– Треворе, ти не розумієш, у неї колосальні здібності! Та й зовні… – Йован підморгнув Треворові і продовжив: – Якщо хочеш, познайомлю. Дівчина просто видатна в усіх сенсах. У мене завтра вранці відбудеться останній сеанс. До речі, вона дуже ефектна і самотня.
Останнє слово Йован вимовив змовницьким тоном і знову підморгнув Треворові.
«Справжній гіпнотизер, – міркував Тревор, – ефектна дівчина, хороший психолог. Чи не забагато епітетів для однієї людини?»
– А як твоя робота? Як я пам'ятаю, ти колись мріяв пов'язати своє життя з політикою, – знову спробував змінити тему розмови Тревор, а потім, ніби щось згадавши, продовжив: – Ти ж, здається, у Москві МДІМВ закінчив?
– Так, – ствердно кивнув Йован, – до речі, з відзнакою! У тебе чудова пам'ять, друже. Після закінчення університету працював, потім одружився, потім – двоє діток і невелика юридична контора в центрі Праги. Спокійне розмірене життя дещо розслабило мене, і я ледь не втратив усе. Але сподіваюся, усе це вже в минулому.
– Так, Йоване, життя коригує наші плани. Іноді здається, що ми прості спостерігачі за тим, як усе тече і проходить повз нас. То ти кажеш, що завтра їдеш? О котрій?
– Від'їжджаємо потягом в обід одразу після сеансу. Відпочили, підлікувалися і доста, труба кличе. Завтра в цей час я вже буду в Празі, але ти не хвилюйся, ми завтра з тобою ще поспілкуємося. Головне – ми знайшли один одного! – відповів Йован, поплескавши по-дружньому Тревора по плечу.
– Так, я теж дуже радий цьому. Це, справді, дуже дивно, що ми ось так несподівано…
– У тебе в Женеві ще справи? – запитав Йован.– Ти тут сам чи з дамою серця?
– Ні, Йоване, зі справами цього року вже покінчено. Я тут тільки відпочиваю. До речі, у нас є привід випити хорошого бренді, – Тревор кивнув у бік центру. – Ходімо, я знаю тут одне чудове місце. Можливо, не вип'єш, то хоч подивишся і порадієш за товариша.
– Ні-ні, Тео, – запротестував Йован, – я б із задоволенням, але у мене режим. Через півгодини я вже маю бути в ліжку. І бажано натщесерце.
– Раз мусиш бути в ліжку, то йди, – усміхнувся Тревор. – А я ще хочу потусити трохи. От подобається мені цивілізація! А то щось останнім часом усе одно нормально заснути не можу, мучить безсоння.
– Ось тобі ще одна причина поговорити з гарним психологом, – зрадів Йован. – Тобі просто потрібне перезавантаження мозку. Навіть після одного її сеансу спатимеш, як немовля. Що ти втрачаєш? Година релаксації, і одразу відчуєш полегшення.
– О’кей, Йоване, – трохи поміркувавши, відповів Тревор. – Нехай. Усе одно час є. Завтра сходимо до неї. Коли там у тебе сеанс?
– Дивись, у мене розпочинається о дев'ятій, триватиме хвилин сорок, не більше. Я з нею домовлюся на десяту і там на тебе чекатиму. Добре?
– Добре, – погодився Тревор і, прощаючись, обійняв друга, – подивимося на твою «ефектну дівчину». До речі, Йоване, як її звати?
– Аманда. Її звати Аманда.
Прощаючись, друзі домовилися зустрітися наступного дня вранці на Rou du Cendrier 19.
Розділ 4
Прага, Чехія. (Роберт)
16.12.2011. 17:15
Кажете «Інсомвіта11»,? «Життя у сновидді»? Так-так… Цікаво… Дуже цікаво… Кхе-кхе… «Інсомвіта»… Самі намудрували чи хтось напоумив? – чоловік років шістдесяти у білому халаті і з тоненькою сивою борідкою оглядав Роберта. Він замовк і пильно з напівпосмішкою, не приховуючи недовіру, подивився Робертові у вічі. – Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, є правдою і в цьому немає ні крихти брехні, то ви унікальна особистість, ви справжня знахідка для психіатра!
На лікаря-психіатра доктор Олександр Фрідман зовсім не був схожий. У розумінні Роберта психіатр – це серйозний огрядний чоловік у дорогому костюмі з музичними, охайними руками піаніста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою від бакенбард.
Але перед Робертом сидів невисокий, худий літній чоловік з невеликою, ретельно підстриженою сивою борідкою і короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мініатюрним та жіночним. Його сиве волосся ретельно підстрижене і гладенько зачесане назад.
Рухи лікаря швидкі, майже блискавичні. Коли він говорив, а говорив він дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикція його була правильна, кожне слово він вимовляв дуже чітко.
Психіатр послідовно здійснював свій ритуал: від очей він перейшов до язика і гортані, пом’яв кисті рук і легенько постукав по колінах гумовим молоточком.
– Ніяких відхилень! Антидепресанти приймаєте? На мігрень страждаєте?
– Ні. Антидепресанти ніколи не потребував, – відповів Роберт, – та й пігулки приймаю вряди-годи. Щодо мігрені, то навіть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востаннє.
– А сон? Можливо, страждаєте на безсоння? – лікар вочевидь був збентежений і навіть не намагався це приховувати. – Ви виглядаєте дещо втомленим.
– Пане лікарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрізь і в будь-якому положенні, – усміхнувся Роберт. – Я тільки-но з відрядження. Не спав майже добу – чуже місто, переліт.
– Перевтома? Недосипання? Багато працюєте?
– Та ні, лікарю. Зі мною все гаразд. Питання зовсім в іншому. Я хотів дізнатися, чи траплялося вам щось подібне?
– Наркотики раніше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свій допит лікар.
– Док, та нічого подібного. Я навіть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю і ніколи не палив.
Роберт спробував говорити рівним, спокійним голосом, щоб переконати психіатра у своїх словах, позаяк його очі просвердлювали Роберта під час цього допиту наскрізь.
– Так-так-так… Зрозуміло… Зрозуміло… Усе зрозуміло! А раніше до лікарів зверталися з цією проблемою?
– Я вам уже казав, тут ні до кого ніколи не звертався. Мені порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.
– Так-так-так… Аманда, – протяжно та відсторонено промовив лікар і, не звертаючи уваги на останні слова Роберта, підвівся і повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що ніяких травм голови у вас не було. А у дитинстві? Можливо, стреси, психічні розлади, фобії чи якісь дитячі тривоги?
– Пане лікарю, нічого подібного. Я взагалі нічим серйозним ніколи не хворів.
Психіатр пильно подивився Робертові у вічі і знову почав обмацувати його потилицю. Його пальці, як масажний прилад, приємно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослідженим і дюйм черепа пацієнта.
– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобія це чи ні, але я відчуваю у потязі нестерпний дискомфорт.
Лікар зовсім не звернув уваги на слова Роберта і продовжував обмацувати його голову, потім задумливо вимовив:
– Чому так? Як мені відомо, залізничний транспорт – найбезпечніший.
Але зненацька зупинився і, не знімаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул і швидко запитав:
– А чим вас так лякає потяг?
– Це все через трощу під Ленброук Гроув у Лондоні.
– Так-так-так, – швидко промовив психіатр, – розповідайте.
– Це було давно, здається, у жовтні 1999 року. У Редінгу вранці перед самою посадкою у вагон мені різко стало зле просто на пероні. Сталося сильне запаморочення, і мені здалося, що на мить я навіть втратив свідомість. І тут у мене виникло видіння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей поміж нагромаджених уламків вагона, повного закривавлених трупів. Я навіть відчув вогонь на обличчі від полум'я, що охопило вагон. І раптом у голові чийсь голос дав мені чітку установку не сідати в цей потяг. А ввечері з новин я дізнався, що на четвертому кілометрі від лондонської станції Педдінгтон трапилася моторошна залізнична троща, у якій зіткнулися два потяги, що призвело до загибелі понад тридцяти осіб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увійти, постраждав найбільше.
– Педдінгтонська троща, – згадав доктор Фрідман, – я читав про цю подію в газетах.