А в цей час по небу, усміхаючись, пропливав кінь з довгим риб'ячим хвостом.
Розділ 2
Женева, Швейцарія. (Тревор)
17.12.2011. 09:03
Яскраві промені сонячного світла, пробиваючись крізь щілину у зсунутих гардинах, вихоплювали з темряви частину широкого ліжка. На скляному столику біля ліжка наполегливо дзвонив мобільний телефон. З душової кімнати доносився шум води. На підлозі були розкидані чоловічі шкарпетки, штани і жіноча білизна.
Телефон на мить замовк, але потім знову подзвонив. Тревор у банному халаті і з рушником на голові підійшов до ліжка і взяв його.
– Доброго ранку, Вікторе… Так-так, через годину… Спасибі.
На іншому кінці дроту поклали слухавку. Помічник Аманди нагадав Треворові про час сеансу.
Тревор поклав телефон і розсунув гардини. З вікон готелю Beau-Rivage, розташованого на березі Женевського озера, відкривалася панорама фонтану й засніжених вершин швейцарських Альп. У кімнаті одразу стало світло. На ліжку, розкинувши довгі чорні коси, лежала молода дівчина, вкрита лише сірим шовковим простирадлом, що, немов друга шкіра, обгортало її оголене тіло. Дівчина спала, тихо посапуючи.
На мить зупинивши на ній погляд, Тревор згадав учорашній вечір у нічному клубі, який він повсякчас відвідував під час відпочинку в Женеві.
Цієї ночі в клубі виступала якась, напевне, вельми популярна група, що дві сотні молодих осіб стояли біля сцени і голосно підспівували разом із солістом під оглушливий акомпанемент ударних.
Сині і жовті густі промені прожекторів вихоплювали з натовпу обличчя й руки шанувальників. Лазерна світломузика час від часу засліплювала Тревора, і він, відвернувшись од сцени, попрямував до майже безлюдного бару. Молодий бармен з вибіленим коротким волоссям і кольоровим татуюванням прийняв замовлення і налив Треворові віскі. На іншому боці барної стійки самотньо сиділа дівчина і спостерігала за Тревором. Коли їхні погляди зустрілися, вона усміхнулася й опустила очі. Але за мить знову подивилася на Тревора чіпким, проникливим, дещо допитливим і водночас зухвалим поглядом. Тревор залпом спустошив склянку і впевнено попрямував до неї.
На ранок він не пам'ятав ні її імені, ні того, звідки вона, ні про що, загалом, вони вели розмову в тому клубі. Кілька склянок віскі змішали спогади минулої ночі, і все зайве, неважливе, як легкий туман, розтануло в глибині його пам'яті назавжди. Але час від часу в голові Тревора виникали і зникали рвані, перемішані між собою кадри їхніх обіймів і поцілунків. Він не міг пригадати, як вони залишили нічний клуб, як опинилися тут, у готелі, у його номері, але пам'ять безсоромно малювала прожиті моменти близькості. Тревор згадав її освітлене вузьким променем блідого місячного сяйва слизьке від поту пристрасне тіло в його руках і усміхнувся.
«Хлоя!», – раптом згадав ім'я незнайомки. – «Здається, саме так вона себе назвала. Так, саме Хлоя».
Тревор одягнувся і відкрив гаманець. Усередині, у прозорій кишеньці, виднілося посвідчення, на якому великими літерами було написано слово «ПРЕСА». Він вийняв із гаманця чотириста швейцарських франків, поклав їх на тумбочку біля дівчини і швидко вийшов із номера, а потім на вулицю.
Наближалося Різдво, а в Женеві стояла тепла осіння погода. І тільки вночі термометри іноді фіксували мінус п'ять. Давно тут не було так тепло о цій порі. Але для Тревора, який прилетів із Сахари, це були дуже прийнятні умови. Вночі в пустелі температура теж не піднімалася вище трьох-чотирьох градусів за Цельсієм.
Від Beau-Rivage Hotel до Rou du Cendrier – хвилин зо двадцять тихим кроком уздовж міської набережної.
Перед другим сеансом Тревор дуже нервувався. До цієї миті він не повною мірою усвідомлював, що з ним трапилося напередодні. За останні двадцять годин він кілька разів подумки виринав у кабінеті психолога Аманди і вслухався у свій голос, який лунав з динаміків маленького портативного диктофона, оповідаючи неймовірну історію прихованої десь глибоко в підсвідомості, невідомої нікому частини його життя.
А розпочалося все кілька днів тому після несподіваної зустрічі і безневинної, здавалося б, пропозиції.
***
– Так, Треворе, дуже гарні камінчики, – гаркавлячи заявив літній ювелір, вдивляючись крізь товсту лупу у великий круглий діамант завбільшки з лісовий горіх. – Ось цей – то є сама досконалість.
Невисокий сивий єврей з піднятими на волосся роговими окулярами ось уже зо п'ять хвилин розглядав крізь лупу діамант, затиснувши його тоненьким пінцетом у руках у білих бавовняних рукавичках.
Він обережно поклав камінь і взяв інший із жменьки майже однакових за розміром і формою каменів, що розсипом лежали на чорному лаковому столі.
– Чудово! – і далі захоплювався він. – Гранування дивовижне! В усіх рундист, немов лезо… Кольори і чистота – як Божа роса…
З Левом Гольденбергом, ювеліром, емігрантом з Радянського Союзу, Тревора кілька років тому познайомив головний редактор Les Mondes Рошфор, який часто замовляв у нього ювелірні вироби.
Лев Гольденберг робив дивовижні копії найкращих колекцій ювелірних домів Європи.
«Покажіть мені фото шедевра, і я зроблю вам у сто разів краще і вдвічі дешевше», – любив повторювати старий єврей щоразу, як до нього зверталися потенційні клієнти. І справді, майстром він був неперевершеним.
– Є в мене один замовник, який усе це може взяти одним лотом, – не відриваючи очей від чергового каменя, сказав ювелір. – Якщо з ним добре поговорити, то мільйонів п'ять за лот виплатить одразу. А можливо, і більше.
– Леве, я поки не думав продавати. Мені б їх десь заховати на певний час.
– Тео, ти не зрозумів, – відвівши очі від діаманта і спрямувавши свій колючий погляд на Тревора, м'яко сказав ювелір. – П'ять мільйонів не доларів, а єврів. Це дуже великі гроші, друже мій.
– Леве, мені треба тільки надійне місце на кілька днів, до Різдва. Я живу в готелі, і тримати їх у сейфі вкрай необачно.
– Тов6, мій друже, гаразд, – дещо засмучено промовив ювелір, збираючи всі камені в зелений оксамитовий мішечок. – Ти знаєш, що надійнішого місця тобі не знайти. Але якщо надумаєш продати, то тільки скажи, і я все влаштую впродовж двох-трьох годин.
Через деякий час після розмови з ювеліром Тревор сидів на відкритій терасі невеликого ресторану в самому центрі Женеви, читаючи за філіжанкою кави свіжі газети.
У минулому залишилися військова служба, про яку нагадувало бліде татуювання у формі черепа на лівому плечі, як абревіатура розвідувального батальйону бригади морської піхоти Французького іноземного легіону, розквартированого в Алжирі, і факультет Французького інституту журналістики при університеті «Париж Пантеон-Ассас». Нині він значився особливим військовим кореспондентом газети Les Mondes.
Про своє дитинство Тревор пам'ятав мало й уривчасто, оскільки родина весь час кудись переїжджала.
Батько Тревора родом із Підкарпатської Русі7 (це територія сучасної Закарпатської області України), український русин8. Але на початку Другої світової війни, коли Закарпаття, що входило на той час до складу Чехословацької республіки, було окуповано угорськими військами, його сім'я емігрувала спершу до Праги, а після війни – до Франції, де на початку сімдесятих і народився Тревор. Батько розмовляв з ним винятково русинською, щоб той пам'ятав своє коріння. А мати Тревора, вчителька французької мови та літератури, наполегливо прищеплювала йому любов до всього французького.
Батько, як фахівець із будівництва готелів, постійно перебував у тривалих відрядженнях до різних країн. Часто він забирав із собою родину. Тому дитячі спогади Тревора зводилися до пожовклих кольорових та чорно-білих світлин на тлі вбогих ринків Індії, островів і храмів Таїланду, пісків Близького Сходу, нескінченних будівельних майданчиків Гонконгу, Дубаї і Бангкока. У дитинстві Тревор так звик до постійних переїздів, подорожей, до постійних змін, що навіть вступивши в доросле життя, уявити себе клерком, який працює в одному і тому ж офісі постійно на одному і тому ж місці, він не міг. Це і стало причиною його захоплення журналістикою.