– Так. Відтоді я уникаю потягів. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене і зараз перед очима стоїть той вагон – гора понівеченого металу й обгорілі тіла. То було жахливо.
Доктор Фрідман слухав розповідь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.
– Видіння, кажете, – вимовив лікар після того, як Роберт замовк. – Там, здається, усе сталося через світлофор? Та-а-ак… А більше ніяких видінь у вас не було?
– Ні, пане лікарю, – невпевнено відповів Роберт. – Ось тільки сни…
Тим часом після ретельного обстеження черепа психіатр знову перейшов до очей та язика пацієнта.
– Розтуліть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, і покажіть мені язика.
Здавалося, що він шукає діагноз, написаний десь у ротовій порожнині.
– Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нічим серйозним не хворіли? – спитав лікар, розглядаючи горло Роберта. Відповіді він і не очікував, оскільки рот Роберта був широко розтулений.
Роберт звернув увагу, що у лікаря, немолодої вже людини, очі не просто блищали, вони сяяли юністю та життям. Так виглядають очі у дітей, коли їх відривають від гри.
– А що Аманда? – несподівано і швидко спитав лікар, рукою показуючи, що рот можна стулити. – Давно ви знайомі з нею?
– Аманда? Ні. Я, тобто Тревор… Тобто я познайомився з нею тільки минулої ночі.
– Тревор… – задумливо мовив лікар. – Вибачте, а як виглядає ця ваша Аманда? Скільки їй років?
– Я її не бачив, та дуже чітко відчував і чув… Але чомусь саме зараз я зрозумів, що знаю, як вона виглядає. На вигляд їй, напевно, близько тридцяти. Можливо, менше. Чорношкіра, висока, дуже приваблива. І ось ще… очі… – Роберт замислився і, перевівши погляд на лікаря, вимовив: – у неї якісь неймовірні казкові очі зеленувато-блакитного кольору. Вони…
– Ви розумієте, що це, можливо, ваше друге «я»? – з нетерпінням обірвавши Роберта, раптом запитав доктор. – І це вона сама вам порадила прийти до мене?
– Ну не зовсім до вас. Вона наполягла, щоб я тут, у цьому моєму світі, звернувся до хорошого психіатра або, зрештою, до психолога і розповів йому все. Вона сказала, що їй знадобилася допомога з цього боку для того, щоб розібратися, що зі мною відбувається там. Тобто з Тревором…
– Дивно все це, вам не здається?
– Згоден, ось тому зараз я тут. Адже я давно цікавлюся питанням дисоціативних розладів, мені більше, ніж будь-кому, хочеться зрозуміти все.
– Овва! Ви читаєте медичні журнали? – здивовано промовив лікар, піднявши брови. – Розумієте, голубчику, дисоціація багатьма психіатрами і мною, між іншим, теж розглядається як симптоматичний прояв у відповідь на травму, критичний емоційний стрес, вона пов'язана з емоційною дизрегуляцією. Але, як мені здається, нічого подібного з вами не траплялося, окрім випадку першого рецидиву і вашої реакції на нього.
– Так, лікарю, але багато вчених схиляються до того, що дисоціативний розлад має надуманий характер.
– Так, шановний, ви абсолютно праві. Саме ятрогенний характер або, як ви зволили висловитися, надуманий. Я теж переконаний у цьому!
У кабінеті запанувала тривала тиша. Лікар Фрідман напружено обмірковував ситуацію. Він уперше зіткнувся з подібними симптомами і перебігом, як він гадав, хвороби.
– Ось ви, Роберте, говорите про дисоціативні розлади. Як на мене, ваш стан – це дещо інше. Розумієте, щоб діагностувати множинну особистість або, інакше кажучи, розлад множинних особистостей, окрім наявності хоча б двох особистостей, які регулярно і по черзі контролювали б вашу поведінку, потрібна також втрата пам'яті, що виходить за межі нормальної забудькуватості. У цьому випадку втрата пам'яті зазвичай відбувається як перемикання каналів. Але у вас зовсім інші симптоми. І потім цей Тревор… – доктор задумався. – Розумієте, ваша пам'ять чітко транслює все те, що з вами відбувається і тут, і там. Проявів вашої іншої особи – Тревора – не спостерігається. Контроль над вашими вчинками здійснюєте тільки ви, і я не бачу ніякого стороннього втручання з боку вашого другого «я». І саме це мене дивує. Я не знаю жодного подібного випадку, описаного в медичній практиці.
Він стиснув пальці на руках і доторкнувся ними до підборіддя. Від видимого напруження пальці побіліли.
– До речі, Роберте, ви звернули увагу на ім'я Тревор?
Лікар з цікавістю людини, яка тільки-но розкрила якусь таємницю або максимально наблизилася до її розкриття, пильно подивився на Роберта.
– А що з ним не так?
– Як що? Це ж паліндром! Тобто слово, яке однаково читається як зліва направо, так і справа наліво. Дивіться, – лікар узяв аркуш паперу і написав на ньому великими літерами. – Ось, як це виглядає. Тревор – це дзеркальне відображення вашого імені, Роберте.
– Так, – відповів здивовано Роберт, – я ніколи на це не звертав уваги, але це, насправді, так.
– Так, Роберте, дзеркальне відображення! Паліндром. До речі, а як ви відчуваєте час? Він синхронний?
– Здебільшого він майже збігається. Там життя тече строго за правилами, навіть якщо тут я два дні не посплю. Але зазвичай у сновидінні я ніби повертаюся на останню вихідну позицію. Іноді немов вливаюся в процес, але при цьому моя пам'ять миттєво наповнюється інформацією. Це я вже потім розумію, що так було, коли прокинусь.
– Значить, бувають моменти з того життя, які ви не можете згадати?
– Так само, як і в цьому житті, лікарю. Усі відчуття ідентичні, – відповів Роберт. – Зазвичай, коли я засинаю, я потрапляю саме в той момент, який раніше був перерваний, немов відпускаю на відеомагнітофоні натиснуту клавішу паузи. Ну, крім останнього випадку з Амандою. Там було по-іншому.
Доктор Фрідман дивився на Роберта і щось обмірковував. Його мучили сумніви, і він немов намагався сам собі пояснити, що відбувається, перебираючи в голові всі знайомі йому випадки роздвоєння особистості, порівнюючи їх з цим незрозумілим станом свого нового пацієнта. Після тривалого мовчання, схрестивши руки на грудях, зітхаючи, лікар вимовив:
– Розумієте, Роберте, ваш стан, навіть беручи до уваги ваші фантазії про нічні подорожі у сновидіннях, не викликає у мене занепокоєння, це цілком відповідає психічним відхиленням у межах загальноприйнятих норм. Але мене турбує ось що… – лікар зробив паузу й уважно подивився на Роберта. – Ваші суїцидальні наміри, що я вважаю наслідком депресії, але, як я зрозумів, ви з нею самостійно намагаєтеся боротися. І це дуже правильне рішення. Адже пасивне перебування в депресії подібне до того, як сидіти на березі річки в очікуванні, коли повз вас пропливе труп вашого ворога. Мене тішить у цій ситуації те, що ви не чекаєте, а намагаєтеся самі знайти вихід з неї, шукаєте шляхи, аналізуєте.
– Ви не зовсім мене зрозуміли, лікарю. Думки про самогубство у мене виникають не через безвихідь, і вони не є наслідком якоїсь депресії. Моє життя тут, поза сновидінням, мене повністю влаштовує. У мене пристойна робота, кар'єра, кохана дівчина. Але… – Роберт замовк і, зітхнувши, приречено промовив: – Мені іноді здається, що це все не справжнє, не реальне. Я довго розмірковував над цим, порівнюючи цей світ і той. А що, як це все – просто чийсь сон? Що якщо і я, і ви, і весь цей світ – моє сновидіння, моя уява і не більше? І ось у цьому випадку самогубство виступає кардинальним способом вирішення питання. Розумієте?
– Тобто ви вважаєте, що, вбиваючи себе в цьому житті, ви просто прокинетеся в тому, ніби уві сні? Я правильно вас зрозумів? – спитав лікар і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Коли так, то дивіться, якщо ми з вами, як ви вважаєте, знаходимося зараз уві сні, то що завадить вам знову повернутися сюди наступного разу? Це ж сон, сновиддя! І якщо навіть припустити, що ви маєте рацію і цей світ – ваше сновидіння, чи впевнені ви, що не вбивали себе раніше в цьому житті, яке ви тільки-но назвали сновидінням?
– Це тільки моє припущення. А що стосується самогубства, то я, напевно, мав би пам'ятати це. Я ж пам'ятаю все те, що відбувалося зі мною вчора, місяць чи кілька років тому. Я пам'ятаю все від самого дитинства.