у глухий куток тваринки. У очах страх, безвихідь і прихований гнів.
Андрій клацнув запальничкою і припалив.
Ну, Артеме, розповідай, нарешті розпочав бесіду, кинувши на стіл документи затриманого, які досі недбало розглядав.
Про що розповідати? запитав затриманий.
Про все розповідай. На кого вчився, ким зробився Все.
Ви краще запитуйте, шморгнув носом Підгірний.
Андрій видихнув хмаринку сизого диму і поглянув поверх голови співрозмовника на потріскану штукатурку стіни.
Добре. Ну, хоча б розкажи, який інститут закінчив?
Чернівецький університет.
Який факультет?
Біологія і географія.
Чудові дисципліни. Ти вчитель?
За освітою
Так ось, за освітою. Тебе держава вивчила в університеті, аби ти ніс дітям розумне, добре й вічне.
Якось так.
А як ти можеш донести до них розумне, добре й вічне, коли ти став бандитом? звів брови Андрій.
Я не бандит.
Хто ж ти?
Підгірний знизав плечима і промовчав.
Мовчиш? Тоді я тобі дещо розповім. Про «Форд», який втопили у Смотричі кілька днів тому. Про три холодні трупи у його салоні, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповісти й про спроби вище названих товаришів зайнятись рекетом і підімяти під себе кількох комерсантів. Ти про це нічого не знаєш?
Нічого.
Андрій хмикнув. Таких наївних хлопчаків він колов десятками. Усі вони спочатку вдають з себе розумників, потім намагаються відмовчуватися, а врешті кажуть і пишуть все, що від них потрібно. За умови, що досі не встигли побувати на зоні. З тими важче. Ті втратили страх і якусь частку людської душі. Її відібрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як він, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного українського суспільства, забажав гарного життя, їх тисячі. І не завжди вони погані люди. Можливо, в певний момент їм здалося, що жити не за законом правильно. Хапати все, до чого у змозі дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя і не звертати уваги на мораль. Якщо подібних до Артема Підгірного не зупинити на початку, доля неодмінно приведе їх на лаву підсудних, і вони теж втратять частину людської душі. Адже колишніх зеків не буває. Це тавро на все життя. У паспорті й за стандартами мислення. А можливий інший варіант. І про нього Артему Підгірному було відомо краще за інших.