– Напевно, мав би… – обмірковуючи ситуацію, байдуже вимовив лікар, а потім подивився на Роберта і серйозно продовжив: – Припустімо, що цей світ – ваше сновидіння. Тоді що може перешкодити мозку сплячого Тревора моделювати нереальні деталі вашого життя так, щоб ви їх брали як даність, незаперечний факт, бо вони вживлені тут у вашу пам'ять. Розумієте абсурд ситуації? До речі, як давно ви почали думати про самогубство?
– Років п'ять-шість. Одразу після того, як я, зрештою, зрозумів, що не знаходжу виходу і пояснення ситуації, що склалася. Я часто обмірковував це і чітко пам'ятаю, коли підходив дуже близько до межі, але так і не зумів зробити останнього кроку.
Роберт замовк. Лікар продовжував уважно дивитися йому у вічі, щось обмірковуючи. У кабінеті на деякий час знову запанувала тиша. В очах лікаря вгадувався сумнів разом із зацікавленістю. Порушивши мовчання, він підсумував:
– Отже, голубчику, я візьму вас до себе. Завтра вихідний, і тому сеанс ми проведемо у мене вдома в моєму кабінеті. Медикаментозна терапія тут не допоможе. Ми покопаємося у вашому мозку, у вашій свідомості. Усе почнемо спочатку. Як психотерапію ми, справді, застосуємо клінічний гіпноз, як і казала ваша Аманда. Але спочатку я прошу вас згадати ще більше деталей і розповісти мені. Я чекатиму вас завтра ось за цією адресою.
Лікар акуратним, каліграфічним почерком, не властивим людям його професії, написав на візитівці свою домашню адресу і вручив її Робертові.
– Не тягнутимемо з інтригою. Я чекатиму вас завтра о десятій годині ранку. Так, і передайте Аманді від мене полум'яний привіт.
Лікар спровадив Роберта до виходу і біля самих дверей раптом пильно позирнув йому у вічі і холодним голосом вимовив:
– Я вам не вірю, шановний. Не вірю ні на секунду жодному вашому слову. І вам доведеться дуже сильно постаратися, щоб переконати мене в протилежному. Але я заінтригований, аж надто неймовірна ваша брехня. Настільки неймовірна, наскільки неймовірною може бути тільки сама правда.
Розділ 5
Татри
24.12.2011. 03:23
Роберт стояв над урвищем і мовчки слухав розмірений шум річки. Він спостерігав, як через великі валуни пробивалися чорні потоки води, і згадував. У голові спливали фрагменти його дитинства й юності. То з'являлися, то зникали чиїсь обличчя, рідні, близькі чи просто знайомі. Одні усміхалися, інші дивилися з докором. А вода все мчала і мчала швидким потоком, кружляла у вирах, ревіла від безпорадності перемогти вкриті снігом пласкі кам'яні валуни, які перетинали їй шлях до волі.
Але Роберт нічого цього не помічав. У думках він був далеко від цієї річки і від цього засніженого місця.
Хто він? Тревор зі сновидінь, до якого він приріс і думками, і спогадами, і, здається, навіть тілом, чи Роберт, що, безумовно, було ближче і реально відчутніше ще кілька днів тому, але не зараз. Цієї миті спогади змішалися, у голові все вирувало і клекотіло, як унизу біля підніжжя скелі. В один і той же час спогади життя Тревора і реальності змішалися і короткими кадрами малювали прожиті образи і сцени. Раптом пам'ять Роберта повернула його в той перший день, коли все сталося вперше. Усе ніби зупинилося, стихло і спогад давно пережитого стану обволік Роберта теплом і тужливим почуттям чогось давно забутого і втраченого.
***
…Ніч. Різдво. Дитяча кімната. Посеред кімнати великий стіл, на якому стоїть прикрашена невеличка ялинка. Золоті та срібні нитки дощику з фольги спадали від верхівки по гілках до самого низу. Круглі кульки з вати, що нагадували великі сніжні пластівці, прикрашали гострі гілочки новорічного дерева.
Ялинка сяяла гірляндами у вигляді білих сніжинок і різноманітних іграшок у формі космічних об'єктів. Усередині гірлянд різними кольорами світилися лампочки. Від цього світла на стелі з'являлися фантастичні відблиски, що надавало святу ще більшої казковості.
Під ялинкою – кілька помаранч і білий Дід Мороз із пап’є-маше з посохом і червоним лантухом для подарунків на плечах, який з року в рік з'являвся під кожною новою ялинкою зі старої пожовклої картонної коробки, де його зберігали разом із іграшками, гірляндами, кульками, пожовклою від часу ватою і довгими нитками дощу з різнокольорової фольги.
Запах свіжої смереки заповнював усю кімнату, а з кухні доносився аромат ванілі і свіжої випічки.
Роберт не розумів, чому він прокинувся. Він просто дивився сонними очима на ялинку, що виблискувала вогнями. Десь далеко на вулиці лунали дзвіночки, грав акордеон і долинали різдвяні колядки.
Різдво було в самому розпалі. Люди, переодягнені в костюми героїв різдвяного вертепу, просто на засніженій вулиці розігрували спектакль. Вони були одягнені у шкіряний, вивернутий хутром назовні одяг, підперезані ременями на поясі і хрест-на-хрест на грудях, на ногах – грубі штани, заправлені у валянки, на ремені начеплені залізні дзвіночки – великі і маленькі. Під час бігу і тупцювання на місці вони видавали різні за тоном, глибиною і тривалістю звуки. Грубо зроблені чорні маски з прорізами для очей закривали обличчя, на голови надягнуті чорні тюрбани з червоними стрічками, а в руках – дерев'яні криві палиці-ключки або мітли. Розмовляти їм за традицією було заборонено, вони тільки гарчали і гавкали, як собаки, лякаючи перехожих і розважаючи дітей. Інші учасники вертепу – колядники – були одягнені в гуцульські костюми – киптари, сардаки чи козячі кожушки. Вони несли попереду велику зірку на довгій жердині і співали різдвяні колядки.
Театральні дійства влаштовувалися майже біля кожного двору. Четверо дяків несли зменшену копію сільської церкви і скриню для пожертвувань з одного двору до іншого. Господарі дворів, послухавши колядки і псалми, обдаровували колядників і робили пожертви на церкву.
Навколо лунали сміх і веселощі. Колядки звучали повсюдно. Незважаючи на холод, гармоністи грали голими пальцями по клавішах і кнопках гармоніки, акомпануючи колядникам. Затихало все те тільки під ранок і ближче до вечора наступного дня все розпочиналося спочатку. І так усі три зимових дні Різдва.
На вулицях Гаршфольво, невеликого села на околицях курортного містечка Сольви, що загубилося між гір, де жила сім'я Роберта, було темно. Але завдяки рясному снігу, що випав під самий Новий рік, і яскравому світлу зірок усе навколо було яскравим і чарівним.
Будинки вздовж вулиці щільно притискалися один до одного вузькими дворами. З усіх вікон різнокольоровими вогнями виблискували прикрашені іграшками і гірляндами новорічні ялинки.
Очі самі по собі заплющувалися від утоми, сон долав Роберта і намагався повністю зламати його волю і змусити підкоритися п'янкому духу Морфея. Засинати завжди було приємно і солодко.
Роберт опустив голову на м'яку подушку і поринув у мрії, які непомітно перейшли у сновидіння.
– Скільки можна спати? Галло! Треворе, підйом!
Чийсь бадьорий жіночий голос доносився з кухні разом із дзвоном склянок, тарілок, ложок і виделок, які жінка розставляла на столі для сніданку.
– Підйом, Треворе!
Роберт розплющив очі тільки після того, як той хтось скинув з нього ковдру.
– Тітонько, дай поспати ще трішечки. Ще п'ять хвилин, – сонно простогнав він і спробував схопити ковдру, але вона сповзла на підлогу.
Роберт неохоче потягнувся рукою до підлоги, але з першої спроби дістати ковдру йому не вдалося, довелося навіть трохи підвестися. І саме цієї миті сталося щось неймовірне, він ніби потрапив в якесь казкове задзеркалля. Посеред величезної кімнати з високими стелями стояла неймовірної краси велика зелена ялинка. Вона була розкішно одягнена в різнокольорові кулі, фігурки звірів, яскраві гірлянди, а зверху гілки були прикрашені великими золотистими, червоними і жовтими бантами. На шпилі ялинки красувалася промениста червона зірка. Ялинка грала всіма барвами веселки. Великі кулі червоного і синього кольорів, кулі поменше білого і зеленого кольорів, цукерки, загорнуті в білі серветки і підвішені до гілок різнобарвними нитками, – усе це створювало ореол чогось чарівного і неземного.